27931 (586872), страница 6

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 6)

Всі зусилля суду мають бути спрямовані на те, щоб з'ясувати, існував чи не існував в дійсності факт, про встановлення якого просить заявник, і чи відповідає він тим умовам, за яких закон надає йому юридичного значення. При цьому суд зобов'язаний слідкувати за тим, щоб були дотримані інтереси не лише заявника , але й інших зацікавлених осіб - окремих громадян, установ, підприємств, організацій. Діяльність суду повинна бути всебічною, повною і об'єктивною у вказаних межах. Рішення суду у справі про встановлення юридичного факту служить передумовою для правильного висновку компетентних органів про дійсні права і обов'язки зацікавлених осіб³⁴.

Принцип диспозитивності надає особам, що беруть участь у процесі, можливість при активній допомозі суду розпоряджатися своїми процесуальними правами і засобами захисту. Принцип диспозитивності передбачений ст. 11 ЦПК, в якій сказано, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Виключення з принципу диспозитивності, зокрема, наводяться пп.1, 3 та 4 ст.303 ЦПК: під час розгляду справи вапеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права, які є обов´язковою підставою для скасування рішення. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необгрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Специфіка принципу диспозитивності витікає і з того, що в окремому провадженні зацікавленні особи наділені лише тими процесуальними правами, які необхідні для встановлення відповідного факту. Тому особи, беручи участь у даних справах, можуть розпоряджатися лише такими правами³⁵.

Так, зацікавлена особа вправі у передбачуваному законом порядку звернутися в суд із заявою про встановлення юридичного факту, але вона і вправі відмовитися від своєї заяви. Звернувшись в суд, зацікавлена особа може відмовитися від своєї заяви і тоді провадження у справі може бути закрито. Заявник в праві змінити своє прохання, оскаржити судове рішення тощо. Однак такі розпорядчі дії не торкаються позову і нерозривно пов'язаних з ними засобів захисту (зустрічного позову, забезпечення позову тощо), оскільки їх нема в окремому провадженні, що також складає одну із особливостей застосування принципу диспозитивності. Зокрема, недоступним є використання в процесі у справах окремого провадження мирової угоди (ч.5 ст.235 ЦПК).

У справах про встановлення фактів відсутній спір про право, відсутні і сторони з протилежними інтересами, що призводить інколи до недооцінювання принципу змагальності. Даний принцип передбачений ст.10 ЦПК, де говориться, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Однак виключення з даного принципу у справах окремого провадження передбачене п. 2 ст. 235 ЦПК: з метою з´ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

Разом з тим принцип змагальності як засіб виявлення істини у справах повною мірою поширюється на провадження зі встановлення юридичних фактів. У провадженні в цих справах він зазвичай виражається у формі активної діяльності самого заявника з доказування обставин справи (особливо факту, який просять встановити), у діяльності суду, який вправі запропонувати зацікавленим особам надати додаткові докази, чи зібрати їх за власною ініціативою, що є винятком з принципу змагальності, оскільки, як правило, принцип змагальності стосується сторін процесу³⁶. Ч. 3 ст. 235 ЦПК закріплює, що справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, за винятком положень щодо змагальності.

Крім того суд зобов’язаний роз’яснити учасникам провадження їх обов’язки, попереджуючи про наслідки здійснення чи нездійснення процесуальних дій і надаючи їм сприяння у здійсненні їх прав.

У цій доказувальній діяльності можуть взяти участь прокурор, зацікавлені особи і організації, яким також надано право відстоювати свою думку в процесі.

Справи про встановлення юридичних фактів як справи окремого провадження підвідомчі суду в силу прямої вказівки закону. У ст. 256 ЦПК міститься перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені судом в порядку окремого провадження. Цей перелік носить орієнтований характер. Це значить, що суди можуть розглядати справи про встановлення фактів, які не згадані у переліку, за умови, однак, якщо закон не передбачає іншого порядку їх розгляду.

