49709 (588670), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Якщо порівняти це розуміння з тим, що було широко відомо і розповсюджене наприкінці XIX—початку XX ст., то можна зробити такі висновки:
1. П. Отле повернув терміну "документ" його первісне, найширше значення (засіб передачі інформації, рівний засобу навчання).
2. На ототожнення документа і книги вплинуло таке відоме значення документа: "те, що записано, що зафіксовано в книзі".
3. На розширення сукупного обсягу книги-документа шляхом включення в нього адміністративних архівних документів вплинуло найбільш розповсюджене значення поняття "документ" — "акт, що засвідчує юридичний факт, що підтверджує яке-небудь право".
4. Розуміння документа як історичного джерела зближало його з іншими історичними джерелами — музейними експонатами, які П. Отле також вважав документами.
У той же час не можна не побачити і значні відмінності від загальновживаного доти значення "документа". Назвати будь-яку книгу документом, дорівняти обсяги понять книги і документа — це було сміливе рішення, що і зараз іноді зустрічає нерозуміння й опір.
Таким чином, у праці основоположника документації закладене досить широке розуміння документа як особливого засобу передачі інформації в людському суспільстві.
А. Сускі звернув увагу на те, що варто виділити таке значення документа, що визначає його як носій семантичної інформації, зафіксованої будь-яким способом (не обов'язково через запис). У цьому випадку документом можно було б вважати не тільки записи будь-якою роду, але й моделі, і скульптури, тобто документи трьох вимірів, що також містять зафіксовану семантичну інформацію. З огляду на роль семантичної інформації як засобу комунікації (зв"язку, спілкування) у людському суспільстві, А. Сускі запропонував назвати зміст документа "комунікатом" визначити документ як "носій зафіксованого комуніката". Загальну схему дії комунікації в людському суспільстві можна представити в такий спосіб:
Джерело інформації (комунікант) - Повідомлення (комунікат) - Реципієнт (споживач інформації).
Оскільки фіксування комуніката вимагає використання субстанціального носія, то попереднє визначення рівносильне наступному: "Документ є субстанціальний носій комуніката". Звідси з'являється можливість визначити документ як "субстанціальний засіб комунікації". Серед інших засобів комунікації документ відрізняється тим, що фіксування інформації дозволяє зберігати її і передавати в часі. Тому "документ є засіб комунікації в часі (часовий засіб комунікації)" [Швец.Водк58, 33].
В бібліотечній справі термін “документ” вживається давно, але особливо поширення набув тільки тепер і, коли постала необхідність одержати загальне поняття стосовно об’єктів, які піддаються обробці, зберігаються та видаються користувачам.
Так, Г. Швецова-Водка робить спробу окреслити головні ознаки поняття “документ”, що відповідає об’єкту бібліографічної діяльності.
Подібне тлумачення дає і П. Отле. Зараз ця концепція узгоджується з поглядами на документ як на будь-який матеріальний носій (речовий об’єкт) соціальної інформації.
Отже, документом, у широкому значенні, визнається будь-який матеріальний об'єкт, що несе закріплену (або зареєстровану) інформацію, яку можна використовувати для вивчення якого-небудь фізичного або інтелектуального явища. Цей об'єкт визнається достатнім свідченням, засобом доведення відповідного явища. Від всіх інших матеріальних об'єктів реального світу його відрізняють: не енергетичний, а субстанціональний носій, що дозволяє закріплювати інформацію для передачі її в часі, і обмеженість даних об'єктів певними зібраннями, створеними людиною, тобто наявність попереднього відбору для включення в зібрання, можливість виділення даного об'єкта з навколишнього середовища для включення в зібрання, наявність певного особливого підходу до вивчення даного об'єкта в тім аспекті, що передбачений людиною при організації зібрання. Це значення повинне охопити як матеріальні об'єкти, спеціально призначені для фіксування створеної людиною інтелектуальної інформації (наприклад, писемні документи), так і будь-які експонати музеїв (природні і штучні, у тому числі пам'ятки культури). Саме в цьому, широкому, значенні поняття "документ" вживається тоді, коли говорять узагальнено про "фонди бібліотек, архівів, музеїв", якщо у відношенні останніх не робити яких-небудь обмежень "[Швецова-Водка Г. Документ и книга в системі соціальних комунікацій. – Рівне, 2001. – 438с58, 29].
