114448 (591632), страница 13

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 13)

здійснюється гуманітаризація, демократизація, деідеологізація змісту освіти в школі;

розробляються проблеми національної школи.

Класовий характер змісту освіти зумовлений впливом принципів навчання і мети виховання в суспільстві. Про це, зокрема, писав Ї.Г. Песталоцці.

2. ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ЗМІСТУ НАУКИ І НАВЧАЛЬНОГО ПРЕДМЕТА В ДИДАКТИЦІ.

Поняття "знання", "освіта" пов’язані з терміном "наука". Наука (в широкому значенні) - цілісна система понять і гіпотез, що ґрунтуються на дослідницькій діяльності. Це найрозвиненіша форма людської свідомості.

Навчальний предмет є педагогічно обґрунтованою системою наукових знань, практичних умінь і навичок, що втілюють основний зміст і методи відповідної науки.

Спільне в структурі науки і навчального предмета є основою їх взаємозв’язку. Обидва джерела знань об’єднує те, що вони містять у собі фактичні і теоретичні знання, відомості, зміст яких розкривається через систему термінів, висновків. Наука і відповідний їй навчальний предмет використовують методи і правила, характерні саме для них. Методологічною основою науки і відповідного їй навчального предмета є закони, закономірності і принципи, їх відбивають у навчальному предметі адаптовано до віку учнів.

3. ВИДИ ОСВІТИ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА.

У педагогічній теорії і практичній діяльності поняття "зміст освіти" можна розглядати з різних точок зору. Як ланки в системі народної освіти виділяють початкову освіту, середню освіту, середню спеціальну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту. Щоб показати безперервність системи народної освіти в Україні, вживають також термін "безперервна освіта".

За спеціалізацією освіта буває педагогічна, медична, інженерна, військова та ін.

За змістом виділяють загальну, професійну, політехнічну освіту.

У шкільній дидактиці основну увагу приділяють названим видам освіти.

Загальна освіта - це процес і результат оволодіння учнями основами наук, необхідними для формування в них наукового світогляду і позитивних моральних якостей особистості, для підготовки до участі в суспільній і трудовій діяльності. Розрізняють такі рівні загальної шкільної освіти: початкова, неповна середня, середня. На кожному з них учні засвоюють певний обсяг знань, умінь й навичок, окреслених у навчальних програмах і підручниках, основних документах про школу.

Загальну освіту продовжують на вищих щаблях навчальної діяльності.

У нашій державі діє система безперервної освіти. Вона спрямована на зниження бар’єрів між рівнями і галузями освіти, між освітою і зайнятістю.

Професійна освіта дає людині необхідний для певного роду діяльності (професії) обсяг знань, умінь і навичок. Вона має утилітарний, вузько спеціалізований характер.

Політехнічний характер змісту освіти означає:

ознайомлення з основними властивостями сировини, яку використовують на виробництві;

вивчення принципів побудови і роботи основних засобів виробництва;

ознайомлення із способами організації виробництва;

формування конструкторських і раціоналізаторських умінь і навичок.

Усі види освіти взаємозв’язані між собою, зокрема:

загальна освіта є підвалиною професійної і політехнічної освіти, оскільки формує базові знання, уміння і навички для успішної навчальної діяльності, цілісну картину навколишнього світу, ознайомлює з різними видами діяльності людини;

політехнічна освіта доповнює загальну освіту, вводить учнів у світ техніки, дає загальні відомості про виробничу діяльність, а також є підґрунтям для вивчення конкретного виробництва;

професійну освіту можна розглядати як підготовку людини до конкретної діяльності в певній галузі, збагачення її прикладами перетворення навколишнього середовища; як ілюстрацію до загальних положень політехнічної освіти, що конкретизує загальні і політехнічні знання.

4. АЛЬТЕРНАТИВНІ КОНЦЕПЦІЇ ЗМІСТУ ОСВІТИ.

Залежно від осмислення спрямованості підготовки учнів до життя (теоретичної чи практичної) розрізняють дві протилежні концепції освіти: теорії матеріальної і формальної освіти.

