73768 (589314), страница 5

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 5)

Бо в образу твого чудовій тіні

Добром просяяла й моя душа.

Ти – благородства втілення для мене

Моєї мрії щастя незбагненне.

Сонет 37 [65; 52]

Отже, можна з долею впевненості говорити, що образ друга – це облагороджений душею самого поета образ, що увібрав у себе все найкраще, що було притаманним поетові, його кращу частку душі. І любов ліричного героя до друга є платонічною любов’ю, духовною, потягом до споріднення душі, якій ліричний герой бажає щастя і добра.

Тому дружбі ліричного героя, його почуттям до друга притаманне все те, що зазвикле поєднується з коханням: захват красою друга, радість побачення, гіркота розлуки, муки ревнощів, розчарування, складні пристрасті людського серця. Дружбу ліричний герой ставить над коханням, тому коли його друг закохується у жінку, яку кохає він сам, він прагне зрозуміти друга і виправдати його, щоб зберегти свою вірність і дружбу, свою безкорисливу духовну любов. Ліричний герой, хоч і тяжко переживає зраду друга і коханої жінки, яка відвернулась від нього і покохала його друга, та не відмовиться від них, збереже дружбу і не стане заважати єднанню їх сердець:

Не буду я чинити перешкоди

Єднанню двох сердець. То не любов,

Що розквіта залежно від нагоди

І на віддаленні згасає знов.

Любов – над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії,

Це – зірка провідна, яку моряк

Благословляє в навісній стихії.

Любов – не блазень у роках часу,

Що тне серпом своїм троянди свіжі –

І щік, і уст незайману красу.

Той серп любові справжньої не ріже.

Як це брехня – я віршів не писав,

І ще ніхто на світі не кохав.

Сонет 116 [64; 674]

Так сонет про намір ліричного героя відмовитись від власного щастя на користь друга й коханої перетворився в прекрасний гімн любові – всесильній, могутній і всепереможній.

Сонети 30 та 31 – спроба підсумку прожитого життя.

Всю свою любов до інших й інших до себе (тут: відсутніх, чи втрачених, чи померлих друзів), своє і їхні серця Шекспір уклав у «груди» любого йому Юнака – «його любові», «пана його пристрасті». Любов свою він мислить як почуття і позначає любов – почуття малою буквою. Але в «грудях» Юнака ще «царює» Любов, у всіх її якісних іпостасях. Написання цього слова з великої і з малої букви в сонетарії показує, що «цар» Любов – аж ніяк не традиційний «володар людських сердець» – бог Кохання, Купідон.

За аналогією з Шекспіровим розумінням часу – як часу природного, який «царює» у видимому світі реалій, та часу історичного, владного над духовним буттям людства, можна збагнути й те значення, яке Шекспір вклав у поняття love і Love. Виходить, що його Юнак – його «любов» – є носієм ще вищої сили – трансцендентної Любові, якій сам кориться. Так Шекспір вибудовує ієрархію в «царства Любові», відмінну від античної. Отже, Шекспірів Юнак належить і до реального людського світу (де любов, як і люди, народжується і вмирає), і до світу трансцендентного (де живе Любов і житиме цей Юнак, доки житиме людство). У цей другий світ поет дослівно вписує свою смертну любов – почуття і свого смертного Юнака як словесне втілення цього почуття. Другий світ – це світ духовної матерії, що її, серед інших, творить і він, поет, своїми книжками.

Майже всі Шекспірові любовні твори – Юнаки були його «залицянням» – відповіддю й викликом на примхливе жіноче залицяння. Так кохають поети; так кохав і Шекспір, у цей спосіб завойовуючи серце реальної жінки, а водночас серця реальних юнаків – молодих читачів-глядачів. Дилема яка зродила сонети «любовного трикутника і спричинювала неадекватне сприйняття його творів реальним юнаком – чуттєва залежність поета від коханої жінки, що, відбиваючись у «любовних книжках» – Юнака, понижувала пропагований ним ідеал Юнака та викликала домисли й плітки щодо амурних справ самого автора [15; 250].

Вона – твоя, та це не весь мій біль,

Хоч я також любив її й люблю ще,

А те, що ти скорився їй всуціль,

Те, що належить їй – болить найдужче.

Все ж прагну виправдання вам знайти:

Мене ти в ній кохаєш, любий друже,

Вона ж до тебе горнеться, бо ти

До мене маєш серце небайдуже.

Втрачати поодинці вас – не жаль,

Але, як ви зійдетеся навмисне,

І втрачу вас я разом-то печаль,

Що до землі мене, мов хрест, притисне.

Стривайте! Я й мій друг – єство одне:

Отож, вона кохає в нім мене!

Сонет 42 [65; 57]

В контексті сонетів 41–42 два кривдники «любляться» – вони природно «знаходять» одне одного: краса і молодість одного (чоловіка) зваблює другого (жінку), і зваблювати починає жінка. Краса і молодість не може не йти в парі з коханням. У життєвому контексті Юнак і кохана жінка разом сподіяли поетові «любовну кривду».

