73768 (589314), страница 7

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 7)

Сам не ступаєш кроками твердими?

Чом не візьмеш на послуги собі

Щось краще, ніж мої безплодні рими?

Городчики дівочі навкруги

Хіба не ждуть щасливої нагоди,

Щоб силою любовної жаги

Зловити пишний цвіт твоєї вроди?

В живих очах живе живе, добро,

А мертве не уникне тління й гробу.

Ні пензель Часу, ні моє перо

Не в змозі зберегти твою подобу.

Дано тобі солодке ремество,

Щоб сам своє ти малював єство

[65; 31]

Приходить пора, коли «невтомний» природний час – Творець починає руйнувати те, що створив. Розквітом своєї юності юнак завдячує природному часові – Творцю, але далі цей час вступає у свою функцію Руйнівника.

Ти в скарбах юності, як в ореолі,

Та не тривкіше це буття від сну:

Час – марнотрат готується поволі

Твій день ясний звернути в ніч хмурну

Сонет 15 [65; 31]

У тому житті, яке юнакові ще може дати час, він уже не житиме в усій повноті своїх найкращих якостей, бо той же час їх і відбирає, – тож «оновити те життя», яким юнак живе зараз, «на злеті щасливих годин», він повинен сам, і негайно.

Час-Творець – це також і людський Час-Торець, нагромаджувач мистецької спадщини, в якого наш поет тільки вчиться. Це життя, що його дають юнакові «олівець-пензлик» історичного Часу-Творця – це мистецькі твори всіх віків, в тім і образотворчі. Жоден мистецьки створений образ людини не замінить живої людини, та й образ цей не здатен самовідтворюватись. Відтворює його Митець, «воюючи» з історичним і природним Часом-Руйнівником, – тактикою в цьому поєдинку є «множення» образу; зброєю мистецтва, в якому процвітають правда і краса.

Схоже, що прагнучи надати своєму юнакові більш приземлених рис, аби йому «повірив майбутній вік», Шекспір досяг цілком протилежного результату: Час-пожирач ці ж риси й пожер. М. Габлевич зазначає: «через афектованість Сонетів 18–19 багато видавців, від другого видання 1640 р. і до 1775 р. включно, вилучали їх обидва з видань. Чим мимоволі доводили, що не все у Шекспіровому юнакові вписується в їхній час і що наступні покоління не хочуть приймати його любов» за «зразок краси». Мабуть, поет сам передчував, що таке може статися, тому й так палко прохав, аби Час дозволив його любові жити такою, якою вона є зараз, на «злеті щасливих годин» [15; 229].

Затуплюй, часе, пазурі левині,

Вилизуй зуби тигру при жратві,

Дай витвір з глини поглинати глині,

І Фенікса пали в його ж крові.

Сонет 19 [65; 35]

Час руйнує не тільки фортеці і пам’ятники, але й духовні цінності – Сонет 60 містить в собі метафоричне описання руху Часу. Сонет постав із двох рядків попереднього, 59, ввібравши у себе образ океану з 56 та незнищенності пам’ятників духу, з 55 сонетів.

Образи моря і сонця описані не лише так, що передають вічний кругобіг-біг часу в житті природи, але й показують, що вічне складається з минущого, нескінченне – із конечного (безперервний рух хвиль, щоденний рух сонця). Написані олюднюючи ми їх мазками, ці два образи демонструють водночас і вічність життя людства, яка твориться безліччю окремих життів – «час», який складається з «часів».

Біжать одна за одною хвилини,

Немов на морі хвилі – в небуття;

На місці зниклої вже інша лине, –

Так пропадає й постає життя

Народжене жадає світла й росту,

Дозрілому корону час дає

І тут таки розвінчує: попросту

Назад бере даровання своє.

Він риє зморшки на чолі ясному,

Жере все рідкісне, все осяйне:

Все падає у безвість невідому,

Як він косою гострою махне.

Та може вірш мій проти нього стати –

Він має міць тебе спасти від страти

[65; 75]

Кут зору поета дедалі звужується: від множинною безперервності хвиль у вічному морі (= множинної безперервності минущих людських життів у житті людства) до унікальності вічного сонця і одного-єдиного дня (= унікальності одного життя однієї і кожної людини) – і до минущості в кожному людському житті його єдиної й унікальної пори – юності. Вірш його, як надіється автор, встоїть у плині-русі життя, як стоїть берег супроти вічного руху хвиль під вічно рухомим сонцем, як стоїть Час-вічність понад змінними часами. І ми розуміємо, чому майже скрізь Шекспір пише «природа» з малої букви – природа, змінна у формах (як час-часи), є у всіх, у всьому і завжди однакова, одна і таж, незмінна у своїй суті, як незмінною є вічність. І в цій суті – її незмінна правда.

