35435 (587808), страница 19

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 19)

Лише у 1860 – 1861 рр. була проведена кредитна реформа, яка заклала підвалини для створення кредитної системи капіталістичного типу, і яка найбільше відповідала реаліям економіки держави, що стрімко розвивалася. Як зазначає В.О. Венгерська, друга половина ХІХ ст. в історії України пов’язана з введенням в життя низки загальноімперських реформ як політичного, так і економічного плану. Вони стимулювали розвиток капіталізму, про що свідчить безліч актів: це й розвиток промисловості (в південній Україні – гірничо-видобувна галузь на Катеринославщині та у Донецькому вугільному басейні, на Правобережжі – цукрова промисловість), це і надзвичайне пожвавлення в торгівлі як у внутрішній, так і в зовнішній. Не обійшли ці реформи й мережі фінансово-кредитних установ.¹⁸⁶

Оскільки розвиток капіталізму у Росії відбувався в умовах жорсткої регламентації економічного життя з боку держави, це обумовило й постійне втручання в процеси становлення та зростання капіталістичної кредитної системи, початком створення якої було заснування у 1860 р. Державного банку. В його статуті, затвердженому в травні 1860 р. зазначалося, що Державний банк утворюється “для пожвавлення торгових оборотів і упорядкування грошової та кредитної системи”. Відповідно до затвердженого Статуту Державний банк підпорядковується безпосередньо Міністру Фінансів (ст. 24).¹⁸⁷ Загальне управління Банком покладається: 1) на Раду Банку; 2) на Керуючого Банком. При Раді під найближчім начальством Керуючого банку перебуває: 1) відділ кредитних білетів; 2) юрисконсульт; 3) судовий відділ; 4) центральна бухгалтерія; 5) інспекція; 6) канцелярія; 7) управління Державними Ощадними Касами (ст. 26).

Державний банк став нащадком ліквідованих казенних банків, які слугували, переважно, для кредитування дворянства та уряду. „Державний банк виник на руїнах дореформеної кредитної системи, та певним чином, уповноважував її функції, разом з тим, він був покликаний сприяти пожвавленню торгівельних оборотів та зміцненню кредитної системи. І все ж він не став “банком банків” на початковому етапі, а був, по суті, комерційним банком, приймаючи внески та відкриваючі поточні рахунки, обліковуючи векселі та надаючи позики під заставу товарів, коштовних металів та цінних паперів”.¹⁸⁸ Фактично, російська економіка отримала міцну кредитну установу, що діяла на комерційних засадах, гарантом стійкості якої була по суті державна скарбниця. Первісно його капітал становив 15 млн крб., а у 1879 р. він був збільшений до 25 млн крб. Банк мав право обліковувати векселі, покупати і продавати процентні папери, видавати позички. Право самостійної емісії банку було надано Державному банку лише після 1897 р.

Для проведення своєї діяльності, Державний банк повинен був мати розгалужену мережу своїх представництв. Зокрема, він мав три контори та 24 відділення у великих містах України. У Києві діяла контора Держбанку, в містах Вінниці та Житомирі були відкриті його відділення. Починаючи з 1864 р., коли керуючим конторою став М.Х. Бунге (який пізніше став міністром фінансів), у газеті “Киевлянин” почали постійно публікувати баланси контор та проводити своєрідний “лікбез” населення по банківських операціях, тобто, пояснювалось, що є актив, пасив, чому та як мають отримати дивіденди за акціями вкладники.¹⁸⁹ Контора починала свої операції, маючи невелику суму вкладів, оскільки розмір вкладів бувшої Контори Державного комерційного банку (на базі якої, безпосередньо, і була започаткована контора Державного банку після реформи 1961 р.) під впливом подій, пов’язаних із Кримською війною, значно зменшився. На початок 1869 р. вклади досягли рівня 1851 р. – 10 млн крб.¹⁹⁰

Поступово почала формуватися й власна кредитна система України. Так, якщо на початку 1860-х років в Україні були тільки філії-контори Державного банку, то з кінця 1860-х років засновуються приватні банки: взаємного кредиту, комерційні, промислові, а також позичково-ощадні каси. Така розгалужена мережа кредитних установ дозволяла швидко здійснювати грошові переводи як в межах самої України, так і в межах Російської імперії та за кордон; здійснювати розрахункові операції та вкладати вільні грошові кошти в обігу з метою отримання доходів.