Технічна і технологічна революція, пов'язана з інформатизацією, внесла свої уточнення у вживання терміну. Пригадаємо: визначення документа починалося із слів матеріальний об'єкт Наступив момент, коли з'явилися в нашому житті об'єкти, якими ми сьогодні активно користуємося, але до матеріальних віднести їх не можемо. Дивлячись на екран монітора, ми бачимо інформацію, яка поступила до нас з віртуального простору. Вона невідчутна, нематеріальна, "взяти в руки" таку інформацію ми не можемо. Для того, щоб перетворити її на документ, треба скористатися матеріальним носієм: оптичним диском, дискетою, роздруком на принтері [Сукиасян Е.Р.От документа — к ресурсу // НТБ. – 2007. - №7. – С.28-29,73, 28].
Документом, і це загальновизнано, є інформація, зафіксована на матеріальному носії. Матерія ж, за визначенням, може представати в двох різних, але рівноправних якостях – речовини і енергії, поля. Під документом приховано, інтуїтивно звикли розуміти речовинний носій інформації, але ніщо не перешкоджає тому, щоб визнати як носій інформації поле, енергію. І тоді ми класифікуємо документи як речовинні і енергетичні, або мережні. Бібліотека має справу і з тими, і з іншими. Інші – мережні – треба навчитися відбирати, фіксувати, враховувати і т.д. Цією новою і складною справою фондознавці вже посилено займаються [Столяров Ю.Н. Библиотека - двухконтурная система //Научн. и техн. б-ки.- 2002.- №1149, 7].
У Законі України "Про інформацію" наводиться визначення документа: "Документ — це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або іншому носієві". Документом можна назвати будь-який матеріальний носій, на якому зафіксовано соціальне значущу інформацію з метою передачі її в часі та просторі. [Про інформацію: Закон України від 2.10.1992 // Голос Укр. – 1992. – 13 лист1].
Складність понять «документ» і «інформація» полягає в тому, що їх не можна визначити, виходячи тільки з теорії бібліографії. Вони -— міждисциплінарні, а може бути, і загальнонаукові або загальнофілософські [Г.Н. Швецова-ВодкаДОКУМЕНТ І ІНФОРМАЦІЯ В Світлі ТЕОРІЇ КОМУНІКАЦІЇ // Бібліографія. – 1997. - №4. – С.39-4859, 40].
З активізацією використання ЕД і поповнення ними ДФ, прийняттям окремих законів про ЕД та електронний документообіг, електронну торгівлю, поширенням закону про обов'язковий примірник на електронні носії інформації нагальною стає проблема уточнення існуючих або введення нових, загальних для всієї документально-комунікаційної сфери понять — "ЕД", "фонд ЕД", "обов'язковий примірник ЕД", "електронний книжковий магазин", "електронна книжкова торгівля", "електронна передплата", "електронні способи" та "електронні джерела" документопостачання бібліотек тощо.
З'ясування різновидів та особливостей розповсюдження електронних видань має велике значення для визначення бібліотеками джерел документопостачання відповідних підфондів. Якщо електронні видання на оптичних дисках розповсюджуються через спеціалізовані магазини фірм-виробників або звичайні книжкові та Інтернет-магазини, то основним джерелом поповнення електронних підфондів бібліотек мережевими виданнями є сайти Інтернету, а способами — електронне копіювання (безоплатне або платне), передплата автоматичного електронного розсилання, електронний обмін файлами, надходження по обов'язковому примірнику мережевого ЕД, електронна купівля та дарування [Соляник А. Термінологічний аспект проблем документопостачання бібліотечних фондів /А.Соляник // Вісник Кн. Пал. – 2006. - №6. – С.30-3364, 32].
У сучасному фондознавстві затвердилося поняття «документ» як позначення головного елемента документного фонду. За Столяровим, «документ є системоутворюючим елементом ДФ» [Столяров Ю.Н. Библиотека - двухконтурная система //Научн. и техн. б-ки.- 2002.- №1147, 8].
Документ як соціальний феномен має ряд особливостей, суттєво відрізняючих його від інших предметів вічного світу. По-перше, вміщена в ньому інформація не зменшується по мірі її використання, вона здатна бути переміщеною в просторі та часі необмеженій кількості людей, одночасно зберігаючись в тому ж обсязі. Отже, як би активно не використовувався ДФ, обсяг розміщеної в ньому інформації не зменшиться, інтенсивне використання фонду відіб'ється лише на фізичному стані нього документів, які його складають.