Про помсту Часу поет говорить і в Сонеті 115: мільйонами випадків Час руйнує, міняє, спотворює. Але ми простежуємо в цьому сонеті дуже важливу метафору: Час не тільки руйнує, але й народжує нове, і будівниками нового, будівниками змін стають сильні духом.

Збрехав мій вірш, колись тобі сказавши:

«Моїй любові нікуди рости».

Я думав – ріст її спинивсь назавше,

Найбільшої сягнувши висоти.

Час нищить честь, вбива красу кохану,

Несучи нам мільйони перемін,

І чисті душі він веде в оману,

І королів веде на плаху він.

[64; 674]

Поет проголошує війну Часу. Знаряддя поета – його вірші, а силу в цій боротьбі дає йому любов до юнака. Особиста тема переплітається з темою безсмертя мистецтва: воно призначене зберегти у віках такі цінності, як любов, краса, думка, істинна. Душа поета живе в його віршах, «діти», народжені його творчою уявою, будуть жити на листках паперу.

Сонеті просякнуті поетичним відчуттям часу. Час – чисто зовнішня і абсолютно ворожа людині сила, яка підпорядковує її універсальному закону земного буття: розквіт, занепад і зникнення. І з цього швидкоминучого людського життя Шекспір, як поет і гуманіст, робить єдиний для нього висновок: проти часу у людини є зброя: продовження роду й особиста доблесть, яка проявляється в соціальних або естетично значущих діях.

Мотиви смерті і безсмертя в Сонетарії

Проблеми життя і смерті людини – це ґрунтовні проблеми філософії часу, що саме через ставлення до цих проблем та їх розуміння людина й усвідомлює себе як Людину, виявляє своє ставлення до природи, до людей, до самої себе, до Світу в цілому. Всі ці питання поза часом; вони виникали, виникають і будуть виникати, поки існують Світ і Людина. Світоглядна сутність проблеми стверджується тим, що кожна людина замислюється над сенсом свого життя.

Епоха Відродження повернула людину до Світу, людина в філософії цього періоду має право на власний вибір, на вчинок; вона діє в житті, вона є цілісною та цілісно виявляє своє ставлення до Світу.

Проблема життя та смерті хвилювала людство на протязі всього його існування. Справа полягає в тому, що ідеї і їх зміст розгортаються в процесі розвитку всього людства і конкретизуються в певній національній культурі та філософії, смисл певних ідей розгортається у зв’язку з конкретним життям людей у спільності, а зміст суто філософських ідей збагачується змістом буття самих людей. Дійсно, проблеми, які існували в той чи інший період розвитку людської культури, філософії, були різні, але їх основою були такі проблеми, як співвідношення Бога і Світу, Бога і Людини, проблеми життя та смерті людини. Звичайно, що їх вирішення було різним, воно залежало від певного періоду в історії розвитку людства, від особливостей розвитку національної культури. Але загальнолюдський зміст цих проблем в його національному контексті є присутній в кожній національній культурі, його реалізація, що відбувається вже на рівні конкретного людського життя – це й є тріада, яка зумовлює змістовність, відтворену саме в постановці проблеми.

Аналіз проблеми життя і смерті має значення для розуміння того, що є вибір – як індивідуальний, так і вибір народу. Проблема вибору – це стрижень людського життя, індивідуальний та спільний вибір створюється історією, але залежить також від якісно неповторного, що створюється на протязі всього розвитку народу.

Отже, проблеми життя та смерті необхідно розглядати в динаміці розвитку людства, в тому процесі, коли людина осмислює себе як людину.

Початок західноєвропейської традиції в розумінні того, хто така людина, відноситься до орфіків, які найголовнішою частиною в людині вважали її душу. Душа, це безсмертний, вічний, добрий початок у людині – це частина Божества, яка опинилась у людському тілі, неначе у в’язниці [53; 120]. Інтерес до проблеми індивідуальної людської душі, її походження, ми зустрічаємо в концепції Платона. Він уважав душу безсмертною, що існує вічно і знаходиться в ланцюгу перетворень. В концепції Платона з'являється ідеал справжнього людського життя, який виникає на ґрунті розуміння сутності людської душі.

