37097 (588009), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Видається доцільним зазначити про деякі невідповідності, що існують у статті 65 Кримінального кодексу України. Зокрема, якщо у частинах 1-3 йдеться про вчинення одиничного злочину, то вже частина 4, на противагу, зазначає про відповідальність за окремі види множинності. Можливо, правильніше зазначити у частині 4 статті 65 більш загальне положення, зазначивши вказівку про те, що більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини Кримінального кодексу за вчинений злочин, може бути призначено у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом.
Окрім призначення більш суворого покарання, суд вправі застосувати призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено в санкції відповідної статті. Це зумовлено або ж специфікою призначення окремих видів покарання, або ж за наявної сукупності певних факторів. Йдеться про частину 2 статті 55, частину 2 статті 59, статтю 69 Кримінального кодексу України.
Видається, такими виступають види (межі) призначення покарання, які передбачені в Кримінальному кодексі України. Наявність у ньому цілого ряду спеціальних норм, що встановлюють як знижені, так і підвищені межі караності злочинного діяння, виявляє певні недоліки законодавчого формулювання окремих статей Загальної частини Кримінального кодексу. Особливо це стосується вимог ст. 65. Так, в п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу вказано, що суд призначає покарання в межах санкції статті Особливої частини, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Однак, як це було зазначено вище, суд не завжди обирає міру покарання в межах санкції статті. У деяких випадках призначення покарання може відбуватися з виходом як за максимальні, так і за мінімальні межі відповідної санкції. Оскільки загальні засади призначення покарання це загальна норма, тому вони повинні містити тільки найбільш типові, загальні для всіх випадків призначення покарання, вимоги, правила, критерії0. Вимога, яка закріплена в п.1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу, про призначення покарання в межах санкції статті Особливої частини, не відповідає принципу загальності, і суперечить сутності загальних засад призначення покарання як загальній нормі про призначення покарання. З метою усунення зазначеного недоліку уявляється раціональним змінити редакцію п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу, а саме викласти не так категорично. Наприклад, А.В. Іщенко запропонував вказати, що санкція статті Особливої частини, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, є лише вихідною, відправною точкою при застосуванні міри покарання, яка призначається індивідуально, відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу0. Так, у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК замість суд призначає покарання в межах, встановлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, доцільно було б вказати, що суд призначає покарання, керуючись межами санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене. Окрім ч. 4 ст. 65 Кримінального кодексу, певних уточнень потребує і ч. 3 ст. 65, в якій зазначено, що призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу за вчинений злочин, суд вправі лише за наявності підстав, передбачених в ст. 69. Однак, як було зазначено вище, суд може вийти за мінімальні межі відповідної санкції статті не тільки за наявності підстав, закріплених в ст. 69 КК, а й в інших випадках. Тому, уявляється доцільним або взагалі виключити частину 3 зі складу ст. 65 Кримінального кодексу, або викласти її в іншому, більш абстрактному виді0. Враховуючи висловлені раніше зауваження щодо змісту ч. 4 ст. 65 КК, ч. 3 ст. 65 КК можна викласти в такий спосіб: «Більш м'яке або більш суворе покарання, ніж зазначено у відповідній статті Особливої частини цього Кодексу, може бути призначено за наявності підстав, передбачених у статтях Загальної частини цього Кодексу ».
Таким чином, підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що призначення покарання полягає у виборі судом, за допомогою обвинувального вироку суду, конкретного виду покарання і визначення його розміру щодо особи, яка вчинила передбачений кримінальним законом конкретний злочин. Ця діяльність виступає у двох значеннях: як право держави у вигляді державних органів та посадових осіб на призначення покарання; кримінально-правовий інститут, а також як одна із основних стадій кримінального процесу. Уявляється, що сутність покарання полягає у його властивості бути матеріальним вираженням (формою) реакції держави на злочин, формою осуду злочину та особи, яка його вчинила. Отже, покарання є зовнішнім виявом такої діяльності держави як призначення покарання.
