113161 (576949), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Через навчання та пізнання людина розширює свій розум. Важливу роль у цьому відіграють природні задатки, які розвиваються й міцніють у процесі навчання. Так, Кирило-Транквіліон Ставровецький, підкреслюючи роль виховання у процесі навчання, порівнював дитину з полем, на якому висіяне зерно не завжди сходить: якщо слово вчителя потрапляє в серце, витоптане ногами "сил противних", розбещене пияцтвом, підлабузництвом, багатством, то воно не дасть доброго врожаю и. Характеризуючи процес пізнання людиною навколишньої дійсності, Інокентій Гізель стверджував, що в основі його лежить інтелектуальна діяльність самої людини. Він вважав, що інтелектуальне пізнання потребує від людини зусилля, дії. Великого значення в розумінні розвитку дитини Гізель як педагог надавав розвитку органів чуття, наголошуючи на тому, що процес пізнання ґрунтується на чуттєвому досвіді людини. Нічого немає в інтелекті, стверджував він, чого не було б у почутті15. Свої погляди на навчання та виховання він виклав у ґрунтовній праці з філософії, психології та теології "Очерки всей философии", психологічній праці "Мир с Богом человеку" (1669).
Розглядаючи процес інтелектуального пізнання як одну з важливих умов формування особистості, українські педагоги стверджували, що він починається з чуттєвого пізнання, коли, відзначаючи спільні риси в багатьох предметах, людина зосереджує на них увагу, зіставляє, порівнює, знаходячи схоже й несхоже. На такому початковому етапі розумових операцій визначальну роль відіграє увага, покладена в основу абстрагування, яке визначає спільне для багатьох предметів і створює при цьому певний образ чи почуття (слово) 16.
У вітчизняній педагогічній практиці широко використовували різного роду вправи практичного характеру: копіювання карт, роботи з їх збільшення, самостійне складання карт, диспути, порівняння, протиставлення, аналогії. Як приклад можемо навести цікаву методику проведення лекцій з філософії, яку застосовував Іоасаф Кроковський. Збереглися рукописні підручники з риторики й філософії, розроблені ним як лекційні курси з цих предметів, в яких матеріал викладався шляхом постановки запитань, заперечень проти положень томізму (вчення Фоми Аквінського) з даного питання і тверджень самого автора лекції. Він широко використовував приклади, пояснення, аналіз різних думок стосовно того чи іншого питання.
Ця методика досить чітко перегукується з ідеями, які поширюються в педагогічній практиці Європи під впливом гуманізму та Просвітництва. Діалогічна форма навчання в системі "вчитель — учень", а також часте спілкування з "мужами вченими, набожними, діяльними та красномовними", на думку Коменського, Локка, Песталоцці, Дістервега, відкривають широкі можливості для успішного розумового розвитку, духовного розкріпачення, є дієвою силою для реорганізації шкільної справи.
Вчителю рекомендувалося збуджувати самосвідомість учнів, розвивати їх розум з тим, щоб у школі панував дух мислення: запитань і відповідей, пошуків і знахідок 19. Таким чином, навчання повинно бути засноване на спілкуванні, коли вчитель втілює навчальний матеріал у формі діалогу, "мислить у діалогічній формі", "підносить предмет у вигляді питань". Саме зразком такого навчання й були братські школи в Україні.
Слід звернути увагу на такий навчальний прийом, як зразок. Він мав й освітнє, й виховне значення. Учням давалися зразки промов на різні випадки життя та відомості про види літературних творів (епопею, комедію, трагедію, елегію, сатиру). їм давали змогу проявити себе спочатку за даним зразком, а потім творчо. Широко використовували також взаємонавчання, коли учень ставив запитання товаришу грецькою мовою, а останній відповідав японською.
Велика увага приділялася систематичності засвоєння знань, умінь і навичок. Негативно сприймалися пропуски занять, оскільки вони шкодили вихованню. "Зри, внимай, разумей, рассмотряй, памятуй" — цей девіз М. Смотрицького можна покласти в основу системи, яка використовувалась у школах для успішного та систематичного засвоєння знань. Вивчення теми на уроці поєднувалося з обов'язковою домашньою роботою учнів, яка складалася з виконання письмового завдання та переказу вивченого у школі рідним у сім'ї. У старших класах як один з різновидів самостійної роботи практикувалося ведення учнями зошитів, у які вони записували прислів'я, цитати, афоризми з метою їх вивчення. Ф. Прокопович у своїй "Риториці" радить учням після запису трактату кожне риторичне правило закріплювати численними практичними вправами, самостійними пошуками прикладів, які його підтверджують п.
