13932 (585330), страница 3
Текст из файла (страница 3)
По-третє, запроваджується повна економічна відповідальність за результати господарювання. Як радикальний захід - можливе банкрутство з усіма негативними наслідками для керівників приватних формувань, найманих працівників і сільських поселень, на території яких розташовані банкрути.
І останнє. Реалізація колишніми членами КСП права приватної власності на землю шляхом її купівлі-продажу призведе до поглиблення диференціації селян за рівнем життя. За даними Держкомзему, станом на 1 жовтня 2002 р., кількість нотаріально засвідчених переходів права на земельну частку (пай) на підставі договорів становила 274,6 тис., у тому числі 205 тис. - успадковані, 59 тис. - подаровано, 10 тис. - продано і 0,6 тис. -обміняні.
Вперше за останні 10 років в Україні з'явилися певні ознаки, що характеризують призупинення спаду в сільськогосподарському виробництві. Закріплення і розвиток позитивних зрушень у постреструктуризаційний період значною мірою залежатимуть від реалізації базових економічних інтересів селян - власників земельних та майнових паїв. створення нових робочих місць кваліфікованої праці у сільській місцевості, зростання добробуту людей. З цією метою новостворені формування мають органічно поєднувати ефективність господарювання, свідоме обмеження свого економічного егоїзму щодо розмірів орендної плати за земельні та майнові паї з утриманням необхідних конкурентних позицій на внутрішньому і зовнішніх ринках сільськогосподарської продукції.
1.2.Нормативно-правове регулювання аграрних реформ в Україні та державах ЦСЄ
Результативність переходу України до ринкових відносин значною мірою залежить не лише від використання механізмів ринку, а й від якості правового регулювання дії самих суб'єктів ринкових відносин. Особливо важливо це для сільського господарства, де законодавство може сприяти розвитку суспільних відносин у бажаному напрямі, прискорювати його, усувати перепони. Законодавство може також спонукати до становлення нових суспільних відносин, якщо для цього існують відповідні економічні передумови. Проте прийняті без достатнього наукового обґрунтування законодавчі акти стають гальмом у розвитку суспільних відносин. Це одне з важливих теоретичних положень має безпосереднє відношення щодо ефективності аграрного законодавства в сучасних умовах.
Аграрна реформа як складова частина економічної реформи, в основі якої лежить перехід від планово-регульованої до ринкової економіки, потребує відповідного державно-правового забезпечення, її реалізації сприяють законотворча діяльність Верховної Ради, правотворча і правозастосовча діяльність Президента України, Кабінету Міністрів, міністерств та відомств, органів місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування. З часу проголошення Україною в 1991 р. незалежності, започаткування розбудови суверенної держави законодавці намагаються і, зрештою, повинні дати остаточну відповідь на важливі політичні та економічні питання: як у короткі терміни розробити і прийняти низку законодавчих актів, що фундаментально змінили б структуру суспільства та економіки, зокрема аграрного сектора, і відносини між громадянами в процесі такого перетворення. Українські парламентарії не мали змоги спиратися на історичний досвід розвитку вітчизняної законодавчої системи. Вони вдалися до методу спроб і помилок, створюючи правові акти перехідного періоду від державної централізованої монополістичної системи до нової структури, в основі якої лежить особиста ініціатива незалежних, вільних від державного диктату підприємців, які конкурували б між собою.
До 1991 р. існувала законодавча система, яка забезпечувала функціонування СРСР, колгоспно-радгоспного устрою в сільському господарстві, і численні державні органи, що відповідали за реалізацію аграрної політики, часто зазнавали реорганізації, але належної ефективності не забезпечували. До речі, за роки радянської влади структура органів управління сільським господарством змінювалася 32 рази .
