73678 (589304), страница 8

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 8)

“А я один до цього гаю з своєю мукою прийшов. Щасливий той, хто в світі має Своє гніздо, а в нім любов”. ¹⁶³ Або гостріше: “..Завжди я сам. Твоїм очам я вже не вірю, Не вірю я твоїм сльозам”. (“Якби я знав, що сонце встало”)¹⁶⁴Підсумком поетового життя у подружжі у ті часи може слугувати вірш “Як дивно”, в якому з’явилися такі рядки: “Як дивно! Любить і не вірить в любов, і жити, Маріє, з тобою...”¹⁶⁵Ще яскравіше описані взаємини між подружжям та великий жаль поета з приводу такого стану речей у вірші “Квітки”, в якому В. Сосюра прирівнює їхнє нещасливе життя до квітів, які через свою недбалість та байдужість дружина звичайно потоптала: “Над рікою вітер віє і шумить у морі трав. Серця квіти, щастя мрії – Я усе тобі відав. Та як вітер цей, Марії, Що над хвилями ріки, Ти розвіяла ті мрії, Потоптала ті квітки.

Не судилось нам з тобою Тиску теплого руки. Що ж ти дивишся з журбою На потоптані квітки?”¹⁶⁶Обставини ще більше погіршувались – під час одного з чергових нападів шалу Марія Гаврилівна порвала рукописи з віршами поета. До того, ще мала місце ізоляція чоловіка від синів та друзів. Однак і таке можна простити задля сімейного щастя. Але було ще гірше – Марія Гаврилівна не могла та не хотіла збагнути українства в творчості та житті свого чоловіка. Це було головним джерелом непорозумінь. Саме у такій психологічній атмосфері доводилося жити поетові аж до самої війни. До речі, непорозуміння стосовно глибокого патріотизму В. Сосюри були також однією з причин негараздів у першому подружжі поета з Вірою Берзіною, яка сповідувала великоросійський шовінізм та ненависно ставилася до самої ідеї самостійності України.¹⁶⁷ Тоді у віршах поет докоряв собі з приводу свого подружжя: “Ми з тобою зійшлися в маю, ще не знав я, що значить ідея. Ти й тоді Україну мою Не любила, сміялася з неї.” ¹⁶⁸Коли у 1941 році вибухнула Друга світова війна, родина Сосюр знаходилася в різних місцях, що дуже важко довелося переносити поетові. Скоро поета було залучено до агітгрупи в Києві, метою якої було підтримувати на дусі солдатів, щоб їм було легше тримати опір загарбникові. Потім поета було евакуйовано до столиці Башкирії, Уфи. Побувавшу в Уфі деякий час, він вертається на фронт, де стає кореспондентом. Принаймні, з одного боку його життя стає радіснішим – його потребують та нагороджують черговими медалами.Власне у цей, самий по собі складний час поет дізнався, що його дружина працювала агентом Міністерства державної безпеки (МДБ). Наслідки цієї інформації виявилися для В. Сосюри дуже серйозними, позаяк у нього наступив рецидив психічної хвороби. Важкі це були часи, і це помітно в поемі “Марія”, в якій поет неначе пояснює поступки дружини обов’язком, від якого відмовитися ніяк, але все-таки не має внутрішньої змоги назвати цих учинків інакше, ніж відступництвом: “І де не йду я, дві Марії Зі мною тінями ідуть”.¹⁶⁹Війна була часом, в якому знову став помітним патріотизм поета, та в якому йому знов дозволено було звертатися до українських сюжетів у творчості. Тоді ним знов оволоділа національна ідея. Так він і вернувся до свого обов’язку, мобілізувати народ до боротьби проти ворога, за Україну.¹⁷⁰ В 1944 році було опубліковано один із більш відомих творів поета - вірш “Любіть Україну”. Вірш цей сподобався широкому колу читачів та громадян взагалі, однак партійні керманичі знов почали ставлятися до поета дедалі холодніше. Врешті, вірш “Любіть Україну” вилучають зі збірок.1948 рік приносить чергову зраду з боку Марії Гаврилівни, яка пише детального листа тодішньому голові Спілки письменників, зміст якого свідчить про інтимні стосунки між нею та адресатом листа. В цому ж листі, Марія Гаврилівна немов передає звіт, в змісті якого багато-чого поганого про її чоловіка. Звичайно, що Марія Гаврилівна не розуміла свого чоловіка та приєднувалася до тих, які в своїй критиці називали поета націоналістом. Це, та її зрадницька поведінка призвели до розлучення, яке і відбулося в 1949 році. Враження від цих подій звичайно прозвучалии і у поезії В. Сосюри: “А Марія? Кат і вітер... Де ти був? Куди!? А сама?! Од ночі гніту втік я назавжди.”¹⁷¹

