59868 (573056), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Східна частина Закарпаття після розпаду Угорського королівства 1543 р. потрапила до складу Трансільванського князівства під протекторатом Османської імперії. За Карловицькими договорами 1699 р. цей регіон потрапив під владу Австрійської імперії.
Західне Поділля відповідно до Бучацького договору 1672 р. та Журавненського договору 1676 р. перейшло від Речі Посполитої до Османської імперії. Тут було утворено Кам`янець-Подільський з центром у м. Кам`янець. 1680 р. до нього було приєднано місто Чортків з прилеглою округою. У 1673–1676 та у 1683–1699 рр. території Кам`янець-Подільського були зайняті військами Речі Посполитої, а за Карловицькими договорами 1699 р. вони перейшли до Речі Посполитої.
Правобережна Наддніпрянщина (Брацлавське та південна частина Київського воєводств) у 1669–1672 рр. стала васально залежною від Османської імперії державою – Українським вілайєтом. 1669 р. гетьман Петро Дорошенко на договірних умовах прийняв підданство Османської імперії, і цей статус було закріплено Бучацьким 1672 р., Журавненським 1676 р. та Бахчисарайським 1681 р. договорами. 1681 р. Османська імперія надала Правобережну Наддніпрянщину Молдовському князівству, а 1685 р. – Кримському ханству.
Нижнє Подніпров`я згідно з Константинопольським договором 1712 р. та Адріанопольським договором 1713 р. у складі Запорозької Січі стало васалом Кримського ханства. Згідно з Бєлградським та Константинопольським договорами 1739 р., Нісськими конвенціями 1740 р. ця територія увійшла до Російської імперії, оскільки на поч. 30-х рр. XVIII ст. переважна більшість запорозького козацтва прийняла підданство Росії.
Отже, можна стверджувати, що до Османської імперії входили значні території, які зараз є частиною нашої держави. