95521 (590174), страница 4
Текст из файла (страница 4)
З практики регіональних угруповань “Північ-Північ” можна констатувати, що ці угруповання, незважаючи на труднощі і конфліктні ситуації, які траплялися, змогли довести свою життєздатність. ЄС, незважаючи на його сумнівний внесок у розвиток світової системи вільної торгівлі, виявився досить успішним, особливо у політичному плані, коли досяг зменшення напруженості у відносинах між такими учасниками регіонального блоку, як Франція й Німеччина. Стосовно ж торгових можливостей ЄС при деякому скороченні рівня тарифного регулювання створив досить серйозні нетарифні бар’єри, які за підрахунками спеціалістів за період з 1966 по 1986рр. збільшилися у 5 разів. Особливо високі нетарифні бар’єри ЄС встановив у сфері сільгосппродукції, хоча в Європі існують регіони, у яких національні сільськогосподарські ринки закриті ще більше, а саме - у північних країнах і Швейцарії [34, c. 79-80].
Які ж перспективи створення світової системи вільної торгівлі в умовах, коли зміцнюються регіональні торгові угруповання? Це питання особливо актуальне для країн, що розвиваються, а для маленьких країн особливо, оскільки для них доступ на ринки промислове розвинутих країн є життєво необхідним. Насамперед, тривожить та обставина, що просування світу у напрямі до триполярного світового устрою може значно посилити ізоляцію тих держав, які не ввійшли у ті чи інші регіональні блоки. Це зауваження стосується й майбутнього економічного розвитку України, оскільки вона дійсно найближчим часом може опинитися в ізоляції, розмістившись між країнами Європейського Союзу на Заході й країнами-членами СНД на Сході, де Україна виступає у ролі асоційованого члена.
Питання оперативного визначення участі у регіональних угрупованнях для малих країн завжди актуальне (а сьогодні Україна за обсягами товарообігу може бути віднесена до групи країн-карликів). Прикладом оперативного визначення своєї участі може бути Канада, яка після деяких роздумів, лише після того, як США та Мексика анонсували свою згоду по НАФТА, терміново оформила членство у цьому регіональному об’єднанні.
Ідеї формування торгових блоків почали обговорюватися серед європейського, азіатського й американського ділового світу у другій половині 1990-х років. Формування трьох економічних регіонів “тріади”, що включає Європу, Північну Америку й Азіатський блок, для багатьох позаблокових країн не є обнадійливим.
Як висловився державний міністр Сінгапура Кер Сін Цзе, інтеграційний процес у Європі, Маастрихтський договір і угода про Європейську економічну зону збентежили світ у зв’язку з вірогідністю появи «Європейської фортеці». У різних колах також висловлюється занепокоєння з приводу НАФТА, яка, як вважають, зможе відвернути значні обсяги торгівлі й капіталовкладень від інших регіонів. Чи існують засоби захисту інтересів позаблокових країн? На це запитання є дві різні відповіді. З одного боку, правила й норми СОТ регулюють поведінку країн-членів і у змозі захищати інтереси всіх учасників Всесвітньої торгової організації, як тих, що входять у блоки, так і тих, що до них не входять, по усуненню перешкод на шляху до вільної торгівлі. З іншого боку, розширення й зміцнення ЄС та інших союзів спрямовано на покращення життєвого стандарту всередині блоку і створює можливості для прискореного зростання обсягів внутрішнього ринку, що корисно для країн-сусідів, які не входять у ці угруповання. Для України зміцнення й розширення ЄС також дає унікальну можливість розширити поставки своєї сільгосппродукції й інших товарів на його ринки, що може стати одним із істотних джерел відродження економіки України. Однак слід пам’ятати, що розширення блоків, і ЄС у тому числі, - справа повільна, тому в України ще є час для наведення порядку у своєму агропромисловому комплексі й підготовки його для конкурентної боротьби як на Заході, так і на Сході.