Теорія матеріальної освіти має глибоке історичне коріння. Ідеї практичної підготовки людини до життя висловлювали ще в XV-XVII ст. Т. Компанелла, Ф. Рабле, Ж. - Ж. Руссо, Я.А. Коменський, Дж. Локк, Д. Дідро, А. Лавуазьє, Дж. Беллерс. Вони робили спроби втілити в своїй практичній діяльності ідеї прагматизму. Суттєвий внесок у теорію матеріальної освіти зробив Дж. Дьюі, який вважав, що навчання - "не мета, а результат і нагорода за дії з предметом". Теорія матеріальної освіти була прогресивною для свого часу, оскільки руйнувала канони старої схоластичної школи і педагогіки, наближала навчання до життя, забезпечувала на достатньому рівні розвиток самостійності учнів, привертала увагу до особистості людини. Теоретиками матеріальної освіти, які сповідують крайні погляди, вважають А. Кобса, Е. Келлі, К. Роджерса, В. Кілпатрика.

Основою теорії матеріальної освіти є філософія позитивізму, що набула розквіту в XIX столітті. Розробляючи теоретичні засади матеріальної освіти, Г. Спенсер наголошував на необхідності постановки вузько утилітарної мети перед освітою.

Головною ідеєю цієї концепції був відбір змісту освіти з врахуванням його важливості в житті. Розумові сили і здібності розвиваються в процесі засвоєння "потрібних знань" без спеціальних цілеспрямованих зусиль. Матеріал для навчання треба брати з досвіду дитини. Крайні представники теорії матеріальної освіти виступали проти систематичного набування знань і предметної системи навчання. Лише в середній школі вони вважали за можливе створення навчальних курсів, але виключали вивчення історичного матеріалу, який, на їх думку, не сприяє розумінню сьогодення. Принижувалася роль теоретичних знань. Природничі науки переважали у порівнянні з соціальними, а останні препарувалися для ідеологічної обробки учнів.

Теорія матеріальної освіти тісно переплітається з прагматизмом, який у виборі навчальних предметів та їх змісту висуває лише один критерій - користь.

У рамках матеріальної освіти як спроба побудови системи навчальних закладів виникла реальна освіта (від лат. - дійсний). Створені з метою пропаганди раніше викладених ідей школи, училища до XX ст. не прирівнювалися до класичних гімназій, оскільки, вважалося, що вони давали нижчу і менш престижну за рівнем освіту.

У кінці XVIII - середині XIX ст. набула поширення теорія формальної освіти, витоки якої знаходимо в працях Е. Канта, І. Гербарта, І.Г. Песталоцці. її представники головну увагу приділяли розвитку здібностей, мислення, уваги, уяви, пам’яті учнів усупереч засвоєнню великого обсягу знань. Найважливішими з точки зору забезпечення розвитку вважали мови, зокрема латинську та грецьку, античну літературу, математику. Певний час (до XVIII ст) захоплювалися так званим "цицеріанством", зовнішнім боком мовлення, ораторським мистецтвом. Переважне вивчення цих навчальних предметів було характерною особливістю класичного напрямку в освіті (від лат. - зразковий). Роль учителя вбачали в забезпеченні умов для розвитку учнів через спеціальні вправи, зміст яких не мав значення. Вони були тільки матеріалом для розумової гімнастики. Так, один з крайніх представників цієї теорії Г. Гекслі твердив, що в навчанні головне не освіта, а курс розумової гімнастики, який проходить учень. Прихильники теорії формальної освіти також недооцінювали наукові знання та їх роль у формуванні мислення і здібностей учня.

Викладені погляди були підвалиною класичної освіти. На основі теорії формальної освіти працюють сучасні граматичні школи багатьох країн. Особливо відчувається її вплив у сучасних французьких ліцеях, де засобом засвоєння загальної культури є тренування мислення. У такому напрямі працює й більшість граматичних шкіл США, Англії, що дають переважно гуманітарну освіту.

Боротьба між згаданими напрямами час від часу загострюється, що є свідченням альтернативного характеру обох теорій освіти.

У традиційній педагогіці сформувався підхід, який характеризує К.Д. Ушинський у працях "Недільні школи" та "Людина як предмет виховання": " Треба мати постійно на у вазі дві мети і не захоплюватися жодною з них настільки, щоб забути про іншу.

Перша мета, формальна, полягає в розвитку розумових здібностей школяра, його спостережливості, пам’яті, уяви, фантазії, розуму. Важливо постійно пам’ятати, що потрібно передати учню не тільки ті або інші знання, а й розвивати в нього бажання і здатність самостійно, без учителя набувати нові знання... Друга мета шкільного навчання, реальна, настільки ж важлива, як і перша, та ще й, якщо хочете, важливіша за першу. Для досягнення цієї мети насамперед необхідний розумний вибір предметів для спостережень, уявлень і висновків..."