Або у написаному російською мовою вірші “Я ухожу любя...»: «Что лжет мне ангел мой з безгрешными глазами, что любиш не меня, а славу ты мою.

Как мертвая звезда Ее любви лучами Ты светишь для других, А я лишь горе пью... И переполнилась Моих страданий чаша

За девятнадцать лет, Бездумных и святых... И понял я, что мы с тобой «не сварим каши», что узкий лобик твой не для стихов моих».¹⁷²

У цьому вірші зображено все, про що згадано мною вище стосовно подружжя В. Сосюри з Марією Гаврилівною. Цей вірш – синтез усіх причин, за яких подружжя не можна визнати вдалим. Врешті, поет не зміг стримати почуттів – у завершенні твору він прямо в очі закидає дружині її нехтування тим, що для нього було найдорожчим.

Згодом В. Сосюра знову хворіє. Цим разом це маніакальний депресивний психоз. Поет черговий раз потрапляє до лікарні, тим разом в Києві. Попри обставини, що склалися, він продовжує писати. Саме в цій лікарні постав вірш-байка “Осел і Соловей”, в якому відчутна критика політики, згідно з якою незручних письменників забирають до психіатричних лікарень: “Ти піяв, Соловей!...Луна пісень твоя щось розтривожила чиновників “всесильних”, - і посадили Солов’я

до камери будинку божевільних.”¹⁷³Здавалося б, що з розлученням з Марією Гаврилівною так вона сама, як і все горе, яке вона стягувала на поета, закінчилося назовсім. Так не сталося, оскільки в листопаді 1949 року Марію Гаврилівну заарештовують та звинувачують у антирадянській діяльності та розголошенні державної таємниці. Врешті було винесено вирок – десять років виправно-трудового табору в Казахстані. І хоча Марія Гаврилівна вже не була дружиною поета, В. Сосюра тяжко пережив її арештування та строк, який вона отримала. Безсумнівно, зіграли тут роль доброта поета та ще те, що йому важко було вичеркнути із пам’яті та серця когось, з ким він провів багато років. Навіть коли вони були не зовсім легкими. Крім того, тут ще існував один дуже важливий фактор, який невпинно морочив голову поета. Ідеться про те, що арешт Марії Гаврилівни, як і інші дії держави проти сім’ї Сосюри, мали характер свідомої атаки з боку держави, метою якої було змушення поета до того, щоб той танцював під партійну дудку. Сам факт засудження та ув’язнення Марії Гаврилівни скоріше за все інше мав нагадати поетові, що він весь час так і залишається піддослідним органів безпеки, та що і він може скоро перебратися туди, де потрапила його колишня дружина. Цькування поета продовжувалося, позаяк його визивали до МВД на допити та протягом двадцяти п’яти років звинувачували насправді лише в одному і тому ж самому – любові до рідного краю. В результаті багатолітнього переслідування поет не може знайти собі місця, боїться всього і всіх. Міняє рядки в своїх поезіях, які б спричинилися до підозри в націоналістичному змісті. В одному із своїх віршів поет доходить слідуючого висновку щодо життя свого та багатьох своїх співвітчизників, які так як і він будували новий радянський порядок після революції: “Руками власними тюрму творили ми собі одвічну..”¹⁷⁴