Ось чому в період кризи гуманізму Шекспірові близьким став Платон, і неоплатонізм Шекспіра стає бароковим, тобто не античним (прозорим, гармонійним), а таким, що прагне гармонії, пізнавши трагедію дисгармонійного людського духу.

Шекспір – видатна особистість епохи Відродження, його серце сповнене високих почуттів: дружби, любові, віри в торжество добра, милосердя і справедливості. Свою поезію він присвятив служінню людям, і тому так болісно ліричний герой сприймає навколишній світ, де панують зла жорстокість, несправедливість.

У ряді сонетів розкривається тема смерті і безсмертя, тема нетлінності творів мистецтва, розуміння того, що поет буде безсмертним у своїх творіннях:

Державців монументи мармурові

Переживе могутній мій рядок

Сонет 55 [65; 71]

У сонеті 107 ця думка набуває подальшого розвитку і гнучкості:

В моїх рядках по смерті ми воскреснем,

І смерть не роз'єднає нас. Вона

З косою йде на дикі племена

І їм страшна, німим і безсловесним.

Твій пам’ятник з моїх натхненних слів

Переживе гробниці королів

[64; 670]

Хоч більшість сонетів присвячено розв’язанню етичних проблем, у них постійно проявляється інтерес поета до громадського життя своєї епохи. Виникають образ держави, яка гине під натиском Часу, війни, яка борознить сланцями лице землі, скнара, який тремтить над скарбами, або людина, яка вихваляється здатністю свого походження. Саме вони свідчать про пильну увагу, з якою Шекспір ставиться до різноманітних явищ дійсності.

Найвідоміший 66 сонет являє собою сконцентроване вираження несприйняття поетом життя, яке спотворює взаємини між людьми: не випадково чимало дослідників зіставляють цей сонет із найбільш похмурими трагедіями Шекспіра.

Я кличу смерть – дивитися набридло

На жебри і приниження чеснот.

На безтурботне і вельможне бидло,

На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, на дівочу вроду

Поганьблену, на зраду в пишноті,

На правду, що підлоті навздогоду

В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п’ятою влади,

І на талант під наглядом шпика,

І на порядність, що безбожно краде,

І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині,

Та як тебе лишити в самотині?

[65; 81]

Загальний висновок: мерзенне все, що оточує поета. Поет глибоко вражений силою святенництва, брехні, лицемірства. Огидна сучасність викликає у поета дві реакції. Однією починається твір: я кличу смерть, вже смерті я благаю, друга висловлена в останньому рядку, і та як тебе «лишити в самотині» (та вмерти не дає любов твоя). Тема сонета зумовила і специфіку її змалювання. Зовні – це звертання до друга, а насправді – зразок публіцистичної поезії, своєрідна звинувачувальна промова, тільки останньому рядку властива інтимність бесіди з близькою людиною. Водночас твір можна сприймати як напружений філософський роздум, заглиблення у проблеми людства і власної душі, проблеми життя і смерті.

Сонет 66 – один з найдраматичніших віршів збірки. Його зміст провіщає славетний монолог Гамлета. Твір побудовано за принципом емоційного нагнітання трагізму, що відповідає зростанню душевної тривоги героя. Сонет реалізує особливу композиційну форму. Це період. Він складається лише з двох речень, перше з яких має 12 рядків, друге – 2. Їх межа – гармонійний центр періоду.

З сонетом 66 тісно пов'язаний 32 сонет. Думки про смерть, зроджують роздуми про долю власних творів. Очевидно, що, пишучи Сонет 32, Шекспір мав на думці графа Саугемптона.

30 травня, за лічені дні до виходу першої Шекспірової «книжки любові» («Венера й Адоніс»), за загадкових обставин убили поета Кристофера Марло, арештованого раніше за його атеїстичні погляди, та звільненого під заставу до 1 червня. Крім того, у Лондоні набирала потуги чума. Можна здогадуватися, що смерть, яка досі видавалася нашому поетові чимсь доволі далеким, стала цілком зримою. Звідси поява сонета – підсумку пережитого життя (30), Сонета-плачу по втрачених друзях і думок про посмертну долю «первістка його любові».

Як проживеш мою погожу днину,

Коли затулить очі смерть мені,

І цю мою нехитру писанину

Переглядатимеш в самотині,

Зістав мене з поетами новими, –

Я, мабуть, програватиму, але ж

Ти збережи мій твір не задля рими, –

Мою любов ти в ньому збережи.

Як віднайдеш її в моєму слові,

Характеристики

Список файлов ВКР