По-друге, кожен окремо взятий документ має обмежену кількість - «квант» - інформації, часто зовсім недостатню для досягнення поставленого користувачем завдання. Недостатня інформація знаходиться в інших документах, і завдання фонду - зібрати таку їх сукупність, яка була б достатня для задоволення і розвитку інформаційних потреб абонентів.
ДФ, по-третє, - це зосереджена в документах інформація в діалектичній єдності її спокою (фондозберігання) і руху (фондовикористання). Перед працівниками фонду постає подвійне завдання - забезпечити у фонді оптимальні умови як для зберігання, так і для використання документів, не віддаючи переваги ні одній, ні іншій стороні їх функціонування, оскільки друга безпосередньо пов'язана з першою: без належного зберігання не може бути і нормального використання, але зберігання, не орієнтоване на використання, безнадійно, а використання, не забезпечене зберіганням, неможливе.
Документ, по-четверте, є єдиним елементом який утворює ДФ. На це потрібно звернути увагу у зв'язку з тим, що деякі фондознавці а особливо інформатики схиляються вивчати в якості елемента ДФ ще і інформаційного посередника (комплектатора, оброблювача і фондозберігача), пошуковий образ документа і інші компоненти.
По-п'яте, документ фіксує знання, накопичені людством у всіх сферах його існування, тобто знання, пов'язані як з відображенням дійсності (духовної діяльності), так і з її перетворенням (матеріальна сфера); всіма сторонами людських зв'язків - єдиних (природних), суспільних та особистих. Тому кожен соціальний інститут потребує ДФ, а наявність його в такому інституті виступає як об'єктивний соціальний закон його функціонування. Окрім того, ця особливість визначає необхідність мати фонди різного змісту і призначення [Ільганаєва В.О. Бібліотека в сучасному інформаційному середовищі: основні стратегії розвитку / В.О.Ільганаєва // Вісник ХДАК: Збірник наукових праць.- Х.,1999.- Вип.1.- С. 30-3723, 35].
ДФ - це сукупність документів, які в силу суспільної значимості охоплюють документи всіх галузей діяльності суспільства, зберігаються і використовуються в бібліотеці, архіві, музеї, інформаційному центрі тощо.
В залежності від установи, спеціально зайнятої зберіганням документів і організації користування ними, розрізняють ДФ бібліотеки, архіва, музея, органа НТІ та ін.[Кушнаренко Н.Н. Документоведение / Н.Н.Кушнаренко.- К., 2000.- 460 с.31, 138].
Вони і прирівнені до них установи мають багато спільного. В них містяться одні і ті ж документи. Але кожен із фондів спеціалізується на придбанні переважно якогось одного виду. Інформаційні центри віддають перевагу науковим, інформаційним, машиночитаємим документам; архіви - текстовим документам, що несуть ретроспективну інформацію, і існують в єдиному екземплярі, виконаному в основному на паперовій основі; музеї - найбільш цінними у речовому відношенні документами-пам'ятками історії і культури. Лише БФ відрізняється універсальністю.
Документ в бібліотечній справі — матеріальний об'єкт, що містить твори писемності або мистецтва у вигляді тексту, запису звуку, зображення або будь-якого їх поєднання, призначений для збереження і передачі в часі і просторі в цілях суспільного використовування, має реквізити, що дозволяють його ідентифікувати бібліографічно як самостійний об'єкт обліку [Шилов В.В. Об измерениях в учёте библиотечных фондов // НТИ. – Сер.1. – 2008. - №3. – С. 17-2361, 17].
ДФ бібліотеки — систематизоване зібрання творів друку та інших документів, підібраних у відповідності до завдань бібліотеки і потреб її користувачів.
Протягом багатьох століть історії бібліотечної справи зібрання книг називалося просто бібліотекою. Це пояснюється тим, що саме слово «бібліотека» вживалося у буквальному розумінні— «зібрання» або «сховище» книг. Бібліотека (з греч.biblion — книга і theke — сховище) належить суспільству в цілому, його частині або окремому члену, забезпечена матеріально-технічно, впорядкована безліч документів, яку формують, зберігають і надають бібліотекарі користувачам — фізичним і юридичним особам в цілях задоволення їх ІП [Столяров Ю. Документный ресурс51, 56].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