Запроваджена кредитна система відіграла визначальну роль в процесі розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Державний банк через свої контори в містах України розпочав надавати позики торгівцям для ведення торговельних операцій. Кредитування торгівлі здійснювалося і через інші кредитні установи. Істотно прискорили товарний обіг і полегшили оптову купівлю-продаж різних товарів торгові біржі.¹⁹¹ М.Ф. Орлов зазначав, що „важливість приватного кредиту в державному розумінні полягає в тому, що він розповсюдженням своїм заохочує народну промисловість, роблячи всі вільні капітали доступними для людей винахідливих, чесних та розсудливих”.¹⁹²

У 1862 р. було затверджено Положення про міські громадянські банки, а у 1871 р. – Положення про порядок заснування кредитних установ земствами; у 1872 р. – Положення про порядок заснування приватних кредитних установлень.¹⁹³ Відповідно до останнього сума кредитів, наданих без забезпечення, не могла перевищувати десятої частини оплаченого основного та запасного капіталів приватних кредитних банків. Облік ними соло-векселів без забезпечення або з забезпеченням нерухомістю, придбання ними нерухомості не для використання в банківських цілях не допускалося. Мінімальний розмір капіталу новостворюваних банків повинен був складати не менше 500 тис крб. Банки зобов’язані були публікувати баланси за формою, затвердженою Міністерством фінансів.

У 1868 р. в Києві почали функціонувати два перших приватних банки: Міське товариство взаємного кредиту та Київський приватний комерційний банк. Товариство взаємного кредитування, яке управлялося представниками домовласників, переважно видавало позички під заставу нерухомого майна. У 1897 р. власні капітали банку складали 2211 тис крб., вклади та поточні рахунки – 8598 тис крб, позички – 11 299 тис крб.¹⁹⁴ В той же час це була одна з найбільших кредитних установ царської Росії. Київський приватний комерційний банк заснували поміщики та власники цукрових заводів Південно-Західного краю. З часом він зайняв одне з провідних місць на київському кредитному ринку. Через декілька років операції київських банків досягли значних розмірів – 21 535 тис крб по вкладах та поточних рахунках й 12 959 тис крб по дисконту та позичкам. Такий значний ріст банківських операцій був пов’язаний із розгортанням залізнодорожнього та промислового будівництва, роботами по благоустрою міста, зокрема, з будівництвом газового заводу.

Поступово почали з’являтися міські громадські банки, засновниками яких виступали органи місцевого самоуправління або меценати. Вище вже згадувалося Положення про міські громадські банки, відповідно з яким вони й засновувалися. Їх створення проводилось виключно за дозволом Міністерства фінансів при міських думах. Мінімальний розмір акціонерного капіталу визнавався 10 тис крб.; зобов’язання банку не повинні були перевищувати п’ятикратної суми акціонерного та резервного капіталів. Міські громадські банки проводили банківські операції по залученню коштів на поточні рахунки та вклади. Вони надавали кредити місцевим купцям. Як приклад можна навести Чернігівський міський громадський банк, створений 19 лютого 1875 р. зі статутним капіталом 10 000 крб; на 1 січня 1885 р. його капітал становив вже 221 000 крб.¹⁹⁵

Подальше зростання виробничих сил країни, в тому числі й Південно-Західного краю, сприяло розширенню кредитно-банківської системи та заснуванню нових банків. Так, у 1871 р. група київських промисловців, серед яких був і власник цукрових заводів Терещенко, відкрила Київський промисловий банк. Діяльність цього банку була пов’язана перш за все з операціями по торгівлі цукром та хлібом.¹⁹⁶ Він проіснував до 1896 р., коли його придбали московські капіталісти на чолі з відомим залізнодорожнім підрядником Поляковим. Тоді він був перейменований у Південно-руський промисловий банк, а основний капітал збільшений до 5 млн крб. У 1909 р. банк об’єднано з Московським міжнародним торговим та Орловським комерційним банками в один банк з філією у Києві. Однак операції філії були незначними. Зокрема, у 1860–1870-х рр. банкірські та торгові будинки відіграли вирішальну роль у створенні нової банківської системи в Росії, вони виступали засновниками основних столичних, а також провінційних акціонерних комерційних банків.

У 1871 р. в Києві відкрились філії ще двох банків: Волзько-Камського комерційного та Петербурзького міжнародного комерційного. Їх операції мали важливе значення на кредитному ринку. Так, у 1898 р. дисконт та позички філій цих банків досягли 17 млн. крб., а вклади та поточні рахунки перевищили 10 млн крб. В 1872 р. почав кредитні операції Київський земельний банк (з основним капіталом 1,5 млн крб), який видавав позички під заставу земель та міського нерухомого майна, що перебували в Київській, Чернігівській, Подільській та Волинській губерніях.¹⁹⁷

На початок 1877 р. в Російській імперії діяло 39 акціонерних комерційних банків (проти 2 в 1866). Їх капітал становив 100,7 млн крб, а кошти вкладників – 276,7 млн крб Масштаби операцій комерційних банків перевищували обсяги комерційних операцій Державного банку. Вже в 1880 р. приблизно 30% активів, розміщених Державним банком в обліково-позичкові операцій, приходилося на комерційні банки.¹⁹⁸ Можна назвати такі акціонерні комерційні банки, що засновувалися в Україні з кінця 60-х років: Харківський торговий банк (1867 р.); Миколаївський комерційний банк, Катеринославський комерційний банк, Кременчуцький комерційний банк (1872 р.); Бердичівський комерційний банк і Херсонський комерційний банк (1873 р.); Одеський обліковий банк (1879 р.); Одеський торговельно-промисловий банк (1888 р.) тощо.

