73770 (589315), страница 7
Текст из файла (страница 7)
Правдива радість єднає людей. Сковорода збагнув, що людина, досягнувши найвищого щабля самопізнання, повертається обличчям до людини. Тоді досягає й щастя. Природа бо справжнього щастя, на думку мислителя, така, що, здобувши його, людина хоче мати якнайбільше співпричетних у ньому. Ми сказали б сьогодні, що душа цієї людини відкрита для людей і світу.
Друге народження несе із собою почуття вдячності. Ковалинский згадує, що коли Сковорода любив виходити вранці в поле, щоб складати хвалу «разом з усією природою» Вічному Джерелу Буття. Мудрець писав своєму другові, що він «учиться вдячності».
Оповідання Ковалинського про містичні переживання Сковороди у 1770 році з’ясовують виразно злам його в релігійній ділянці. Ми вже навели його думку, що Сковорода до того часу почував себе рабом перед лицем Бога, а після зламу прийняв Бога в серці, пізнав його в любові. Натомість важко встановити, чи і який моральний злам пережив мислитель. Його думка, що в кожній людині борються із собою добрий геній і демон, дає нам змогу зробити висновок, що він має на увазі і себе самого. Але ніхто не засвідчив боротьби в ньому – чи 1770 р., чи іншим разом – із внутрішнім демоном. Його біографи не годні сказати про це що-небудь. Вони вважають його за гармонійну людину від початку й до кінця і не припускають навіть, що в ньому відбулася яказь різка зміна.
Тільки поетові підказала його інтуїція, що мислителеві довелося боротися з дисгармонійними потугами в його нутрі. Перед поетом постає мудрець, що молився в глибокій скорботі:
Мої гріхи препекельні да ж палили очі мої роками,
Серце висохло ожорсточене, мов адамант-камінь…
Ти, що в горах роздверг джерела, гримучі проходи,
Ти, що нагорній верх заткав у буйнющії води,
Дай мені вод цих у душу,
Хай я цю муку розрушу,
Тугу розтрощу –
Сліз в тебе прошу,
Втіш мене, отче!
В тебе сліз благаю слізно, щоб вимити душу від лиха.
Поет збагнув, що пошуки правди й душевного миру мусили виростати з душевної муки, внутрішнього роздору, з великого прагнення гармонії. Адже мислитель був переконаний, що «внутрішня людина» не приходить на світ, як щось готове, що її треба виборювати в собі й перетворити себе.
Важливо підкреслити, що Сковорода поєднує в самопізнанні інтелектуальний акт із вольовим творчим зусиллям. В імперативі «пізнай себе» прихований другий імператив: стань собою, видобудь із себе свою духовну суть, здійсни своє призначення! Самопізнання ставить тут перед собою мету: утворити духову особистість.
Наведемо з діалогу «Наркіс» уривок розмови, яку веде Друг ( тобто сам Сковорода) з Клеопою на цю тему:
«Клопа: Чи кожний має бути справжньою людиною? І яка різниця між людиною доброю і злою?
Друг: Правда, важко вияснити, чому злі люди серце своє, тобто самих себе, втратили…
Клопа: Ти сказав, що серце, думки і душа – то все одне. Як же вони втратили себе?
Друг: Чого не можемо збагнути, того не досліджуймо…
Людина – це маленький світик, і пізнати його так само важко, як важко знайти у всесвітній машині її начаток».
Хоча внутрішній світ людини-мікрокосму і всесвіт-макрокосм приховують у собі незбагненні таємниці, проте мислитель стверджує що їхня сутність одна і що шляхи їх пізнання збігаються чи, точніше кажучи, мають спільну вихідну точку.
Метафізичний аспект
Тією спільною вихідною точкою є самопізнання в метафізичному аспекті, яке веде від розкриття духовних глибин до трансцендентних глибин буття, або від мікро до макрокосмосу, а веде воно тому, що структура мікро й макрокосму виявляють єдність.
Сковорода, за свідченням Ковалинського, твердив: «Я вірю і знаю, що все те , що існує у великому світі, існує і в малім, і що можливе в малому світі, те можливе у великому у зв’язку з їх взаємною спів відповідністю та єдністю Духа, який усе сповнює». Мікро і макрокосмос мають спільну двоїсту сутність: матеріальну й духовну, зовнішню й внутрішню, тлінну й вічну. «Двоє в одному, і одне в двох – неподільно, але без злиття». «Небо, земля, море, й усе, що їх сповнює… вся ця різноманітна плоть, вся ця безмірна безліч явищ стікаються в людині».
Цим виправдовується вихід від людини, коли йдеться про пізнання буття.
«Якщо хочемо виміряти небо, землю й моря, то мусимо насамперед виміряти себе самих, за словами Апостола Павла, своєю власною мірою. Коли ж у собі своєї міри не знайдемо, то чим можемо міряти?... Хто може пізнати план в земних і небесних просторових матеріалах, що пригорнулися до своєї вічної симетрії, якщо не зміг насамперед добачити його в гарній плоті своїй?»,
.