Сонет побудований на зіставленій, в оцінці поетовим «я», двох дорогих його серцю об’єктів – коханої жінки і друга – Юнака (= любовної творчості = любовної діяльності, кохання «на ділі»). Другий об’єкт, по природі своїй, є об’єктом ідеальним (уявним), а у відношенні до першого, реального об’єкта – його суб’єктивним образом: лише «тінню» реальної «субстанції» [15; 252].

Філософська основа Сонетів 41–42 – усвідомлення природної залежності образу об’єкта від самого об’єкта, ідеального від матеріального, уявного від реального, бажаного від дійсного, любові духовної, «небесної» – від тілесної, «земної»; «кращої частки душі» – від «гіршої» її «частки»; душі – від тіла; чоловіка – від жінки. Усі ці пари – антиномії, існуючи окремо, складають одне ціле, «шукають» і «знаходять» одне другого. З цієї своєї залежності від реального об’єкта любові і хоче вирвати Шекспір його ідеальний образ – «друга», але хоче зберегти ідеал, зберігши і його життєву правдивість.

Сонети ці можна читати і як звичайну інтригу «любовного трикутника», і в контексті Шекспірового життя, і в його філософському контексті. Так чи інакше, саме життя доказало поетові його філософську правоту: проблема відділення в його творчості Хоті від Любові виникла сама собою. Так його любов «навчила» його

Любові мрія – чарівна омана,

О лжа солодка порятує нас.

В єдиному єстві ми – два начала…

Сонет 39 [65; 55]

Поет і жінка

«Менш шляхетна половина» утілилася в поетовій уяві у «плоть» «духа гіршого» – «жони з хмурим лицем».

Є дві любові, мов два духи, в мене –

Два янголи, що любляться тихцем;

Дух кращий-то хлоп’я благословенне,

Дух гірший – то жона з хмурним лицем.

Жадаючи заволодіти мною,

Спокушує моє жіноче зло

Мого святця, щоб став він сатаною,

Щоб стьмарилось його сяйне чоло.

Чи стане чортом він, чи ні, не знаю,

Недостовірне в тім знання моє,

Та, хоч обидва – створіння раю,

Все ж, бачиться, один з них пеклом є!

Я буду мати певність щодо цього,

Лише як добрий дух згорить від злого.

Сонет 144 [65; 159]

Хмурним було те лице не тільки тому, що оті чорні очі не хотіли бачити закоханих у них поетових очей, а насамперед тому, що мучили його аж до відчаю. Чорним кольором – кольором очей коханої жінки – він означив і власну плотську Хіть, яка, не знаходячи вдоволення, відбирала йому душевну гармонію. Всі ясні сторони свого кохання, всю душевну окриленість і втіху, яку воно йому приносило, надихаючи його творчість, Шекспір від самого початку «віддав» народженому ним Юнакові – ще в сонеті 20, де назвав його «паном – панею моєї пристрасті» – пристрасті до писання комедій про кохання «панів і пань». 20 сонет з’явився перед «Марними зусиллями кохання». В його реальному житті ці зусилля справді були марними:

Чи не з твоєї волі цілу ніч

Твій образ бачу в темноти тремтінні,

Чи сон мені не проганяє з віч

Мара, подібна до твоєї тіні?

Сонет 61 [65; 77]

Але не владні всі уми й чуття

Дурного серця відхилить від тебе,

Бо серце – раб, васал, що без пуття

Втішається із власної ганеби.

Єдина нагорода тут мені

За гріх оцей – боління навісні.

Сонет 141 [65; 151]

Я можу збожеволіти з одчаю,

Переступити гідності межу –

А злоязикий світ – це добре знаю –

Повірить в те, що з розпачу скажу.

То ж не відводь очей від мене, мила,

Щоб лож моя тебе не осквернила.

Сонет 140 [65; 156]

До честі Шекспіра, він ані не збожеволів з одчаю, ані не «переступив гідності межу», – навпаки, «злоязикий світ» і досі придумує легенди про «гарну даму сонетів» та про юнака, якого вона в поета відібрала. Від відчаю, від зломовства – навіть-навіть від самої «жони», думки про яку не давали йому спати, від погорди аристократів, від масних домислів читаючої публіки, від заздрощів і насмішок колег по перу – від усього цього довго рятував його не хто інший, як той самий Юнак – його власна добра віра у небесне начало в людині, в красу людської душі, у здатність людини любити, втілювана ним у його мистецтві. А про душі інших він судив по собі.

