118542 (577420), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Результати загальноукраїнського референдуму за народною ініціативою певною мірою можуть позитивно вплинути на процес створення ефективного механізму стримування і противаги між органами державної влади. Це насамперед стосується права Президента розпускати парламент у таких випадках: 1) коли він протягом конституційного терміну не затвердить бюджет; 2) упродовж місяця не сформує парламентську більшість. Однак у процесі імплементації результатів референдуму виявилися спірні моменти щодо поняття "парламентська більшість", її місця і ролі у формуванні уряду та солідарної відповідальності за наслідки урядової діяльності. Найбільш оптимальний варіант цієї проблеми можливий в таких випадках: коли Президент буде призначати голову уряду і міністрів, попередньо узгодивши їхні кандидатури з партійними фракціями парламентської більшості; уряд матиме право ставити питання про довіру перед парламентом у зв'язку з прийняттям певного політичного рішення (урядової програми або законопроекту), наслідком якого може бути або відставка уряду, або розпуск парламенту главою держави.

Політична влада в Україні та її особливості

Сучасна політична обстановка в Україні пов'язана насамперед з доцільністю народних,сподівань на кардинальні перетворення у житті українського суспільства за допомогою політичних рішень, правової самоорганізації.

Ця самоорганізація відбувається у вигляді процесу формування громадянського суспільства, в якому держава повинна бути гарантом рівних можливостей для всіх, а право повинне визначати і громадянський статус людини, і державний устрій. В цьому напрямку відбувається основний політичний розвиток українського суспільства, яке на основі національної ідеї будує незалежну країну, де загальновизнані правові і моральні норми регулюватимуть суспільні відносини. Причому складність, як у будь-якому розвинутому суспільстві, полягає в тому, щоб ці норми мали достатній потенціал для об'єднання приватновласницьких осередків, в яких особа буде незалежною настільки, що будь-яке, навіть державне насильство викликатиме природний протест.

Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення громадянського суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома сторонами: політичною і економічною. Третя сторона — духовна — завдяки національній ідеї, релігії, свободі утверджується швидше: люди, вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників для власного самоутвердження.

У межах СНД Україна за роки незалежності набула іміджу найбільше стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації визначеної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно подається і переважно сприймається як ознака "європейності", цивілізованості і застава успішних суспільних перетворень.

Що стосується структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і, одночасно, корпоративність, спроможність до ідейних метаморфоз, поступкам між носіями різноманітних поглядів і представниками різноманітних угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних груп номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А що стосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в Україні, то вони відбуваються не в зв'язку з кардинальними змінами в самій системі влади, а скоріше в зв'язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих або інших підзагонів політичної еліти, пов'язаних із процесом перерозподілу влади і власності. Безсумнівно, що з появою реальної погрози з боку нових соціальних і політичних сил усі ці підзагони, нині ніби-то ворогуючі між собою, миттєво перетворяться в єдине ціле, як це, наприклад, уже трапилося в серпні-вересні 1991 року. Проте зараз такої "погрози" із боку товариства ще немає.

Висновок

Влада — це можливість і здатність одних соціальних суб'єктів здійснювати свою волю, впливати на інших з допомогою примусу, права, авторитету. Існує декілька підходів до розуміння влади: біхевіористський — розглядає владу як певний тип поведінки, здатній впливати на поведінку інших;(Телеологічний — як засіб досягнення суспільної мети; інструменталістський — як набір певних інструментівиву на суспільство (сила, багатство, знання);(структуралістський — як організаційна структура, яка визначає характер поведінки між керівниками і підлеглими з точки зору покарання і винагороди.

Усяка влада як засіб панування (а в сучасну епоху засіб обміну ринкових відносин) має здатність піддаватися явищу ерозії. На ерозію влади діють такі фактори: особистісні, пов'язані зі зміною мотивації владної особи відповідно до її віку, історичного часу; середовище, що характеризується станом невизначеності, мінливості та складності і може негативно позначитися як на інституціональному, так і на груповому й особистому рівнях влади; процесуальні, пов'язані зі співвідношенням невдач та успіхів суб'єктів владних відносин.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на економічну (владу менеджерів, власників), духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів), інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну, військову. Політичною є державна, регіональна влада та місцеве самоврядування, влада партій і груп тиску, влада політичних лідерів і засобів масової інформації.