Виділення меж (видів) призначення покарання має вагоме значення як для теорії кримінального права, так і для практики, адже практика базується на теорії, і лише завдяки розробкам науковців-теоретиків кримінального права має можливість існувати. Завдяки уявленню про межі (види) призначення покарання суб’єкти призначення покарання матимуть змогу правильно та ефективно здійснювати правозастосовну діяльність. За допомогою виділення у Кримінальному кодексі меж призначення покарання реалізовується, в тому числі, і принцип індивідуалізації покарання. Види (межі) призначення покарання можна класифікувати на загальні, обмежені, призначення більш суворого покарання та призначення менш суворого покарання.
Підводячи підсумки, варто зазначити, що потребує детальнішого дослідження поняття види (межі) призначення покарання, визначення сутності цього поняття. Також на законодавчому рівні слід внести зміни до окремих статей Загальної частини Кримінального кодексу, в тому числі прописати в кодексі визначення поняття «види (межі) призначення покарання».
Розділ 2
Кримінально-правова характеристика покарань, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові
Коли мова йде про вивчення певного правового явища, перш за все, постає проблема дослідження його історичного розвитку. Саме тому, перш, ніж перейти власне до проблеми штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю безпосередньо, слід визначити певні історичні відрізки (періоди) в їх розвитку. При цьому, очевидно, що питання періодизації історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства ще не знайшло свого завершеного вирішення. Зумовлено це тими змінами, що останніми роками відбуваються в осмисленні минулого, віднайдені у ньому зв’язків та тенденцій, визначенні позитивних те негативних моментів.
Однозначності у розумінні періодизації історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства в українських криміналістів немає. Так, М. Й. Коржанський, викладаючи історію розвитку кримінального законодавства України, взагалі не виділяє в ній якихось окремих періодів. Досліджуючи проблеми періодизації історії розвитку кримінально-правової політики в Україні, П. Л. Фріс дійшов висновку про те, що її історія, як і історія розвитку кримінального законодавства України, пройшла наступні періоди. Перший – період Київської Русі і феодальної роздробленості (ІХ – середина ХІ століть). Другий – період козацької держави (середина ХVІІ століття – середина ХVІІI століття – від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського). Третій – період творення Української незалежної держави (1917 – 1921 роки). Четвертий – період Української РСР (1917 – 1991 роки). П’ятий – період незалежної України до ухвалення Кримінального кодексу 2001 року (1991 – 2001 роки)0. В. П. Козирєва виділяє п’ять основних етапів розвитку кримінального законодавства про покарання майнового характеру: а) перший – від Руської Правди ХІ століття до Литовських статутів – перша половина ХVІ століття; б) другий – друга половина ХVІ століття – середина ХІХ століття; в) третій – друга половина ХІХ століття – жовтень 1917 року; г) четвертий – радянський період – кінець ХХ століття; д) п’ятий – початок ХХІ століття0.
Найбільш детальну періодизацію історії розвитку кримінального права України (щоправда, лише до середини ХVІІ століття) пропонує С. В. Кудін. У результаті проведеного ним історико-правового дослідження, автор встановив періодизацію історії кримінального права України у X – першій половині ХVІІ ст., виходячи з таких критеріїв: за поняттям злочину; за метою покарання і системою покарань; за формами існування кримінального права; за об’єктами правового захисту; за етапами становлення і розвитку основних понять та інститутів0.
Видається, що для цілей правового дослідження, цілком можливо здійснити виділення періодів у розвитку кримінального законодавства України залежно від основних історичних пам’ятників кримінального права, а саме основних кримінальних законів, які в різний період діяли на території сучасної України. Такий підхід дасть змогу, з одного боку, відобразити основні положення кримінального законодавства, що містяться в цих історичних пам’ятниках (які, до речі, є кодексами кримінального права на той чи інший період часу), а з іншого – уникнути непотрібної в юридичному дослідженні деталізації історичних процесів та подій.
Поняття, ознаки та значення покарання у виді штрафу за чинним кримінальним законом України
Ефективність досліджень у правових науках значною мірою залежить від правильного розуміння історичного коріння того чи іншого сучасного правового явища, інституту права чи навіть окремої норми права. Без минулого немає сучасного і не може бути майбутнього. Тому, як слушно зауважував Б. М. Кедров, вивчення минулого може і повинно служити засобом до того, щоб зрозуміти теперішнє і передбачити майбутнє0. З огляду на це, дослідження сучасних проблем правового регулювання призначення штрафу як основного або як додаткового покарання уявляється за необхідне почати з короткого історичного опису.