Прийняті закони мали різноманітні спрямування. Зокрема, в Угорщині це були закони "Про кооперативи" та "Про врегулювання відносин земельної власності". У Східній Німеччині проблеми земельної власності та приватизації регулювалися "Законом про адаптацію сільського господарства до умов ринкової економіки". У Чехії та Словаччині діяв закон "Про регулювання майнових відносин стосовно землі та іншої сільгоспдіяльності". Аналогічне спрямування мав закон про земельний фонд у Румунії. Законами розподілялася власність кооперативів, регулювалися їх роз'єднання та об'єднання, а також взаєморозрахунки з пайовиками та інші питання.
Спеціальні організації з проведення стартових приватизаційних етапів аграрних реформ створювались у вигляді земельних фондів у Чехії та Словаччині, агентств у Польщі та Угорщині, відомства з опікунства у Німеччині, їх основним завданням було трансформування державних сільськогосподарських підприємств. За допомогою механізмів реституції вирішувався ряд взаємозв'язаних завдань щодо підтвердження права членів кооперативів на користування землею, а також повернення земель і майна колишнім власникам. Застосовувалося кілька методів реституції. Перший з них передбачав повернення колишнім власникам та їх нащадкам землі, будівель і споруд у натурі. При цьому допускалася заміна колишньої земельної ділянки на якусь іншу, розміщену в тому самому районі або в місці нового проживання колишнього власника. Другий допускав можливість ваучерної компенсації власності. Третій застосовувався там, де власність на землю офіційно не передавалася державі, а колишньому власникові необхідно було лише довести своє право на земельну ділянку хоча б за допомогою свідків. Метод фізичного повернення власності обрали Чехія, Словенія, Болгарія та колишня НДР. Ваучерний варіант застосувала Угорщина. Відновлення власності, яка так і не стала державною, було поширено в Болгарії.
Процес правового забезпечення аграрних реформ в Україні за відсутності належної політики починає свій відлік з 24 серпня 1991 р., тобто від дня проголошення Акта незалежності України . Однак перебудовні процеси в економіці, в тому числі в її аграрному секторі, розпочались дещо раніше, від дня прийняття Верховною Радою УРСР 16 червня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України . Інша справа, що від дня проголошення незалежності на території України почали діяти виключно Конституція і закони України, тобто було започатковано свою правову систему.
Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., стала найважливішим законодавчим актом, правовою базою для розвитку всієї законодавчої системи. У ній немає спеціального економічного розділу, зокрема про форми власності, питання економіки розглядаються крізь призму забезпечення прав людини. У ст. 13, скажімо, проголошується, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування, що кожен має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Згідно зі ст. 14 Конституції земля є національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. У ст. 41 закріплено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, ніхто не може бути протиправне позбавлений власності. Для задоволення своїх потреб громадяни можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності згідно із законом .
У пункті першому перехідних положень Конституції зазначено, що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Основному Законові. Це означає, що всі закони України та інші нормативно-правові акти мають бути приведені у відповідність із Конституцією. Це стосується вдосконалення також аграрного і земельного законодавства .
До основних факторів, що негативно впливали на законотворчий процес у державі, його якість і ефективність, у тому числі і на агропромислове законодавство, формування ринкових відносин у сфері АПК, стало затягування процесу прийняття Конституції України. Через це виник досить великий часовий проміжок від проголошення незалежності України до прийняття Основного Закону. Хоча зараз в Україні діє майже тисяча законів та 22 тис. підзаконних нормативних актів, Конституція містить норми, що передбачають необхідність прийняття понад 60 конкретних законів. Чимало з них безпосередньо стосуватимуться діяльності АПК.
Таким чином, стає очевидною необхідність підвищення ефективності правового регулювання складних суспільних відносин в сільському господарстві шляхом систематизації значного нормативного матеріалу, системної розробки необхідних правових актів задля забезпечення розвитку нових економічних відносин. Адже будівництво Української правової держави неможливе без реалізації заходів, спрямованих на підвищення якості правового регулювання ринку, подолання консерватизму успадкованої правової системи, розвитку демократичних, гуманних основ, які відповідають сучасним правовим вимогам.