Від самопізнання веде шлях і до богопізнання – найвищого досягнення людського духу.
Людина повинна насамперед «вникнути у свій внутрішній світ, а згодом добратися до видіння Божого… Хочеш збагнути правду? Пізнай себе самого… Знай, що довіку не пізнаєш нічого божественного, поки насамперед не пізнаєш самого себе». «Від самопізнання входить у душу світло видіння Божого».
Людина, як кажуть, має в собі метафізичне вогнище. Так міг би сказати й Сковорода, він уважає за властиве завдання філософа вийти поза видиме й тлінне, щоб досягнути метафізичних глибин буття. Жалюгідним називає він становище людини, яка бачить тільки тлінне без вічності, бачить явне, а не прозирає в таємне, дарма що наше єство спирається на вічне й таємне як на свою «тверду основу».
Несите прагнення вічності й вічної правди, притаманне людському духові. Хто хоче заспокоїти бажання правди, поминаючи вічність, «той сподівається жменею піску закидати безодню океану, а краплиною прохолодити вогненне царство». Така людина замите свою душу, як орла, в тісній печері, не розуміючи, що дух у людині є бездонний, ширший від усіх вод і небес, і його не наситиш довіку тим, чим світ цей нас зачаровує».
Мислитель закликає, щоб не гасити в собі пориву вгору: «Полинь понад стихії, перелити всю повітряну безодню, вилети з усієї тлінні на непорушну твердість вічності».
А втім, душа людська така по своїй суті, що вона не може задовольнитися тлінним. Хоч би ти весь світ здобув, проте «серце несказанними зітханнями кричить усередині, що ще чогось йому бракує, і так, як дивна і неприродна спрага у хворого, не може заспокоїтися», цей «таємний крик серця» вказує на те, що не можна досягти мудрості, не пізнавши Божого єства.
Але духове є «центром» буття. Досягнути його – значить стати «вище над усіма стихіями, вище від самого нашого сонця, дійти до праджерела, до «безпочаткового початку».
Саме тому що єство людини духове, людина, пізнавши себе, може пізнати Бога. Сковорода стверджує тотожність «справжньої людини» і Бога. Серце, чи душа (їх філософ ототожнює), є «коренем, насіння і зерном» у людині так, як Бог є ніби «зерном, у якому закритий увесь світ зі всіма своїми творінням».
Бог є вічність. Збагнути ж вічність може тільки той, хто «насамперед прозирне в приховану в тілі своїм вічність і вигорне ніби іскру з попелу свого». Іскра ця – то « мислена зіниця», яка «прозирає в вічність світів». Вона є джерелом почуття єдності «справжньої людини» з Божественною силою. У тому почутті людина черпає силу, якою перемагає двоїсту природу буття.
Такий шлях показує Сковорода від людини до Бога. Вихід від самопізнання до богопізнання можна назвати вихідною лінією пізнання. Але філософ знає й шлях від пізнання Бога до пізнання людини. Це низхідна лінія пізнання. Пригадується біблійна драбина Якова, по якій виходять на небо і сходять на землю. «Коли ти, - каже мислитель, - новим та правдивим оком добачив у ньому Бога, тоді ти побачив у ньому вже все, як у джерелі, як у дзеркалі». «Час, життя й усе інше в Бозі міститься. Хто може зрозуміти будь-що з видимих і невидимих істот, не зрозумівши того, хто є всьому головою й основою?.. Отже, якщо хочеш будь-що пізнати та зрозуміти, мусиш передусім зійти на гору пізнання Бога».
Мусимо, одначе, підкреслити важливий діалектичний момент: Сковорода усвідомив, що висхідна і низхідна лінії пізнання сходяться. Доводить це таке його твердження: «Пізнання Бога і самопізнання – нерозлучні». Те й те пізнання є світлом, що пронизує водночас душу. «хто вгледів у собі, всередині, головну точку машини – царство Боже, той пізнав себе, бо знайшов у мертвім живе, у темряві – світло». «Знайти Господа – це побачити початки всього; побачити ж початки – це знайти самого себе в собі». «Труд один – пізнати себе, збагнути суть людини, і збагнути Бога».
Отже, пізнати себе і пізнати Бога – це єдиний акт, бо пізнати свою духову сутність – значить пізнати себе в Бозі.
Ця думка живуча! Вона збігається з думкою філософа нашого віку, Макса Шелера, у якого знаходимо ось яке висловлення: «Свідомість світу, самосвідомість і свідомість Бога становлять нерозривну структурну єдність».
На такі ж живучі ідеї, які відлунюють у пошуках мислителів і нашої доби, натрапляємо на багатьох сторінках творів Сковороди. Вони притьмарені мертвотною літературною мовою 18 століття, але в перекладі на сьогочасну українську літературну мову вони промовляли б до читача так само сильно, як промовляють своїм класичним стилем листи мислителя, писані по-латині.