У практиці шкіл широко використовувались шкільні драми, інтермедії, в чому бачимо вплив єзуїтської педагогіки. Вони давали змогу, з одного боку, вирішувати освітні завдання, а з іншого — висміювати людські та соціальні вади. Популярністю користувалися драми різдвяних та пасхальних циклів, історичні драми. Зразком шкільної драми є широковідома п'єса Ф. Прокоповича "Володимир" (1705). Цей твір знаменував народження нової драматургії — трагікомедії й започаткував тенденцію зближення шкільної академічної піїтики з народним життям
Повертаючись до розвитку педагогічної теорії у XVII ст., необхідно згадати "Наказание чадам" — трактат про виховання, складений невідомим автором. Припускають, що ним міг бути хто-небудь з київських педагогів, які жили в кінці XVII ст. у Москві, а сам збірник належить до 80-х pp. XVII ст.
Хоча педагогічні погляди, викладені у творі, не можна назвати цілком самостійними, оскільки вони вже траплялися в інших збірниках, таких, як "Пчелы", "Измарагды", "Злотоусты", все ж вони є досить оригінальними.
Своєрідним зведенням морально-виховних принципів, правил життя, просякнутих християнським духом, є "Іфіка ієрополітика". Цей збірник, складений з лекцій, прочитаних у Києво-братському колегіумі в 1670—-1686 pp., був виданий Афанасієм Миславським у 1712 р.
Цікавою пам'яткою педагогічної думки XVII—XVIII ст. є "Созрение сиесть преднаказание христианского обучения ради малых детей". Авторство цього твору спірне, як правило, авторами вважають або Паїсія Лигарида, або братів Лихудів, які працювали в Москві. Вся пам'ятка витримана в суворому церковно-релігійному дусі. Головна думка твору — пояснення обов'язків справжнього християнина. Книга співвідноситься швидше з творами XV—XVI ст., ніж з азбуковниками XVII ст. Творчої думки в ній набагато менше, а єдиним джерелом є книги Святого Письма. Взагалі, як відзначає Г. К. Смолич, Московська Русь до середини XVII ст. майже не мала світської літератури. Книги того часу були лише релігійного змісту: біблійні й богослужебні тексти, житія святих та уривки з праць отців церкви. Духовно-виховна література прийшла туди з України
Багато моральних правил і вимог до християнського виховання міститься у творах Симеона Полоцького "Обед душевный", "Вечеря душевная". Вершиною виховання, за Полоцьким, є підкорення своєї поведінки розуму: "Покори плоть розуму". Дитину необхідно оберігати від поганого впливу. Як хвороба вражає ближнього, а здоров'я не передається, так і погані звички розбещують, а добрі — до інших людей не чіпляються.
Для літератури, освіти, епістолярної спадщини XVII і частково XVIII ст. характерне широке розповсюдження латинської мови. Вона проникала навіть у звичайне листування, не призначене для друку. Поряд з нею польська мова також є загальновживаною в Україні. Часто викладачі й учні з більшим бажанням спілкувалися польською, ніж українською мовою 30. Та все ж теоретичне вивчення слов'янської мови й філології, її дослідження почалося саме в Україні. Величезний вплив на розвиток слов'янського мовознавства справила "Грамматики словенския правильное синтагма" Мелетія Смотрицького, вперше видана у 1619 р. Він зробив кодифікацію церковнослов'янської мови. Усю граматичну термінологію було створено ним і лише частково змінено М. Ломоносовим Смотрицький розробив ознаки для відмінювання дієслів, ввів поняття дієприслівника та багато іншого. Не дивно, що тривалий час "Граматика" залишалась єдиним керівництвом для вивчення слов'янської мови (перевидавалася в 1629 р. у Вільно, в 1648 та 1721 pp. у Москві). Вона справила величезний вплив на теорію мови й на книгодрукування не лише в Україні, а й у Росії, Болгарії, Сербії31. Зразком граматики української мови є "Лексікон славеноросскій и имен толкование", складений Памвом Бериндою й виданий у Києві 1627 p., а також перша граматика української літературної мови, складена Іваном Ужевичем 1643 р.
Титул "Синопсиса" — першого офіційного підручника з вітчизняної історії. Київ,1674 р.
Великою популярністю в навчальних закладах України користувався перший офіційний підручник з вітчизняної історії "Синопсис", який впродовж майже ста років витримав ЗО перевидань. У грецькому та латинському перекладі його знали й за межами України. Твір дає яскраве публіцистичне тлумачення історичних подій — як давно минулих, так і сучасних автору. Книга ґрунтовно, системно ознайомлює читачів з історією України аж до 70-х pp. XVII ст. У третьому, київському, виданні (1680) вміщено, наприклад, матеріал про чигиринські походи та перемогу над турками. Багато сторінок присвячено історії Києва ІА. Поряд з ним необхідно згадати "Хроніку з літописців стародавніх" (1672), написану також колишнім вихованцем Києво-братської школи Феодосієм Софоновичем, в якій розповідається "отколе Русь началась".
Першою в Україні перевиданою пам'яткою європейської (Еразм Роттердамський) педагогічної думки була праця Єпіфанія Славинецького "Гражданство обычаев детских". Це трактат суто педагогічного характеру, присвячений питанням світського виховання дітей. Він започаткував новий напрям у педагогіці — навчання етиці поведінки та особистій гігієні.