За роки економічних перетворень (з 1990 р.) в Україні мали місце непоодинокі і концептуально значні зміни в аграрному і земельному законодавстві. Так, повністю оновлені та викладені в новій редакції Земельний кодекс України (1990, 1992, 1993 рр.) Закони України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (1990, 1992 рр.) , "Про селянське (фермерське) господарство" (1991, 1993 рр.). До деяких актів, що стосуються аграрного сектора, неодноразово вносилися зміни і доповнення, в тому числі в Закон "Про власність" - 8 разів, у Закон "Про колективне сільськогосподарське підприємство" - 6 разів, у Закон "Про підприємництво" - 22 рази, у Закон "Про підприємства в Україні" - 27 разів і т. д.
Спираючись на конституційні засади, питання правового забезпечення аграрної реформи слід зазначити, що Конституція України створює належне правове поле для продовження аграрної і земельної реформи, переходу сільського господарства і агропромислового комплексу (АПК) на ринкові рейки, поліпшення соціального розвитку села, забезпечення прав та інтересів сільського населення. Так, у Законі України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", прийнятого Верховною Радою 10 липня 1996 р., враховано пропозиції, які випливають з практики застосування декрету Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 р.
Концептуальні засади аграрної реформи, на думку економістів, мають передбачати такі основні елементи: створення багатоукладної економіки, що ґрунтується на різних формах власності, завершення аграрної та земельної реформ, визначення найефективніших форм організації сільського господарства. Правові завдання аграрної реформи викладені в Законі України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу її народному господарстві" в редакції від 15 травня 1992 р. (ст.1).
Питання аграрної реформи порушувалися і в інших законодавчих актах. Так, у Законі України "Про власність" у першій редакції від 7 лютого 1991 р. проголошувалося, що власність в Україні має такі форми: індивідуальна (особиста, приватна, трудова), колективна і державна. Відповідно, земля й інші природні ресурси могли бути об'єктами виключно власності народу України. Цьому законові відповідали Земельний кодекс УРСР, закони України "Про селянське (фермерське) господарство", "Про підприємства в Українській РСР" та ін. З їх урахуванням почала здійснюватися аграрна, в тому числі земельна, реформа. Відповідно до Земельного кодексу, наприклад, земельні ділянки надавалися громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства у довічне успадковуване володіння або користування. Але без перевірки на практиці ефективності земельного законодавства про передачу землі громадянам у довічне успадковуване володіння, 30 січня 1992 р. було прийнято новий Закон України "Про форми власності на землю", згідно з яким запроваджувалися приватна, колективна і державна форми власності на землю . Ці положення повністю відтворено і в Земельному кодексі України в редакції від 13 березня 1992 р.
Після прийняття нового Земельного кодексу України громадяни, як, одержали державний акт про право на довічне успадковуване володіння землею, змушені були переоформляти їх на державні акти про право приватної власності на землю. При цьому почали виникати конфліктні ситуації. Згідно з першим Земельним кодексом громадянам передавались у володіння земельні ділянки в розмірі до 100 гектарів, у тому числі ріллі - до 50. За Земельним кодексом у новій редакції розміри земельних ділянок, що могли передаватися у приватну власність громадян, зберігалися. Проте у новому Земельному кодексі (ст. 6) передбачається, що передача земельних ділянок у власність проводиться за плату чи безплатно. Безплатно для ведення селянського (фермерського) господарства передаються середні земельні ділянки в межах сільської, селищної ради. За плату передаються ділянки, розмір яких перевищує середню. При її обчисленні сільською, селищною, міською радою враховуються сільськогосподарські угіддя (в тому числі рілля), якими користуються підприємства, установи, організації та громадяни в межах території даної ради, крім тих підприємств і організацій, землі яких не підлягають приватизації. Загальний розмір обчисленої площі ділиться на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали у сільському господарстві і проживають у сільській місцевості, а також осіб зайнятих у соціальній сфері на селі.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
