73767 (589313), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Ще в більшій мірі порівняльна оцінка ворогуючих сторін - реального життя та мистецтва - змінюється в наступних новелах Томаса Манна. Мистецтво та дух перестають бути предметом презирства. Вони більше не пов'язуються з поняттям слабкості та боягузства. Навпаки, в них відчувається особлива сила - внутрішня, яка ховається в глибині душі, але достатньо могутня, щоб визначити усю поведінку людини, її здатність утриматися на своїх позиціях І не капітулювати перед ворожою стихією життя. Якщо раніше "хворі" герої Т.Манна та представники духа любили життя та тягнулися до нього, при цьому ненавиділи та зневажаючи себе, то тепер вони, як і раніше, продовжують любити життя, проте високо цінують і те, що їх відрізняє від життя, - свою одухотвореність, глибину своєї свідомості, свою здатність до аналізу. Вони - рівноправні партнери життя. Це коло думок найбільш досконало відображене в новелі "Тоніо Крегер" (I903 р) - одній із найбільш музичній та ліричній з усіх новел Т.Манна.
Головний герой новели Тоніо Крегер захоплюється мистецтвом і має тонку душевну організацію. Але в той же час юний Тоніо відчуває страх перед життям. З самої новели ми бачимо» що у героя є сили жити, він здатен з незвичайною витримкою йти своїм шляхом, утверджувати себе таким, яким він є. Є й те, що зближує Токіо Крегера зі Шпінелем - героєм новели "Трістан". Шпінель - це письменник, як і Тоніо Крегер, письменник, який відчуває своє протиставлення практичній реальності, свою несхожість з іншими, звичайними, людьми. Проте Шпінеля це відчуття приводить лише до ворожості по відношенню до людей звичайного, практичного життя, до своєї самозакоханості в себе та свого мистецтва. Тоніо Крегер розглядає своє мистецтво як дещо сумнівне. Він і пишається ним, і відчуває його як прокляття. А до людей звичайного, практичного життя він відчуває навіть заздрість - на тлі цього він відчуває до життя й легке презирство. Шпінель, при усій своїй витонченості, насправді є досить однолінійним та примітивним, а Тоніо Крегер по-справжньому складний та глибокий. Саме тому Шпінель виявляється в значній мірі комічною постаттю, А Тоніо Крегер - постаттю значною і навіть піднесеною. І звичайно ж, у творі звучить і тема кохання. Лише двічі ми дізнаємося з твору про кохання головного героя. На початку твору показано перше кохання юного Тоніо, незграбного та сором’язливого юнака, -знову, як і у всіх новелах Т.Манна, нещасливе кохання до веселої та здорової дівчини Інгеборг Хольм: "Белокурая Инге, Ингеборг Хольм, дочь доктора Хольма,...была та, кого Тонио Крегер полюбил в шестнадцать лет. Однажды вечером, в необычном освещении... он услышал, как она со свойственной только ей интонацией проговорила какое-то слово, обыкновенное, незначащее слово, но в голосе ее послышались теплые нотки - и его сердце в восхищении забилось куда более сильно, чем некогда....В тот вечер он унес с собой ее образ... Опыт подсказал ему, что это любовь. И хотя он знал, что любовь принесет с собой много мук, горестей и унижений, что она нарушит мир в его сердце, наводнит его мелодиями и он лишится покоя, который нужен для всякого дела,...,он все же радостно принял ее, предался ей всем существом, стал ее пестовать всеми силами души, ибо знал: любовь - это богатство и это жизнь, а он больше стремился быть богатым и жить..." [44, 63,64]. Проте одного разу під час танцю (кадрилі) він зробив неправильні рухи і з нього почали сміятися, та й Інге теж. Для нього це було болісно. І знову ліричні рядки про кохання: "Он кружил вокруг алтаря, на котором пылало пламя его любви, преклонял перед ним колена, бережно поддерживал и питал это пламя, ибо хотел быть верным. Но прошло еще немного времени, и священный огонь, без вспышек и треска, неприметно угас" [44, 67]. Далі в новелі описуються роки, коли Тоніо Крегер залишає рідне місто, подорожує, стає письменником і живе в Мюнхені. Тоніо та російська художниця Лизавета Іванівна, з якою він давно товаришує, часто розмовляють про співвідношення між мистецтвом та життям. Відбувається поїздка Тоніо Крегера в Данію. Далі ми бачимо героя в Данії, на березі моря. Саме тут і відбуваються заключні сцени новели. З міста приїжджає велика група людей, які хочуть відпочити та повеселитися, і серед них з’являється й Інга Хольм, така ж сяюча та міцна, як і колись. Розпочинається вечірний бал, на якому ніхто не звертає уваги на Тоніо, навіть не помічає його - крім однієї дівчини з тонким та блідим обличчям, некрасивої та задумливої, незграбної та сором’язливої. Під час танцю вона падає, і Тоніо допомагає їй піднятися, а потім повертається до себе в кімнату, переживаючи ті ж страждання, які в юності колись мучили його! "Кому-нибудь следовало бы теперь прийти! Ингеборг следовало бы прийти, заметить, что он ушел, тайком прокрасться за ним и, положив руку ему на плечо, сказать: "Пойдем к нам! Развеселись! Я люблю тебя!.." Но она не пришла. Ничего такого не случилось. Все было как тогда, и, как тога, он был счастлив. Ибо серце его жило" [44, 95]. Отже, в новелі "Тоніо Крегер" є лише два епізоди, присвячених темі кохання. Проте в ній немає вже того надриву, який звучав в попередніх новелах Т.Манна, особливо в ранніх /"Маленький пан Фрідеман" та "Луїзхен"/. Лише замальовки про кохання, ліричні, мелодійні, але в той же час спокійні, без трагізму.