Радянська влада вимагала від В. Сосюри перередагування багатьох написаних раніше творів. Поет був примушений пристосовувати свою вже існуючу творчість до ідеологічних вимог часу. Саме тому під багатьма віршами В. Сосюри помічаються подвійні дати їх написання, нпр. “Сніг” (1921-1957), “Відплата” (1920-1957) та багато інших.¹⁷⁵ Щодо тексту, прикладом вимушених тодішнім режимом змін можуть слугувати рядки вірша “І пішов я тоді до Петлюри...”, які у першій його редакції звучали так: “Скільки нас, отаких, попід мури од червоної кулі лягло!”¹⁷⁶ зате у новій редакції ці ж самі рядки прозвучали так: “Скільки нас, отаких, через журу покидали востаннє село!”.¹⁷⁷Як бачимо, зміни введені під вимогою радянської влади були суттєвими. Насправді, лише поет у змозі сконстатувати, як дорого йому обійшлося (на душевному спокої та психічному здорові) вводити такі програмові зміни до натхненних душею творів. В 50-ті роки роздвоєння поета сягнуло вже крайньої межі. Зацькований і переляканий, він здатний здебільшого на те, щоб у своїх творах оспівувати труд. Єдиним відступом від цього, отже і проявом справжнього обличчя поета, була його таємна праця над романом “Третя Рота” та поемою “Мазепа”. В газетах та на офіційних зборах “Солов’я” вчать писати вірші, та в разі відступу від партдиректив, попросту не друкують.

Восени 1954 року звільнили з табору Марію Гаврилівну, яка згодом вернулася до Києва. Вона приїхала з табору зовсім іншою людиною, ніж була раніше. Вже не була такою агресивною та інакше ставилася до колишнього чоловіка. Вони знов стали жити разом, а згодом повторно одружилися. Між ними запанували гармонійні, щирі та теплі стосунки, про які стільки років мріяв поет. Навіть не знаючи історії поета, читач, який подивиться на творчість В. Сосюри, враховуючи її хронологію, без жодних проблем помітить, що десь з 1955 року поет немов знов почав дихати та жити насправді. З поверненням, або краще сказати, з набуттям злагоди у сімейному житті, В. Сосюра вдруге пережив молодість. Його вже не лякає сивина голови, ані теж не мучить туга по минулому, по дитинству. Він вірить, що попри все, його душа ще молода та відчуває неймовірну життєву енергію, яка допомагає йому продовжувати “пісню життя”. Наприклад в 1956 році, у вірші “Знову пахне липа юністю, весною” він так захоплюється своїм “новим” життям:

“Трави, мої трави, ви густі, шовкові, вітер ваші коси в пестощах не рве. Б’ється моє серце, сповнене любові До землі, що з неї вийшло все живе”.¹⁷⁸Врешті-решт поетові вдалося добитися реабілітації і його твори знов почали друкуватися, та не лише в Україні, а в усіх республіках. Однак неймовірно тяжкий та виснажливий для психіки людини життєвий шлях нагадав про себе в 1957 році, коли у поета трапився перший інфаркт. Помер В. Сосюра в 1965 році, але творив майже до останніх хвилин свого життя. Микола Фененко, лікар, який лікував В. Сосюру, згадує, що навіть в останні дні до смерті поет читав лікареві свої нові твори, посміхаючись крізь сльози, які виникли внаслідок пережитого¹⁷⁹. Правильно говорили, що “буває, поетами стають. Сосюра народився ним”. Гадаю, що коли б В. Сосюра наприкінці життя сказав прощальне слово, це були б слова, якими закінчується роман “Третя Рота”: “Я всім прощаю і всіх люблю”. ¹⁸⁰