"Психічний аналіз свідчить очевидно, що формальний розвиток розуму в тому вигляді, як його раніше розуміли, є неіснуюча примара, що розум розвивається справді в реальних знаннях, що його не можна зробити, як якусь металеву пружину, і той самий розум є не що інше, як добре організоване знання".

Є й інші течії, що розробляють власні підходи до розв’язання проблеми змісту освіти, зокрема:

дидактичний енциклопедизм (головну увагу зосереджують тільки на змісті, його інформативності незалежно від того, чи зможуть учні використати знання з пізнавальною або практичною метою);

екстерналізм (представники течії наполягають на директивній ролі вчителя в навчальному процесі, що дасть змогу дитині в майбутньому бути автономною істотою з власними поглядами, незалежним дорослим);

педоцентризм (характерні інтерналістські погляди на зміст освіти, тобто центральною проблемою під час добору змістового матеріалу вважають задоволення інтересу кожної окремої особистості).

5. ОСНОВНІ ДОКУМЕНТИ, ЩО ВІДБИВАЮТЬ Зміст ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ.

Сучасна школа покликана розв’язувати як загальні завдання, поставлені перед нею суспільством, так і конкретні, що дають змогу реалізувати проблеми виховання загалом, конкретизувати їх відповідно до навчального процесу на кожному віковому етапі. Документами, в яких деталізується зміст освіти, є навчальний план, навчальна програма і підручник.

Навчальний план - державний документ, затверджений міністерством освіти, в якому дано перелік навчальних предметів і кількість годин на кожний з них із розрахунку на тиждень; визначено структуру навчального року, загальні питання організації викладання окремих предметів та особливості режиму навчальної роботи для певних вікових категорій учнів.

Зміст освіти, закладений у навчальному плані, поділено на дві важливі частини: державний і шкільний компоненти.

Державний компонент змісту освіти - це стандарт загальноосвітньої підготовки незалежно від регіональних умов та індивідуальних особливостей учнів. Він має забезпечити соціальне необхідний для молоді рівень фундаментальних знань про природу, техніку, суспільство, людину, здобутки національної культури, соціальний досвід і перспективи його розвитку; на світовому рівні повинна здійснюватися підготовка з математики й основ інформатики. Державний компонент передбачає також вивчення мов міжнаціонального спілкування й ознайомлення із світовою культурою.

З метою демократизації навчального процесу, якнайповнішого врахування специфіки регіону, місцевості (сільська, міська), їх культурних традицій, інтересів і потреб учнів, можливостей забезпечити їх тим викладацьким складом, який є в школі, в навчальних планах, крім обов’язкового державного компоненту змісту освіти, визначено також шкільний компонент.

Шкільний компонент передбачає поглиблене вивчення окремих предметів, профільне навчання за інтересами і здібностями, факультативи, групові і індивідуальні заняття як з невстигаючими, так і з обдарованими дітьми. Це змінна, варіативна частина навчального плану.

Навчальний план повинен орієнтувати на забезпечення всебічного розвитку особистості; єдності і наступності в змісті освіти окремих ланок системи народної освіти; чіткого місця, обсягу кожного навчального предмета та послідовності його вивчення з класу в клас;

взаємозв’язку загальної, політехнічної і професійної освіти; наукового підходу до організації навчального процесу через вибір оптимального співвідношення предметів різних циклів.

Згідно з навчальним планом складають навчальні програми з кожного навчального предмета.

Програми змінюються відповідно до вимог суспільства, розвитку науки і предметних методик. Суттєвий внесок у вдосконалення навчальних програм можуть зробити окремі вчителі або авторські колективи, які опрацьовують і апробують навчальні плани.

Навчальна програма (від грец. - оголошення, наказ) - державний документ (затверджує міністерство освіти), який визначає завдання викладання навчального предмета в певному класі, його загальні методичні особливості, основні розділи, теми і конкретні проблеми, що повинні бути розглянуті на уроках.

У навчальній програмі три основні розділи:

пояснювальна записка, в якій конкретизують завдання навчального предмета в певному класі, особливості методики його викладання і коротко охарактеризовано завдання кожного розділу;

програма навчального предмета (розділи, теми, конкретні поняття, які треба сформувати, з рекомендаціями щодо методів і форм організації навчання до кожної теми). Кількість годин на вивчення певної теми визначає вчитель, враховуючи особливості конкретного класу. На основі навчальної програми він складає тематичні плани;

Характеристики

Список файлов ВКР