Розділ 2 Кохання в англійській літературі
2.1 Дж.Р.Кіплінг – один із найвідоміших представників літератури Англії. Вплив Індії на формування поглядів письменника
З Редьярдом Кіплінгом, одним із найславетніших письменників Англії, ми вперше зустрічаємося ще в дитинстві, читаючи про дивовижні пригоди Мауглі. Але спадщина Кіплінга зовсім не вичерпується "Книгою джунглів" та казками, однаково цікавими як для малечі, так і для дорослих. До світової літератури Кіплінг увійшов насамперед як визначний новеліст, автор нарисів та романів, що перевидаються й досі десятками мов, і, звичайно, як поет, віршами якого захоплювалися Марк Твен, Бертольд Брехт, Ернест Хемінгуей, Максим Горький.
Ще в 1908 році в рецензії на оповідання Кіплінга, які були видані російською мовою під редакцією І.Буніна, О.Купрін підкреслив, що Кіплінг -"самый яркий представитель той Англии, которая железными руками опоясала весь земной шар и давит его во имя своей славы, богатства и могущества" [18, 3].
Луначарський у своїх лекціях по західноєвропейській літературі говорив про письменника: "Киплинг – человек большого таланта [18, 3]. І.Купрін у своїй статті "Редьярд Киплинг" (1908р.) писав: "Он оригинален, как никто другой в современной литературе. Могущество средств, которыми он обладает в своем творчестве, прямо неисчерпаемо. Волшебная увлекательность фабулы, необычайная правдоподобность рассказа, поразительная наблюдательность, остроумие, блеск диалога, сцены гордого и простого героизма, точный стиль, или, вернее, десятки точных стилей, экзотичность тем, бездна знаний и опыта и многое, многое другое составляют художественные данные Киплинга, которыми он властвует над умом и воображением читателя.
И тем не менее... как бы ни был читатель очарован этим волшебником, он видит из-за его строчек настоящего культурного сына жесткой, алчной, купеческой, современной Англии, джингоиста, травившего буров ради возвеличения британского престижа во всех странах и морях, над которыми никогда не заходит сонце" [3, 355]. "Киплинг смело и ревниво верит в высшую культурную миссию своей родины и закрывает глаза на её несправедливости" [3, 356].
У 1936 році у некролозі на смерть письменника Джордж Оруелл, автор антиутопії (1984), писав: „В тринадцять лет я боготворил Киплинга, в семнадцать - ненавидел, в двадцать - восхищался им, в двадцать пять – презирал, а теперь снова нахожусь под его влиянием, не в силах освободиться от его чар" [18, 3].
Якщо поєднати усі ці вислови, то можна зробити висновок: незважаючи на усі негативні риси його ідеології, Р.Кіплінг – дуже талановитий митець і це принесло його творам тривалий і широкий успіх не тільки в Англії, але й в інших країнах світу.
"Но талант его - сгусток сложнейших противоречий, в которых высокое и человечное переплетено с низким и бесчеловечным" [18, 4].
Письменницька доля Р.Кіплінга (1865 – 1936) зазнала і високого злету, і глибокого падіння. Спочатку була слава - гучна і всезагальна. Невідомий двадцятичотирьохрічний автор оповідань і віршів, виходець із колоній, став відомим раптово, і ціле покоління визнало його власником їхніх думок. Вся Англія, згодом і весь світ з захопленням зустрічали кожне слово "законченного гения" - так Генрі Джеймс називав Кіплінга.