3.3 В. Сосюра – Захисник рідної землі та мови

У багатьох читачів Володимир Сосюра викликає асоціації з більшовицькою революційною романтикою, як основною ланкою, яка пронизувала більшість його творчості. На щастя, зовсім протилежне, дійсне минуле поета стає відомим щораз ширшому загалові. Стихія, якою звичайно була революція, не могла не залишити свого впливу на житті та творчості поета, особливо поета з такою тендітною душею, як В. Сосюра. Зрештою, участь поета у бурхливих історичних подіях оправдовує застосування біографічного методу дослідження також до творчості, яку своєю темою охоплює цей підрозділ. Незалежно від того, сприймав В. Сосюра революцію, чи ні, природнім є те, що вона підсилила та роздмухала його талант, так як це було у випадку інших письменників. Для В. Сосюри щастям було те, що революція ввірвалася в його юність як нектар на спрагу романтично настроєної душі - його приваблювала гроза революції, тому вона так легко стала таким важливим сюжетом “пісні”. Розквіт творчості поета припадає на час, коли партійна ідеологія, приборкавши вже своїх прихильників, почала прямувати в бік захоплення трудовими явищами, дедалі частіше визнавши революційну романтику вчорашнього дня небезпечною. В. Сосюра сліпо вірив у те, що революція поліпшить людську долю. З точки зору поета, вона була бунтом проти несправедливості та приниження людей. Як скоро виявилося, саме цей бунт використала згодом радянська влада для досягнення своїх цілей.¹⁸¹В. Сосюра увійшов у доросле життя як учасник Української революції 1918-1920 рр. Саме тоді, коли у поета була ще змога відверто звертатися до сюжетів, які насправді були близькими його серцю, провідною ідеєю його творчості була ідея України. В. Сосюрі йшлося про Україну як державу, про долю Батьківщини та її майбутнє. Саме ця любов до рідного краю була причиною страждань, яких зазнав поет з боку радянської влади. Саме чутливість та тендітна психіка штовхнули поета на шлях, який повів його до писання творів на вимоги часу. Однак, не ця остання творчість перемогла, а навпаки – ці перші, настроєні патріотичним духом рядки. Бо саме вони лишаються та лишаться в пам’яті про поета назовсім.¹⁸² Складна історична доля, яка випала Україні під кінець другого десятиліття ХХ століття, стала невід’ємною часткою долі В. Сосюри, коли він в 1918 році добровольцем вступає до полку Гайдамаків, Української Народної Армії. Ці події знайдуть своє віддзеркалення в пізнішій поемі “Червона зима”. Нижченаведений фрагмент поеми виразно свідчить про патріотичне настроєння поета: “На фронт, на фронт, А на пероні люди, Біля вагонів Ми співаєм “чумака”¹⁸³“Червона зима” - дуже цікавий та визначний твір В. Сосюри ще з іншого боку. Саме в цій поемі поетові вдалося передати перші враження молодого хлопця, який скоро став рядовим солдатом, залишивши свої романтичні уявлення про волю і щастя. Однак “Червона зима” найцікавіша в тому сенсі, що в ній поет передбачив свою долю, в якій змучене поетичне Я поета відмовляється від волі та приєднується до загальної течії.¹⁸⁴До служби в рядах армії Української народної республіки В. Сосюра ставився свідомо та сумлінно. Доказом цього є час служби (аж до 1920 року, тобто до розгрому армії) та служба в особистій охороні Атамана Симона Петлюри. Після розгрому армії Української народної республіки, В. Сосюрі лишилося ризикувати життям, або змиритися з більшовицьким рухом, щоб вижити та залишитися на Україні. Як вважає дослідник Василь Терещенко, з яким я зустрівся особисто у Донецьку, перехід на бік червоних безумовно був зрадою українського визвольного руху з боку В. Сосюри. Проте з поглядів сучасності, несправедливо і необ’єктивно засуджувати або виправдовувати поета. Про свій погляд на цю тему В. Терещенко пише також у своєї праці про В. Сосюру.¹⁸⁵Незабаром, після перемоги комуністичної революції протягом певного часу співіснували комуністична і національна ідеї. Вірші В. Сосюри, написані у той час, сповнені великого бажання служити українському народові та згадок славного минулого України. Як приклад хочу навести фрагмент поеми “Мазепа”: “Вкраїну полонив поляк, І, наче оводи ті злі, Її обсіли москалі...”¹⁸⁶