Ми висловились: «відлунюють у пошуках мислителів», бо пам’ятаємо, що твори Сковороди відбивають безперервні пошуки мислителя-мандрівника. Справжній мислитель шукає, і справжня філософічна творчість полягає не стільки в створенні замкнутої системи, як у шуканні й показуванні дороги. Сковорода шукав правду, бо тільки правдою міг жити. Своїм мандрівним життям і своїми пошуками він нагадує того пустельника, про якого розказував в діалозі «Ікона Алківіядського».
Пустельник жив у глибокій самотині. Щодня на схід сонця виходив він у просторий сад, де літала диво-пташина. Вона навмисно сідала близько, ніби заохочувала спіймати її. І пустельник намагався її зловити. Тисячу разів здавалося йому, що вона вже в його руках, але все дарма. Одного разу пташка промовила до нього: «Не сумуй, друже мій, що не можеш мене спіймати. Ти будеш весь вік ловити мене, щоб ніколи не спіймати, а тільки граючись проводити час».
Сковорода був свідомий того, що істину треба завжди наново відкривати і що мудрець ніколи не закінчує шукання. Він був «все душним шукачем правди», як окреслив Ковалинський, тобто невтомним ентузіастом, що вкладав усю душу в свої пошуки.
3. СПІЛЬНІ ТОЧКИ В ТВОРЧОСТІ ТА СВІТОГЛЯДІ СКОВОРОДИ ТА МЕВЛЯНИ
Вони творили в різні епохи , на різних територіях та в них одна мета – вивести людину на істиний шлях, на шлях пізнання Бога. Вони вірять в живого Бога, який постановив принципи життя, і наштовхують своїми оповіданнями людей на думку, що змінивши деякі свої принципи можна змінити і своє життя, тобто інший посів – інший врожай. Вони прагли донести до людей свої філософські ідеї. Вони писали просто: прості життєві історії, прості сюжетні лінії, проте кожна з їхніх історій мала глибокий символічний зміст.
Вони обоє були високо освіченні, знали багато мов, релігію. Проте Мевляна був більш направлений на весь світ, а Сковорода більш на те, щоб підняти український народ.
Виховувались в різних культурах, проте часто про одні і ті ж речі говорили навіть однаковими словами. Загальна риса їхніх творів полягає в тому, що вони дидактичні, тобто повчальні. Головна мета творчості Мевляни і Сковороди – людина, Творець і сенс життя.
Літературна форма їхніх творів також схожа. Наприклад «Месневі» Мевляни і «Харківські байки» Сковороди.
-
Їм характерна одна і таж літературна форма, простий сюжет, прості герої, лиш би донести свої ідеї. Але за цією простотою схована велика ідея і філософський зміст.
-
Філософський зміст їхніх творів схожий в тому, що вони опирались на релігію, брали з неї основні ідеї.
Вони вірили в єдиного Бога – це було в коріннях їхньої філософії. Філософський зміст їхніх творів, і їх ідейність тісно прив’язана до релігії. Сковороді не притаманна ніяка обрядовість і релігійність. Його віра жива, його Бог живий, який дав людям інструкцію до життя – Біблію. Немає вже посередника (священика). Є людина і її Творець. І кожен може побудувати своє життя правильно, якщо буде знати Бога, знати себе і своє покликання, тобто ціль свого творення.
І Мевляна, і Сковорода мали одну ціль – знайти істину, а істину вони вбачали тільки в Творці. Сковорода часто бере тези із Біблії (як і Мевляна з Корану, чи Хадісу ) і нарощує на них смисловий сюжет.
Спільні точки та принципи, яких дотримувалися представник течії тасавуфу в Туреччині Джеляледін Румі та видатний філософ, письменник та громадський діяч України Григорій Савич Сковорода:
1) добиватись знань.
Обидва були освіченими людьми, знали кілька мов, володіли знаннями з багатьох наук, а також вивчали античну філософію та літературу.
2) бути скромним і відданим служінню людям. Мевляна також дійшов до цього найвищого щабля розуміння Бога: любов до Бога не є можливою без любові до людини. І як висновок: не можливо служити Богу не служачи людям.
Сковорода також рахував, що правильно розтратити своє життя можна тільки служачи своєму народові. Тут існує один момент, що відрізняє Сковороду і Мевляну: ідейність Мевляни розповсюджувалась на всіх людей:
Приходи, хто б ти не був
Все одно приходи…
Невірний, язичник…
Все одно приходь…
А Сковорода в цьому плані більш патріотичний, він направляв усі свої погляди, ідеї на Україну, щоб підняти її, щоб допомогти рідній землі.
3) Подібна система образів. Наприклад, велика увага приділяється серцю, помислам серця. Серце людини – це святе. Серце може змінитись «з кам’яного в плотяне», але тільки є одна для цього умова: впокоритись перед Всемогутнім Богом і дозволити Йому працювати з власним серцем. Тобто визнати Його авторитет, Його Слово – Біблію за інструкцію життя, і не робити більше того, що хочеться тобі, а робити як радить Біблія. Наприклад, якщо крав – тепер не кради; грішив – не гріши; блудив – не блуди.
4) І тому справедливо рахують обидва, що над собою потрібно багато працювати, намагатися зроби якомога більше, що від вас залежить для зміни себе.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