Регіоналізація, з одного боку, стимулює (в своїх рамках) процеси економічного об’єднання різних країн, але, з іншого боку, гальмує процеси всесвітньої глобалізації, посилюючи відособленість окремих економічних угрупувань, а разом з тим протиріччя і конкуренцію між ними.
Нарешті, з всього попереднього витікає роль людини, яка вже у значній мірі зросла і продовжує зростати, людської особистості в глобальній економіці, її в цьому значенні гуманізація. Ряд нових моментів говорить про це.
Передусім, в сучасному постіндустріальному суспільстві, в яке вже вступили розвинені країни, економічне зростання все більше набуває інтенсивного (а не екстенсивного) і притому інноваційного характеру. Нові відкриття, винаходи, технології, принципово нові товари і послуги виникають не епізодично і спонтанно, а стають постійною складовою економічного процесу, яка прогнозується, планується, організується, в тому числі і на основі міжнародної кооперації, яка розширяється.
Весь навколишній світ все більше являє собою матеріалізовані знання, а виробництво цих знань найважливішу частину всієї економічної діяльності. У центрі ж цього специфічного виробництва знаходиться творча людська особистість. Підготовка і навчання такої особистості, створення для неї належних умов - основа успіхів в сучасному економічному розвитку.
А оскільки галузі високих технологій займають зростаюче місце в світовій економіці, і до того ж у всіх галузях конкуренція вимагає всілякого підвищення якості товарів і послуг, остільки ростуть вимоги до рівня підготовки, працездатності, акуратності і сумлінності працівників на всіх рівнях і у всіх ланках економічної діяльності.
Цікаво також, що, позитивно оцінюючи перспективи азіатських “тигрів” на подолання нинішньої кризи і відновлення втрачених позицій в світовій економіці, головний радник Всесвітнього банку Дж. Стигліц пише, що ця криза не похитнула основ цього “чуда”, називаючи на першому місці “хорошу трудову мораль” і лише потім експортну орієнтацію їх економіки і високу норму заощаджень. Разом з тим, як він вважає, криза сприяє послабленню корупційних зв’язків між політиками, підприємствами і банками (чинник, що також відноситься до сфери людської поведінки).
В умовах глобалізованої економіки величезна відповідальність лягає на плечі організаторів і керівників виробництва, торгівлі, фінансів, сфери послуг менеджерів. Підприємницька діяльність вимагає багатьох специфічних здібностей і знань, навіть якщо мова йде про малу або середню по розмірах фірму. Що ж говорити про сучасні великі і найбільші транснаціональні корпорації або банки з філіалами та дочірніми компаніями в десятках країн, з багатьма тисячами співробітників різних національностей.
Глобалізація поставила на порядок денний відбір і підготовку не просто менеджерів, а фахівців саме в області глобального менеджменту, які вже почалися в ряді вищих учбових закладів різних країн, зокрема в Німеччині.
І ще один досить важливий момент, пов’язаний з роллю людського чинника в умовах глобалізації. Мова йде про економічне і в той же час психологічне явище, яке називається “очікування”. На очікуваннях людей, їх оцінках, розрахунках і прогнозах грунтується вся ринкова економіка. Ці очікування і оцінки завжди присутні в неусвідомленій, усвідомленій або навіть в суворо розробленій, формалізованій формі в економічній діяльності, будь то початок невеликої справи, дрібного або великого інвестиційного проекту, фінансової операції на валютному або фондовому ринку. Все це, складаючись з оцінок і розрахунків мільйонів людей, безпосередньо впливає на їх споживчі, інвестиційні, фінансові, виробничі рішення, а разом з тим на загальну динаміку реального економічного життя [13,14].
З величезним ускладненням економічної діяльності в умовах глобалізації і відповідно в потоку інформації, що безперервно змінюється, ці очікування і оцінки надто ускладнюються, нерідко набувають ірраціонального характеру і породжують або загальні панічні настрої, або невиправдану ейфорію (те і інше часом захоплює не тільки широку публіку, але і фахівців, які при цьому стараються витягнути вигоду з ситуації, що складається ), які тягнуть за собою серйозні економічні наслідки світового масштабу.