"Наиболие влиятельной силой в дни моего студенчества был киплинизм, - згадував один із автобіографічних героїв Герберта Уеллса, - в середине девяностых годов этот маленький усатый очкарик, который, казалось, никогда не перестанет отчаянно жестикулировать, этот обладатель тяжелого подбородка, который с мальчишеским энтузиазмом вопил о действенности силы и лирически восторгался звуками, красками и даже запахами Империи, этот чудесник, открывший нам мир машин, ветоши, инженеров и младших офицеров и превративший профессиональный жаргон в поэтический диалект, стал чуть ли не национальным символом" [18, 3].
І раптом всезагальному поклонінню прийшов кінець. Ні, Кіплінг не перестав писати і навіть не втратив читачів. Проте змінились часи, притихли тріумфальні марші дев'яностих років, надії не були виправдані, і в нову епоху кіплінговські гімни почали різати слух. Перше десятиліття XX ст.. в Англії виявилось періодом розчарування в попередніх ідеалах, і вже не Кіплінг, а його ідейні противники: Б.Шоу, Дж. Голсуорсі, А.Беннет, той же Г.Уеллс - виразили потрібні думки передкризової ситуації. "Лауреат без лавров, забытая знаменитость" - іронізував Томас Стернз Еліот [18, 5]. Коли публічна екзекуція була завершена, про Р.Кіплінга забули.
Проте створене Кіплінгом пережило усі негаразди: його твори читали і продовжували ними захоплюватись.
І дійсно, у чому ж розгадка настільки тривалої і незгасаючої слави Р.Кіплінга, якому, здавалося б, призначено забуття. Відповідь на це запитання можна отримати, лише проаналізувавши літературну творчість письменника.
О.Уайльд одним із перших назвав його генієм, "да еще понимающим сущность и серёзные стороны вульгарности, поскольку он знает жизнь лучше, чем кто бы то ни было из нас. И это знание придает странный, газетный реализм тому, что он там говорит" [48, 19].
Гортаючи оповідання Р.Кіплінга (про Індію), додає Уайльд, "кажется, что сидиш ";под пальмовым деревом и наблюдаешь жизнь при свете великолепных вспышек вульгарности..." „Чахлые англо-индусы... находятся в полном несоответствии со своей средой..." "Это понятно. Ведь у Киплинга фон живописнее самой картины, а яркие краски базаров ослепляют наши глаза...[16, 19].
Кольори Індії! Перші шість років свого життя майбутній лауреат Нобелівської премії був огорнутий саме індійською атмосферою ("Ред", як його називали в сімейному колі народився в Бомбеї в 1865 p., отримав освіту в Англії, пізніше був співробітником індійської газети. Для майбутнього літератора роки дитинства в Індії виявились вирішальними; ще Гете вважав, що дитинство визначає і характер людини, і її майбутнє...
"Гражданская и военная газета" выходила каждый вечер на четырнадцати полосах, но делали её практически всего два человека -редактор и его помощник. Место помощника редактора и занял Киплинг [21, 4].
Індія часів його раннього дитинства день за днем оживала в свідомості. Цей сімнадцятирічний юнак приїхав не в чужу країну – він повернувся на батьківщину. Він був не просто людиною двомовною – він дуже швидко засвоював усі відтінки індійської мови. Особливо багато давали йому відрядження, під час яких він бачив і запам'ятовував життєві дрібниці, яких не помічали ті, хто не один рік живе в цій країні. Проте жив він не тільки в Лахорі. Двічі його направляли на роботу в престижну газету "Піонер", яка видавалася в Аллабаді. Р.Кіплінг був неперевершеним репортером. Але у його репортажах відчувався письменник.
Перше оповідання Р.Кіплінга "Ворота ста печалей" було надруковане у тій же "громадянській і військовій газеті" 26 вересня 1884 року. Саме воно розпочало довгу серію оповідань, які друкувалися спочатку в Лахорі, а потім уже і по всій Індії. Англо-індійці отримали можливість прочитати про себе, а також про країну, в якій вони живуть. Р.Кіплінг писав коротко, енергійно, але при цьому ніколи не намагався загострити сюжет. Це були своєрідні "фізіологічні нариси" індійського життя, збагачені деталями, написані мовою хіндустані, зрозумілою англо-індійцям, з чітко змальованими типажами, які були ніби вихоплені із буденного життя, так що дехто впізнавав себе і людей, з якими разом працювали або жили поряд. "Выдумка его была полна правдоподобия," - писав про твори Кіплінга К.Паустовський [17, 315]. При цьому Кіплінг прагнув об'єктивності у своїй роботі. У одних випадках він посилався на людей, від яких ніби чув ту чи іншу історію, у інших - говорив від свого імені, проте "я" розповідача виявлялося щоразу новим – це ж не більше як літературний прийом.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