Перший акціонерний земельний банк був створений на Україні в Харкові у 1871 р. До 1914 р. нараховувалося вже 10 земельних банків. Однак слід зауважити, що діяльність акціонерних банків суворо регламентувалася урядом: позики видавалися тільки в певних губерніях, більшу частку своїх ресурсів вони могли надавати на умовах довгострокових позик поміщикам, а решту – на позики для міської буржуазії. Земельні банки мали право випуску заставних листів, якими вони видавали позики під заставу землі на термін від 9 до 66 років і під заставу міської нерухомості – від 10 до 38 років.¹⁹⁹ У зв’язку з переважанням державних банків акціонерні банки не відігравали вирішальної ролі в розвитку іпотечного кредиту.

Слід відзначити, що з кінця 70-х років ХІХ ст. кредитні установи Києва зайняли перше місце в Україні та зберігали його до Жовтневої революції. Взагалі на банки міста у 1882 р. припадала третина всього балансу кредитної системи України.²⁰⁰ У зв’язку з економічною кризою в середині 70-х та на початку 80-х років, а також внаслідок заборони урядом відкривати нові банки в Києві в період 1872-1882 рр. нові кредитні установи не відкривалися. Однак вже у 1883 р. була заснована Київська філія Селянського поземельного банку. Метою створення Селянського поземельного банку було кредитування селян. Основним завданням банку проголошувалося створення класу дрібних власників. Клієнтами банку за статутом 1883 р. були: 1) сільські товариства; 2) товариства, які складались з 30-х господарів; 3) окремі селяни. Селянський поземельний банк міг тільки видавати позики селянам під землю, яку вони купували за узгодженням з банком та власником землі, а й видавати позики під землю, що купувалася без сприяння банку, для виплати приватним особам та приватним кредитним закладам боргів. Позики видавалися на значні терміни, так, короткостроковими вважалися ті, що видавалися на 28 років включно, довгострокові позики – більше 28 років.²⁰¹ Саме завдяки роботі відділень Селянського поземельного банку українське село отримало значний відсоток власників землі.

Окремим видом банківських установ були сільські банки, що також відноси нилися до банків місцевого самоврядування. Для створення сільського банку необхідно було внести до статутного капіталу згідно “Правил про порядок і мови заснування сільських банків, нагляду за рими і припинення їх діяльності” та “Нормального статуту сільського банку” не менше 300 крб як однією, так і кількома сільськими громадами. При цьому до статутного капіталу могли бути направлені кошти земської управи та пожертвування приватних осіб. Не дивлячись на незначну суму статутного капіталу, необхідного для створення сільського банку, процедура затвердження статуту проходила всі етапи: земська управа, губернія, Міністерство внутрішніх справ та Міністерство фінансів. Затвердження статуту сільського банку відносилось до виключної компетенції міністра фінансів.²⁰² Однак ці банки відіграли помітну роль у формуванні кредитної системи України. Слід згадати, зокрема, Олександрівський сільськогосподарський банк Сумського повітового земства, який розпочав свою діяльність у 1885 р. Своєю появою він завдячує відомому меценату мільйонеру-цукрозаводчику І.Г. Харитоненку, почесному громадянину м. Сум, який вніс у статутний капітал цього банку 50 тис крб з єдиною умовою, що цей банк буде кредитувати розвиток сільського господарства повіту.²⁰³ Не виключено, що саме завдяки політиці підтримки селянина, яку проводив Селянський поземельний банк, та поступовому розвиткові сільських банків саме в Україні земельна реформа П.А. Столипіна отримала найбільшого успіху.

У 1885 р. було створено Міське кредитне товариство, пізніше – філія Дворянського земельного банку, а в 1896 р. – філія Полтавського земельного банку. Нові установи не мали безпосереднього відношення до комерційного обігу та здійснювали, головним чином, іпотечні операції. Зокрема, Державний дворянський земельний банк створювався для видачі довгострокових позик помісним дворянам землевласникам під заставу їх земельної власності. Фактично, метою його створення було намагання уряду підтримати поміщицьке господарство, оскільки банк мав державну форму власності, хоча і займався комерційними операціями.

На Правобережній Україні відділення банку було відкрите лише у Києві. Слід зауважити, що відкриття цього банку супроводжувалося негативним ставленням до нього деяких свідомих урядовців, які також були дворянами. Так, Вітте С.Ю. зазначав, що відкриття такого дворянського банку можна віднести до „спроб збагачення” дворянських кишень за рахунок державної казни, тобто за рахунок народних грошей”.²⁰⁴ Довгострокові позики, що надавалися дворянам мали забезпечуватися заставою землі. Позики видавались у розмірах, які допомагали б дворянству вирівнятися, а саме: дворяни одержували на руки 60% вартості заставлених маєтків, у виключних випадках дозволялося видавати 75% вартості.²⁰⁵

Характеристики

Список файлов ВКР