Перш, ніж перейти власне до проблеми штрафу, слід висвітлити певні історичні відрізки (періоди) в його розвитку у кримінальному законодавстві України. Уявляється, що на території сучасної України діяло одинадцять кримінальних законів, які цілком обґрунтовано можна віднести до пам’яток історії вітчизняного кримінального права, а саме:
1) Руська Правда;
2) Статут Великого Князівства Литовського (Литовський статут);
3) Судебник 1497 року;
4) Судебник 1550 року;
5) Соборне Уложення 1649 року;
6) Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року;
7) Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 року;
8) Кримінальне Уложення 1903 року;
9) Кримінальний кодекс УСРР 1922 року;
10) Кримінальний кодекс УРСР 1927 року;
11) Кримінальний кодекс УРСР (України) 1960 року.
Етап Руської Правди. Переважним видом покарання у Руській Правді були саме грошові стягнення зі злочинця, що складалися з двох частин: штрафу і компенсації. Штраф надходив князеві, компенсація за заподіяну злочином шкоду йшла потерпілій стороні, а саме: за убивство – вира (на користь князя) і головничество (родичам потерпілого), за інші злочини – продаж (князеві) і урок (потерпілому).
Етап Статуту Великого Князівства Литовського (Литовського статуту).
Загалом, штраф передбачався в твердих абсолютно визначених грошових сумах і стягувався на користь короля. При цьому й потерпілому могли бути присуджені певні кошти на відшкодування завданих йому збитків. Наприклад, відповідно до ст. 16 розділу ІІІ нешанобливе ставлення до грамот королівських службовців, а так само побиття таких службовців тягнуло за собою штраф у сумі дванадцяти рублів грошей, а потерпілому – «відшкодування відповідно до його походження, якщо на те буде судове рішення» 0. Спеціально передбачалося, що винний повинен сплачувати штрафи лише з власних доходів, а за відсутності таких доходів – тільки з власного рухомого майна, а якщо такого майна недостатньо – «повинен відповідати своєю особою» (ст. 8 розділу п’ятого)0.
Етап Судебника 1497 року. Майнові покарання в Судебнику поступаються місцем іншим, більш суворим видам покарань0. «Продаж» по Судебнику 1497 р. означав грошовий штраф за злочин і йшов на користь князя або осіб, що здійснюють правосуддя. Розмір продажу, як правило, встановлювався на розсуд суду.
Етап Судебника 1550 року. Судебник 1550 р. вводить грошові штрафи, іменовані «пеня». Вони стягуються з посадових осіб за хабарництво – утроє проти взятого (ст. 8-11) – і за нанесення безчестя обвинувачуваному, за що пеня призначалася за вказівкою государя (ст. 25, 26, 35, 71)0. Одночасно з виплатою продажу і пені винний сплачував грошову винагороду на користь потерпілого.
Етап Соборного Уложення 1649 року. За цим правовим документом з майна розбійників задовольнялися збитки позивача при розбої. Сума позову визначалася в розмірі, названому розбійниками під час катування, а у випадку, коли розбійники, зізнаючись у розбої, не могли перелічити «животів поіменно», тобто вказати суму награбованого, то позивачеві виплачувалася чверть пред’явленого позову (ст. 23-25 гл. XXI Уложення)0. Це, на думку М. Ф. Владимирського-Буданова, пояснювалося «постійним у той самий час збільшенням позовів і чолобитних» 0.
Етап Прав, за якими судиться малоросійський народ 1743 року. Загальної частини кримінальне право тоді все ще не мало, а тому і загальних положень про штраф як вид покарання у «Правах» ще не міститься. В статтях же, що передбачали відповідальність за окремі злочини, штрафи представлені не надто широко. Досить поширеними були майнові виплати, що стягувалися з винного на користь потерпілого, але які не можна визнати штрафом в силу того, що вони носили не каральний, а компенсаційний характер – були відшкодуванням заподіяної злочином шкоди. Грошові ж стягнення карального характеру (штрафи в сучасному розумінні) теж сплачувалися на користь потерпілого («ображеному») і встановлювалися в абсолютно визначеній твердій грошовій сумі.
Етап Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 року. По Уложенню про покарання кримінальні і виправні від 15 серпня 1845 р. розрізнялися штрафи, що надходять у казну, і пені, що надходять на поліпшення місць ув’язнення0.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