Інші правила компетенції суду в окремому провадженні поширюються без жодних винятків на підвідомчість справ про встановлення юридичних фактів. Зокрема, справа про встановлення юридичного факту підвідомча суду за умови, якщо зацікавлена особа не має документів, що підтверджують ці факти і позбавлена можливості отримати їх в адміністративному порядку. Наявність відповідних документів, можливість їх отримання у позасудовому порядку виключають необхідність встановлення факту в порядку окремого провадження.

При розгляді справ про встановлення фактів суди не повинні виходити за межі своєї компетенції. Суд не може в порядку окремого провадження вирішувати спори про право чи підтверджувати поряд з фактом пов’язані з ним безспірні права громадян (наприклад, встановлювати тотожність осіб, змінювати прізвище, ім’я громадянина тощо.)

Підсудність справ про встановлення юридичних фактів визначається місцем проживання заявника (ст. 257 ЦПК).

До числа осіб, що беруть участь у справах про встановлення факту, відносять заявника та зацікавлених осіб, а також органи державної влади, підприємства, установи, організації. Заявником є особа, яка звертається до суду за захистом свого охоронюваного судом інтересу³⁷.

Іноді на практиці доводиться мати справу із заявами від осіб, що виступають не в своїх, а в чужих інтересах. Калманюк просив підтвердити факт належності довідки про роботу його батька. У цій довідці було неправильно записано ім’я батька. Встановлення ж факту було потрібне для клопотання про призначення пенсії для матері заявника. У цьому випадку належним заявником могла виступати мати Калманюка, а сам Калманюк міг бути лише її представником³⁸.

У якості заявників можуть виступати як окремі громадяни, так і юридичні особи, якщо встановлення факту їм необхідно для здійснення своїх прав.

Таким чином, заявниками визнаються особи, які на момент порушення справи стверджують, що вони виступають на захист своїх суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, за умови, якщо факт, про встановлення якого вони просять, здатен вплинути на ці права та інтереси.

Заявники у справах про встановлення фактів користуються такими ж правами і несуть ті ж обов’язки, які передбачені ст.27 ЦПК для осіб, що беруть участь у справі, а саме право:

- знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги;

- знімати копії з документів, долучених до справи;

- одержувати копії рішень, ухвал;

- брати участь у судових засіданнях;

- подавати докази, брати участь у їх дослідженні;

- задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам;

- заявляти клопотання та відводи;

- давати усні та письмові пояснення судові;

- подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

- користуватися правовою допомогою;

- знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти;

- оскаржувати рішення суду;

- користуватися іншими процесуальними правами.

Обов´язки заявників:

- подати усі наявні у них докази для підтвердження своїх вимог або заперечень або повідомити про них суд під час попереднього судового засідання;

- добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов´язки.

У результаті справи про встановлення факту можуть бути заінтересовані і інші, крім заявника, особи. До заінтересованих осіб відноситься все сказане вище про заявників: вони теж виступають на захист своїх прав та охоронюваних законом інтересів; між встановлюваним фактом і їх правами та інтересами має існувати визначений правовий зв’язок. Однак на відміну від заявників заінтересовані особи не порушують процес, а вступають у почату справу за власною ініціативою чи за ініціативою суду. Критерієм визначення заінтересованих осіб має служити мета встановлення факту і ті правові наслідки, які можуть настати у зв´язку з встановленим фактом. При цьому повинні враховуватися правовідносини не лише особистого чи майнового характеру. Правильно вважає Р.Ф. Каллістратова, що до числа заінтересованих осіб повинні бути віднесені: по-перше, особи, взаємовідносини яких із заявником залежить від факту, що підлягає встановленню (інші спадкоємці, особи, що мають право на пенсію тощо), по-друге, організації і установи, в яких заявник має намір використати рішення суду про встановлення факту (відділи соціального забезпечення), по-третє, організації і установи, які за законом могли засвідчити той чи інший факт, але чомусь не зробили цього чи були не в змозі видати дублікат документа³⁹.

Заінтересованість цих осіб може бути пов’язана з особистими і майновими правами чи витікати з їх компетенції як органів управління.