Сонетарій Шекспіра – це самоаналіз душі. Голос, який ми чуємо в багатьох «юнакових» і деяких «жіночих» сонетах – голос свідомого Розуму, що розмовляє з несвідомою Душею, то з її «кращою» – духовною, то з «гіршою» – «тілесною» половиною. Як зазначає Габлевич «Сонетний «любовний трикутник» є алегорично-фігуральною моделлю, яка в історії людської думки має дві інші паралелі: Платонову модель душі, теж алегорично-фігуральну, де Розум представлений як візничий на колісниці, що править двома кіньми – Білим та Чорним Еросом, та абстрактну Фройдову, з її свідомим Я, несвідомим Над-Я та підсвідомим Воно. Шекспірова модель суттєво відрізняється і від Платонової, і від Фройдової, бо, як показує Шекспір у сонет арії і п’єсах, Розум (свідоме Я) сам по собі не здатен бути керівною силою душі, тому повинен керуватися юнаком – Любов’ю – Білим Еросом, Над-я. Але й між Шекспіровим юнаком та Над-Я не стільки подібностей, скільки відмінностей, найголовнішою з яких є та, що емотивною основою Фройдового, Над-Я є не любов, а самолюбство» [15; 195].

Тож, лише 146 сонет прямо вказує душі на її духовне походження:

Душе, столице грішної землі,

Руйнована бунтарською снагою,

Навіщо плоті послуги малі

Ти сплачуєш ціною дорогою?

Душе, дай плоті чахнути! Живи

Лише святим! Купуй собі години

Безсмертні, недосяжні для черви

І відкидай на сміття все, що згине.

Смерть тим живе, що нам серця жере,

Годуйся смертю і вона помре

[65; 161]

146 Сонет, написаний перед «Ромео і Джульєттою», позначив (як і сама ця перша і єдина любовна трагедія) глибоку кризу в поетовому космосі, яка збіглася ще й з родинною трагедією: він втратив єдиного сина. Вийшов він з цієї кризи одмінений – і насамперед у ставленні до своєї жінки.

Разом з «Ромео і Джульєттою» у 1595 році поет поховав і власне кохання, та не поховав Любові. В наступних кількох п’єсах про кохання всепереможній гумор поступається місцем щемкій ноті суму («Венеціанський купець», «Багато галасу знічев’я», «Дванадцята ніч»). Відступає в тінь закоханий протагоніст-юнак: «шляхетності свічадом і взірцем» стає та, чиї очі вчать його любові – його обраниця – юнка. Їй він віддає роль лідера в коханні і в житті, здобувши натомість люблячого (хоча не закоханого) старшого друга – опікуна, що сприяє єднанню «правдивих душ і серць» (116).

Сонети теж відбивають ці зміни. Пише він їх дуже мало, а «жіночий» цикл взагалі обривається на кілька років, – до 1598 року, коли раптом відновлюється любовна «хвороба» («інфекція») і коли з’являється друком не піратський, як інші друковані п’єси, а навпаки, доповнений і підписаний автором текст «Марних зусиль». Наступного року виходить скандальний «Натхненний прочанин» і додає вогню до дворічної «війни театрів» – словесної війни, з колегами – драматургами через сцену [15; 195]. І зі скандалу, і з «прикрої» «театральної війни» Шекспір знову виходить з честю, – і знову рятує його провідна зоря Любові, гімном якій стає славний 116 сонет. Останнім втіленням юнака-Кохання стає комедія «Дванадцята ніч». Останнім втіленням юнака-Любові – трагедія помсти, «Гамлет».

На зламі століття, на вершині Шекспірової слави «його сонце» надовго заходить у хмари. Він ще писатиме про любов, але вже без особливої радості: «солодкість» його Юнака згіркла. Чи то юність минула? Хоча Юнак – той, що «свою красу поставив над владою Часу» – «все ще росте» (126), все ще знаходить натхнення в «коханих палахтливих очах» (153). Бо й не може вогонь Любові вистигнути в тому вічному й цілющому її джерелі, яке нагріває сам (154) і в яке Шекспір ступив свого часу, щоб «співати вічності пісні доби».

Чи є ще в мозку щось напоготові,

Природа для єдиної мети –

В незаяложенім і вдатнім слові

Твою дорогоцінність осягти?

Нова любов старі слова глаголе

Співає вічності пісні доби;

Її обличчя завжди ясночоле,

І стариню вона бере в раби.

Любов являє нам свої начала,

Де всім здається, що вона сконала

Сонет 108 [65; 123]

Він і співав – живлячи з того вічного джерела і свій власний пломінь Прометеєвого вогню. Він свідомо плекав його у власній душі і в інших – тим, що вділяв свій пломінь іншим, виносячи його («народжуючи») на світ втіленим у прекрасне образне слово, у гнучкий рядок, у доладно скомпоновані твори, в красивих душею молодих персонажів. І так увічнював – в серцях, в очах і на устах – Дух Любові в момент його найвищого, найсяйнішого злету, яким є правдиве людське кохання.

Мій зір тебе не любить, бо повір,

Він бачить вади – все незграбно суше,

Але моїм очам наперекір

Тебе кохає серце невидюще.

Ні голос твій, що ніжно вухо тне,

Ні запах твій, ні уст, ні рук торкання –

Характеристики

Список файлов ВКР