Вказані межі і особливості глобалізації носять взаємопов’язаний, комплексний, багаторівневий характер. У цей процес залучені сфери міжнародного виробництва, міжнародного обміну, міжнародних фінансів, а над ними величезне інформаційне поле і психологічне поле очікувань. Тут діють багатоскладові ланцюжки причинно-наслідкові зв’язки, які аж ніяк не вписуються в примітивні уявлення про “базис і надбудову”. Ось, наприклад, один з таких ланцюжків: інформація (систематична або разова, повністю або частково обгрунтована або зовсім не обгрунтована, аж до навмисної дезінформації) - очікування, оцінки і розрахунки, що поступово приймають масовий характер, - переважаючі економічні рішення (споживчі, фінансові, інвестиційні) - реальні зміни в економічному житті - нова інформація і нові очікування і прогнози і т.д.
Сучасна економіка (і в національних, і в регіональних, і в глобальних масштабах) існує в трьох вимірах, трьох взаємодіючих “полях”: матеріальне економічне поле з відомими законами (попиту і пропозиції, витрат і прибутку, конкуренції і т.д.), інформаційне поле і, нарешті, поле очікувань. При цьому процеси глобалізації, пов’язані з величезним розширенням масштабів економічної діяльності (і в територіальному, і в галузевому, і в функціональному значенні), багато разів збільшують об’єм і ускладнюють зміст інформації, яка безперервно обертається, а разом з тим і неминуче накопичення і зростання “шумів”, що спотворюють цю інформацію. А це робить всю систему відносно менш стійкою.
Глобалізація економічної діяльності розгортається на двох рівнях: мікро- і макроекономічному. Як будь-які процеси в ринковій економіці, все найбільш суттєве тут ініціюється і розвивається передусім на рівні самостійних господарюючих суб’єктів. Саме вони встановлюють виробничі, торгові, науково-технічні, фінансові зв’язки зі своїми зарубіжними партнерами, створюють або купують компанії в інших країнах, формують транснаціональні корпорації і банки, міжнародні альянси і синдикати.
Головною особливістю глобалізації на мікроекономічному рівні є передусім загальна стратегічна орієнтація компаній, всесвітня за своїм характером - будь то орієнтація на ринки збуту по всьому світу або на такі ж джерела постачання, а також, звичайно, на розміщення виробництва в різних країнах. Цей перелік основних рушійних сил глобалізації відображає переважаючу (хоч і не єдину) послідовність в розвитку даного процесу: збут - постачання - виробництво.
Так складається фундамент глобалізації, і по мірі розвитку цього процесу він потребує підтримки державної влади, її макроекономічної політики. Якщо головне джерело і генератор глобалізації полягає у всесвітньо орієнтованій стратегії на рівні окремих фірм і компаній, то на загальнонаціональному рівні відображаються макроекономічні наслідки цього процесу, які, в свою чергу, викликають ті або інші політичні реакції, підтримуючі цю тенденцію або що гальмують її. Головний (хоч і не єдиний) зміст цієї підтримки в державній зовнішньоекономічній політиці полягає в понятті “лібералізація”. Глобалізація економічної діяльності наполегливо вимагає її лібералізації, тобто скорочення або усунення обмежень на шляхах міжнародної торгівлі, іноземних інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме це і відбувається протягом останніх десятиріч, саме цим передусім займалася міжурядова Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), а зараз (з 1995 р.) продовжує займатися його спадкоємиця - Світова організація торгівлі (СОТ).
