37097 (588009), страница 10

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 10)

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має на меті недопущення вчинення засудженим в подальшому злочинів з використанням певної посади чи в результаті зайняття певною діяльністю. Р.М. Гура зазначає, що виконання цього покарання полягає у відстороненні засудженого від виконання обов’язків, пов’язаних із зайняттям певної посади або певною діяльністю, і позбавленні права на зазначений рід діяльності протягом встановленого вироком строку⁰. Але, як на мене, не можна не враховувати те, що деякі види діяльності потребують постійного вдосконалення, підвищення кваліфікації ( для прикладу фармацевт – постійно з’являються нові види лікарських засобів, деякі з них перестають використовувати і т д). У такому випадку, особа, відбувши покарання, не може одразу скористатись своїм відновленим правом, у кращому випадку їй доведеться ще деякий період часу затратити на підвищення кваліфікації. Тоді, тут постає ще одна проблема: то як же співвідноситься виконання вказаного покарання із нормами чинної Конституції України, а саме ст. 43, де проголошується, що кожен має право на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава зобов’язана створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. На думку Володарського В., покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю суперечить нормам Конституції як Основного Закону, і тому воно є неконституційним⁰. На мою думку, дане покарання не суперечить Конституції, адже відомо, що засуджений це особа, яка вчинила злочин, а отже є суспільно небезпечною, і внаслідок цього в сукупності її певні права можуть бути законно обмежені вироком суду. Такої ж думки притримується і Шиян Д.С.⁰. Та, не можна не врахувати другої сторони медалі – соціальний аспект. Тому правильно наголошує Постанова Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р, від 24.10.2003р., від 06.11.2009р ⁰ у частині 3 пункту 3, що досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з’ясувати і в тому числі склад сім’ї особи ( наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан. Лише у такому випадку позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю буде і юридичному, і в соціальному аспекті правомірне.

Таким чином, підсумовуючи можна сказати, що проблеми довкола покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю існують, і вони обговорюються науковцями, досліджуються та здебільшого отримують розв’язання.

Розділ 3

Особливості призначення покарань, що можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові та проблеми їх застосування у судовій практиці

Особливості призначення штрафу та проблеми його застосування у судовій практиці

Унормування діяльності суду по призначенню покарання у виді штрафу здійснюється законодавцем через визначення певного порядку його призначення.

Говорячи про норми кримінального права, які визначають порядок призначення покарання, криміналісти традиційно називають їх засадами призначення покарання. Під загальними засадами призначення покарання в вітчизняному спеціальному монографічному дослідженні запропоновано розуміти «передбачену в кримінальному законі систему загальних правил, що ґрунтуються на принципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину для досягнення мети покарання» ⁰.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу України, суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини Кримінального Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Призначення покарання в межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Реалізація цієї загальної засади призначення покарання проходить три етапи, лише один з яких є обов’язковим, інші два – факультативними:

1) визначення виду основного покарання (факультативно – тільки в альтернативних санкціях);

2) визначення розміру основного покарання (обов’язково);

3) призначення додаткового покарання та визначення його розміру (факультативно – тільки в кумулятивних санкціях).

На першому етапі суд може обрати штраф як вид основного покарання, що підлягає застосуванню до особи, яка вчинили злочин. Але зробити це можна лише тоді, коли даний вид покарання передбачений в санкції. Якщо санкція статті (частини статті) не передбачає основного покарання у виді штрафу, то, відповідно п. 14, 15 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р, 12.06.2009р., 06.11.2009р., він може бути призначений лише в порядку переходу до більш м’якого виду покарання за наявності підстав, передбачених ст. 69 КК України⁰. В іншому випадку штраф як основне покарання не може бути призначений.

При виборі ж виду основного покарання суд, перш за все, повинен керуватися порядком розташування видів покарань в системі покарань (ст. 51 КК України) та в санкціях статей Особливої частини. Відомо, що в системі покарань КК України 2001 року покарання розташовані від найменш суворого – штрафу до найбільш суворого довічного позбавлення волі.

Штраф є найменш суворим покаранням в системі покарань, і кожного разу, коли він передбачений в якості одного з основних покарань в альтернативній санкції, суд повинен обговорювати можливість його призначення підсудному і тільки у разі, коли суд прийде до переконання про неможливість призначення даного виду покарання, він повинен вирішити питання про можливість призначення іншого, більш суворого виду основного покарання, передбаченого в цій санкції.

При призначенні ж штрафу на підставі безальтернативної санкції (наприклад: ч. 9 ст. 158, ч. 1 ст. 183, ч. 1 ст. 203 КК України) суд позбавлений необхідності вибору виду основного покарання.

На другому етапі застосування цієї загальної засади призначення покарання суд визначає розмір основного покарання – штрафу в тих межах, які визначені санкцією статті Особливої частини КК України. У жодній санкції Особливої частини КК України штраф не визначається в абсолютному розмірі. Законодавець визначає в санкції або мінімальний і максимальний розмір штрафу, або тільки максимальний. Пленум Верховного Суду України спеціально звертає увагу судів на необхідність суворого дотримання вимог закону про призначення штрафу як виду покарання виключно в межах, встановлених санкцією статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України⁰.

Жодних формалізованих правил, які б стосувалися визначення розміру покарання у виді штрафу, чинний КК України не містить, у зв’язку з чим суд керується виключно власними переконаннями та правосвідомістю, визначаючи його розмір ближче до максимуму, встановленого в санкції, ближче до мінімуму чи ближче до середини санкції.