Найвизначніші представники української педагогічної думки другої половини XVII ст. неодноразово висловлювалися щодо поліпшення суспільного та сімейного життя, а також стану науки, літератури. Вони наголошували на тому, що у великих містах обов'язково повинні бути колегіуми та друкарні, у селах — школи та лікарні; що виховання й освіта повинні базуватися на морально-релігійних засадах, а суспільні та сімейні стосунки визначатися євангельським вченням про любов до ближнього. Кожен повинен був "предпочитати добро общее надъ уединенное".
Слід зазначити, що в педагогічній науці XVII ст. відбувається поступовий відхід від середньовічних канонів, посилюється світське начало, спричинене поширенням ідей гуманізму й Просвітництва з Європи. Освіченість піднімається на рівень найвищої доброчесності. Зростає кількість українців, які здобувають освіту в європейських університетах. Тим самим створюється симбіоз нової української школи, якій було притаманне поєднання греко-слов'янських і національних традицій, із загальноєвропейською культурою.
Педагогічні кадри та розвиток педагогічної думки у XVIII ст. Початок кардинальних змін в освітній сфері у XVIII ст. пов'язаний з реформаційною діяльністю Петра І, який для втілення своїх задумів у життя потребував освічених, діяльних фахівців. Найосвіченішим з усіх станів Російської імперії на той час було духовенство. Не довіряючи російському єпископату, який негативно сприйняв реформаційні заходи імператора, останній заручився підтримкою з боку українських церковнослужителів, які відзначалися значно вищим культурно-освітнім рівнем.
Як наслідок, уже в першій половині XVIII ст. майже всі єпископські кафедри в Росії посіли вихідці з України. Ставши архієреями, вони переймалися тим, щоб у їхніх єпархіях або хоча б у кафедральних містах була достатня кількість освічених церковнослужителів, яких вони також запрошували з України .
Переважно з українських єпископів (за винятком незначного періоду "старомосковської реакції" за царювання Петра II) складався й вищий церковний орган Росії — Священний Синод, У меншій кількості, але також достатньо активно починають з'являтися українці серед настоятелів російських монастирів. Період репресій при Анні Іоаннівні однаковою мірою зачепив як українських, так і російських служителів від церкви, а при Єлизаветі Петрівні кількість вихідців з України серед єпископів знову помітно збільшилася.
Найвизначніше місце серед українців духовного звання, задіяних у реформуванні освітньої сфери в Російській імперії та розвитку вітчизняної педагогічної думки, по праву належить Феофану Прокоповичу. Друга частина його "Духовного регламенту" повністю присвячена питанням освіти. Дослідники історії педагогіки неодноразово відзначали, що значення цього твору українського вченого і філософа полягає саме у тому, що справу заснування нових шкіл він зробив обов'язковою, увівши її в ранг державної політики 40. У розділі "Дома училищные" Ф. Прокопович сформулював 22 правила, згідно з якими необхідно створювати навчальні заклади, що одночасно із загальною повинні давати й спеціальну богословську освіту. Його навчальний план у цілому орієнтований на програму Києво-Могилянської академії кінця XVII — початку XVIII ст. Варто наголосити, що в "Духовному регламенті" ніде не говориться про закритий тип новоутворюваних навчальних закладів (архієрейських шкіл — колегіумів), які починають відкриватися в Російській імперії в першій чверті XVIII ст., оскільки українська традиція, на яку спирався Ф. Прокопович, цього не знала. Церковна влада сама поступово перетворила школи для навчання духовенства на станові навчальні заклади. Інший науковий твір Ф. Прокоповича "Поетика" справив помітний вплив на розвиток змісту і методів навчання. На його думку, вчитель, користуючись знанням закономірностей людської психіки, повинен передусім впливати на почуття своїх учнів. Розповідаючи про щоб то не було, він має показати значення останнього, вести про нього мову так, щоб образ того, про що розповідається, з'явився перед очима слухачів. Те, що сприймається наочно, доводив учений, більше хвилює, ніж те, чого не видно.
Видатним педагогом XVIII ст. був Григорій Савич Сковорода. Багатий досвід викладацької діяльності та життєвих спостережень українського мислителя узагальнено на сторінках підручника "Начальная дверь ко христианскому добронравию", у якому вперше викладено його філософські погляди на моральність людини. Суть людини не в плоті, а в душі, у думці, яку філософ називав внутрішньою пружиною. Поняття щастя він пов'язував із соціальним ідеалом людини; моральний чинник вважав основною силою перетворення суспільства на гуманних началах; моральні принципи виводив із морально-етичних поглядів народу. Сковорода не виявив якоїсь чіткої конфесійної приналежності, тому своїм його вважають представники різних релігійних течій. Він швидше був творцем нового релігійного руху, який можна назвати сковородинством і общини якого свого часу існували в Україні44.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