і “я хочу швидше відціля віддячить москалю і ляху, що мій народ ведуть на плаху під сміх царя і короля!”¹⁸⁷Доказом поетового патріотизму була і друга світова війна, позаяк національна ідея знов оволоділа поетом у ті часи. Правда, це було за дозволу тодішньої диктатури, але все-таки вкотресь показало, яка орієнтація насправді найближча серцю поета.¹⁸⁸ Ще інший приклад патріотичної думки В. Сосюри знаходимо у рядках вірша “Розгром”: “Той каже – я великорос – Так гордо, радісно, пихато. А я стою, немов проклятий, - Дитина українських гроз.” В. Сосюра ніколи не спромігся на правдиву оцінку свого життя і творчості, навіть після смерті Сталіна та подій що мали місце опісля. Однак, гадаю, не поета слід звинувачувати у тому, а скоріше злочинний режим, який забрав багато українських душ.¹⁸⁹Віршів, що висловлюють любов до України у В. Сосюри багато. Любов до Батьківщини та рідної української мови були важливими мотивами творчості В. Сосюри. Варто ще раз нагадати, що В. Сосюра народився та виростав на вже тоді зрусифікованому Донбасі, тому те, що він залишився при рідній мові, було не лише подвигом, але також свідчило про глибокий патріотизм поета. Шлях поета до закріплення в ньому української мови як мови його творчості вів через творчість Тараса Шевченка. Про вплив шевченкової творчості на свою національну тотожність поет згадував неодноразово.¹⁹⁰ Ця проблема стала об’єктом уваги ряду науковців.

Наступним моментом у житті поета, який ще посилив любов до рідної мови, був період перебування в армії С. Петлюри. Тут поет вчився в юнацькій школі, в якій, звичайно виховували учнів у суто патріотичному дусі. Поряд із таким вихованням йшло читання українських віршів та зустріч з Симоном Петлюрою. ¹⁹¹ Згодом В. Сосюра знайомиться з віршами Павла Тичини, який в ранній період своєї творчості був геніальним поетом-патріотом.¹⁹² Вирішальними в сенсі самовизначення були слова поета, сказані одному із його товаришів, який дорікав В. Сосюрі, що той, переходячи з російської мови на українську, “сменил королевскую флейту на сопилку”. У відповіді поет сказав, що йому “сопилка дороже тысяч королевских флейт!» ¹⁹³ Ці останні слова точно віддають ставлення поета до рідної української мови. Зрештою, воно помітне в кожному майже рядку творчості В. Сосюри. На завершення цієї теми слід згадати про заповітний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», який найбільш виразно віддзеркалює патріотичні думки поета. Твір написаний в 1944 році, тобто в один із тяжких моментів Другої світової війни. Вірш постав як заповіт митця-громадянина своєму народові. У розумінні поета любов до рідного краю та повага до інших народів ідуть поряд. У вірші В. Сосюра наголошує також на смертность людини у контексті вічності народу¹⁹⁴:«Всім серцем любіть Україну свою, - і вічні ми будемо з нею!» ¹⁹⁵Ідеєю вірша була любов до Батьківщини у рамках моральної основи світогляду.¹⁹⁶ Однак радянська влада не зрозуміла чисто синівської любові поета до власного краю. Вірш став причиною подальших цькувань поета та звинувачень у націоналізмі. Наслідки такого перебігу подій поетові довелося відчувати майже до кінця свого життя. Однак, натхнена патріотичним духом спадщина поета залишилася серед народу на покоління, а скоріше навіки.

Висновки

Характеристики

Список файлов ВКР