Нарешті, на третьому етапі суд вирішує питання про призначення додаткового покарання. У зв’язку з тим, що в чинному КК України штраф лише в двох санкціях передбачений в якості додаткового покарання (ч. 1 ст. 144 та ч. 2 ст. 367 КК України), застосування цього етапу першої загальної засади призначення покарання до випадків призначення штрафу носить досить гіпотетичний характер. Проте, вочевидь, не викликає сумнівів, що суд повинен спершу звернути увагу на статус додаткового покарання у виді штрафу – є воно обов’язковим або факультативним. Так як в обох згаданих санкціях штраф є факультативним додатковим покаранням, то суд, передусім, повинен вирішити питання про доцільність його застосування в конкретному випадку. При цьому абз.1 п.15 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 24.10.2004р., 12.06.2009р., 06.11.2009р.⁰, звертає увагу судів на те, що виходячи з того, що додаткові покарання мають важливе значення для запобігання вчиненню нових злочинів як самими засудженими, так і іншими особами, рекомендувати судам при постановленні вироку обговорювати питання про застосування поряд з основним покаранням відповідного додаткового. Отже, кожного разу при застосуванні ч. 1 ст. 144 та ч. 2 ст. 367 КК України суд повинен обговорювати питання про призначення штрафу як додаткового покарання.

Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК України. Закон не дає переліку тих положень Загальної частини КК України, які підлягають застосуванню при призначенні покарання. В літературі ж існує певна дискусія щодо визначення кола цих положень⁰.

Перш за все, суд повинен врахувати ті положення Загальної частини, які визначають власне поняття та цілі покарання, їх систему, поділ на основні та додаткові. Далі, на підставі ч. 2 ст. 53 КК України суд визначає мінімальний розмір штрафу в тих випадках, коли цей розмір не визначений безпосередньо в санкції статті Особливої частини КК України.

Крім того, суд повинен завжди мати на увазі встановлену в ч. 3 ст. 53 КК України заборону на призначення штрафу як основного або додаткового покарання у тих випадках, коли він не передбачений в санкції статті Особливої частини. Відповідно до ч. 4 ст. 52 та ч. 1 та 3 ст. 53 КК України штраф і як основне, і як додаткове покарання може бути призначений судом лише за умови, якщо його безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини, за якою засуджується винна особа.

Призначення покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину. Врахування цієї загальної засади при призначенні штрафу полягає у тому, що суд, застосовуючи даний вид покарання, повинен обов’язково брати до уваги особливості характеру і ступеню суспільної небезпеки конкретного злочину. Відомо, що штраф у переважній більшості випадків передбачається в КК України саме за злочини невеликої та середньої тяжкості.

Звертає на себе увагу той факт, що крім п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України вимогу про врахування тяжкості вчиненого злочину при призначенні штрафу містить ще й ч. 2 ст. 53 КК України. Відповідно до неї «Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину...». Вочевидь, що в даному випадку в законі має місце непотрібне дублювання одного й того ж правила: якщо в будь-якому випадку призначення покарання суддя повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України), то, вочевидь, це правило поширюється на всі покарання, у тому числі й на штраф.

Призначення покарання враховуючи особу винного. Застосування цієї загальної засади призначення покарання для випадків призначення штрафу полягає у врахуванні судом особистісних характеристик того, хто вчинив злочин.

Призначення покарання, враховуючи обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Застосування цієї загальної засади призначення покарання вимагає від суду врахування встановлених по справі обставин, що пом’якшують покарання (ст. 66 КК України) та обтяжують його (ст. 67 КК України). Оцінивши всі обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання в сукупності, суд повинен відповісти на питання, чи дозволяють вони призначити засуджуваному покарання у виді штрафу, а якщо так – то яким має бути його розмір. Множинність обставин, що пом’якшують покарання, або переважання їх над обставинами, що обтяжують покарання, дає підстави для позитивної відповіді на сформульоване вище питання. У той же час, переважання обставин, що обтяжують покарання, є підставою для негативної відповіді на нього. На жаль, в цьому плані судами інколи допускаються неточності.

Наприклад, Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області розглянули у відкритому судовому засіданні кримінальну справу про обвинувачення Особи 1 у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.311 КК України (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, чи пересилання прекурсорів з метою їх використання для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин, яке карається штрафом до 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років)⁰. Суд дослідив матеріали справи, суд при призначенні покарання врахував «ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, який вину визнав повністю, щиросердечно розкаюється у вчиненому, активно сприяв розкриттю злочину, позитивно характеризується». У даному випадку, суд взагалі не вказав, що саме він бере до уваги «враховуючи особу винного»; з матеріалів справи не випливає, що Особа 1 «активно сприяла розкриттю злочину», де і ким «позитивно характеризується». Окрім того, суд взагалі не зазначає, які з обставин слід відносити до таких, які пом’якшують покарання, а які обтяжують. Не навівши конкретних аргументів, суд призначає покарання у вигляді штрафу 850 гривень (не вказавши, при цьому, розмір покарання у неоподаткованих мінімумах доходів громадян). Як видно, суд не мотивував належним чином свого рішення, та й допустився помилки у самому формулюванні покарання.

Отже, врахування ознак, що характеризують особу, яка вчинила злочин, має істотне значення для справедливості та індивідуалізації покарання, у тому числі й при призначенні покарання у виді штрафу.

Характеристики

Список файлов ВКР