Атрибути політичної влади слід розглядати з позицій трьох парадигм: примусу, легітимності, суспільної угоди. Парадигма примусу розглядає владу як організований примус держави (насильницький, узаконений, правовий, ідеологічний, прихований) для забезпечення суспільного порядку національної безпеки тощо. Парадигма легітимності ґрунтується на тому, що влада тримається на довірі підданих або громадян до існуючих державних інститутів в силу домінуючих у даному суспільстві цінностей і норм. Парадигма суспільної угоди розглядає владу як угоду між владними і суспільними інститутами з приводу надійного забезпечення прав і свобод громадян, національної безпеки.

Плюралізм владних центрів, що функціонує в рамках цивілізованого правового узгодження різноманітних політичних, економічних та ідеологічних інтересів, запобігає утворенню владної монополії, трансформації її управлінських функцій у функції панування.

Типологізація влади здійснюється за такими критеріями: характером примусу, типом легітимності, ступенем публічності, типом владного суб'єкта, джерелами формування, ступенем поділу влади та механізмом стримування і противаги.

Примус як атрибут влади може бути насильницьким, узаконеним і правовим.

За типом легітимності влада буває традиційною, що ґрунтується на визнанні владних інститутів в силу існуючих традицій (династичних, звичаєвих), харизматичною (визнання виняткових рис політичного лідера), національно-патріотичною (визнання символів, ритуалів, міфів, успадкованих від попередніх національно-державних утворень), соціально-демонічною (визнання здатності політичної системи забезпечити високий рівень життя), правничо-раціональною (визнання владних інститутів у силу їхнього конституційного статусу), раціонально-цільовою (визнання влади в силу її здатності забезпечувати виконання поставленої мети), на засадах участі (визнання необхідності і здатності широкої участі мас у впливі на владу).

За ступенем публічності влада може бути прозорою; напівприхованою; прихованою, криптологічною.

За типом владного суб'єкта розрізняють інституціолізовану, групову, особисту владу. За інституціональними ознаками влада може бути абсолютною, конституційно обмеженою, централізованою, децентралізованою, концентрованою, деконцентрованою, за груповими ознаками — національною, партійною, корпоративно-клановою, мафіозною, за особистими ознаками — деспотичною, тиранічною, монархічною, диктаторською, харизматично-традиційною.

За джерелами формування існує монархічна, аристократична, олігархічна, демократична, а також династична, узурпаторська, виборна, призначувана, делегована влада.

Влада може бути єдиною і поділеною на законодавчу, виконавчу й судову з різноманітними механізмами стримування і противаги.

Влада в Україні є напівприхованою, з мафіозними каналами розподілу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), високим ступенем корумпованості владних структур, поєднанням правових і насильницьких форм примусу, дуже низьким ступенем легітимності загалом і зокрема тих видів легітимності, котрі є визначальними в сучасному цивілізованому світі. За джерелами формування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігарходемократично, поділеною на законодавчу, виконавчу і судову, з недостатньо оформленим юридично механізмом стримування і противаги

Література

1. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посібн. – Львів: Світ, 2001. – С. 6

2. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: “Академія”, 2001.

3. Политология: Учеб. пособ. /Под. ред. Б.И. Кретова. – М.: Высш. шк., 2001.

4. Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. - К., 1991.

5. О. В. Лазаренко, О. О. Лазаренко. Теорія політології. - К., Вища школа. 1996г.

6. Основи політології. - К., «Либідь». 1990.

7. Политология. Энциклопедический словарь. - М., 1993. Чиркин В. Е.

8. Политическая и государственная власть. Сов. Гос. и право. Нр.1, 1988

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)