Розглянемо правовідносини заінтересованих осіб із заявником на момент звернення до суду в справах про встановлення юридичних фактів. Ці правовідносини в силу різних життєвих ситуацій можна характеризувати залежно від їх ставлення до встановлення даного факту в суді. У зв’язку з цим заінтересованих осіб можна класифікувати таким чином:

1) особи, ставлення яких до встановлення цього факту в суді не визначено, тобто вони у вирішенні даного питання покладаються на суд. Наявність цієї групи осіб при розгляді справи про існування відповідного факту свідчить про те, що питання у переважній більшості випадків може бути вирішено в порядку окремого провадження без звернення до позовного провадження;

2) особи, які позитивно ставляться до встановлення даного факту в суді. У такому випадку спір про право не може виникнути;

3) особи, які негативно ставляться до встановлення даного факту в суді, але не мають обґрунтованих заперечень.

Наявність заперечень у даної групи осіб не повинна бути перешкодою для розгляду справи в порядку окремого провадження. Дана група виділена для більш докладного розуміння необґрунтованості надання заінтересованим особам такого процесуального засобу, як порушення спору про право;

4) особи, які мають заперечення проти встановлення відповідного факту в судді із симптомом виникнення спору про право. За наявності цієї групи заінтересованих осіб встановлення юридичних фактів починається в порядку окремого провадження, а потім з виникненням спору про право обов’язково переходить до розгляду справи в позовному порядку. Тому необхідно встановити заперечення цієї групи ще на стадії провадження справи до судового розгляду та за необхідності залишити заяву без розгляду. Завдяки цьому є можливість запобігти зайвим судовим витратам та марнування часу всіх осіб, які повинні брати участь у процесі⁴⁰.

Вказані вище групи заінтересованих осіб з моменту порушення справи до набрання рішенням законної сили можуть змінювати свою думку щодо вирішення заяви по суті. Але значення цієї класифікації полягає в тому, що вона допомагає визначити існування таких груп заінтересованих осіб при підготовці справ до судового розгляду та можливість порушення ними спору про право.

Провадження з встановлення юридичних фактів, оскільки не є пов’язаним з необхідністю вирішення спору про право, порушується не позовом, а заявою (ст.. 258 ЦПК). Зміст її має відповідати загальним вимогам ст. 119, але з урахуванням особливостей даного провадження; зокрема у заяві повинно бути зазначено який факт заявник просить встановити та з якою метою, причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, які підтверджують цей факт.

Встановивши, що заява подана з порушенням викладених вимог, суддя у відповідності з ст. 121 ЦПК виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк для усунення недоліків. Якщо заявник виконає вимоги судді, то заява вважається поданою в перший день її подання. В іншому ж випадку заява вважається неподаною і повертається заявнику.

Основне призначення стадії відкриття провадження у цивільній справі полягає у перевірці передумов права на звернення в суд і дотримання порядку звернення. Цим вимогам має відповідати і відкриття справи про встановлення фактів. Зокрема, Пленум Верховного Суду України у Постанові “Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення” вважає, якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у прийнятті заяви, а коли справу вже порушено – закриває провадження в ній (п.3 Постанови №5 від 31.03.1995).

Перевіряючи у заявника передумови права на звернення в суд, суддя з’ясовує, встановлення якого факту добивається заявник. На цей момент слід звернути особливу увагу, оскільки іноді заявник через юридичну неграмотність не може правильно і чітко сформулювати свою просьбу. Точне встановлення факту має значення і для подальшої роботи суду по даній справі, оскільки діяльність суду по збиранні доказів, витребуванню документів можлива лише тоді, коли суд точно знає, який факт належить встановити⁴¹.

При прийнятті заяви про встановлення факту суддя повинен вимагати у заявника письмові докази, що підтверджують неможливість отримання чи відновлення документів, які підтверджують факт. Однак ця вимога стосується випадків встановлення лише тих фактів, які в силу закону підлягають спеціальній реєстрації (акти громадянського стану і т.п.), а також фактів належності правовстановлюючих документів. Якщо ж встановлення факту належить до виключної компетенції суду (наприклад, сумісне проживання, шлюбні відносини), то від заявника при прийнятті заяви такі докази не вимагаються⁴².

Характеристики

Список файлов ВКР