Реальність же полягає в тому, що глобалізація представляє об’єктивне і абсолютно неминуче явище сучасності, яке можна призупинити засобами економічної політики (що і відбувається в ряді випадків), але не можна зупинити або “відмінити”, бо така є імперативна вимога сучасного суспільства і науково-технічного прогресу. У всесвітньо-історичному масштабі це, зрозуміло, позитивний поступальний рух на шляху до подальшого економічного і соціального розвитку, такеж прогресивне в цьому значенні, як в свій час мануфактурна стадія капіталізму, а потім велика машинна індустрія, поява акціонерних компаній, становлення і подальший розпад колоніальної системи, формування міжнародних економічних організацій і регіональних об’єднань. Але все це, так би мовити, прогрес в стратегічній перспективі, а на сьогодні в сфері поточних тактичних інтересів глобалізація, як і всі згадані вище явища, здатна викликати неминучі протиріччя, пов’язані з явними перевагами для одних компаній, галузей, сфер господарства, країн і так же явними втратами для інших. До того ж баланс “виграшів і програшів” постійно змінюється, так що який-небудь однозначний висновок тут неможливий. Можна лише визначити деяку загальну і цілком зрозумілу закономірність. У періоди сприятливої економічної кон’юнктури (в рамках світової економіки загалом або окремих регіонів і країн) переваги глобалізації, її вигоди для більшості груп і країн відчуваються в більшій мірі, а тому інтенсивніше йдуть процеси лібералізації в економічній політиці.
Навпаки, в періоди криз сильніше діє принцип “кожний сам за себе”, “врятовуйся, хто і як може”, звідси рецидиви протекціонізму, а відкат назад від досягнутого рівня лібералізації. Ось чому, хоч в довгостроковому плані глобалізація представляється безповоротним процесом, тенденція ця розвивається і, очевидно, буде розвиватися не прямолінійно; тут на якихось відрізках можливі і зигзаги і рухи в зворотньому напрямку.
З всього сказаного витікає, що термін “глобалізація” закономірно виник для позначення нового явища в світовій економіці, досить значного за своїм змістом і далеко йдучим наслідкам, які в повній мірі поки ще важко передбачити.
З новизною цього явища пов’язано і відсутність досі комплексної теорії глобалізації. Існують і продовжують розвиватися теорії, що відносяться до окремих сторін цього різноманітного явища (наприклад, різні теорії міжнародної торгівлі, теорії прямих іноземних інвестицій, теорії фінансових ринків, в останні роки з’явився ряд концепцій, які намагаються осмислити феномен ТНК). Однак кожна з цих теорій існує як би сама по собі, у відриві від інших, тоді як глобалізація - це єдиний комплексний процес, що вимагає єдиного комплексного теоретичного підходу. Узагальнення великої кількості емпіричних даних повинно призвести до формування такого підходу.
Звідси випливає принципове питання, яке вже починає звучати в літературі: а чи піддається взагалі сучасна світова економіка раціональному пізнанню? Напевно, в якійсь мірі піддається, але тільки в якійсь обмеженій і, швидше усього, в не дуже значній мірі. Ця скромна відповідь може здатися дивною на фоні тієї майже загальної ейфорії навколо поняття “наука”, яке характерне для нашого часу. Проте в перспективі, очевидно, доведеться все більше стикатися не тільки із захоплюючими досягненнями наукової думки, але і з її межами, особливо в сфері суспільних наук, до яких відноситься і економічна теорія.
У цих умовах абсолютно справедлива та характеристика ситуації, що склалася, яку дає відомий російський економіст В. М. Кудров: “Сучасний світ наприкінці XX сторіччя набув зростаючої динаміки і ще більшої непередбачуваності свого майбутнього. Серйозні дослідники і економічні оглядачі не тільки не встигають узагальнювати і професіонально реагувати на ці зміни, гнучко пристосуватися до умов, що швидко міняються, але часто виявляються не в змозі навіть “відстежувати” і грамотно осмислювати їх. І якщо їм при цьому ясно, від чого світ йде, то повної ясності про те, до чого він приходить, немає” [13].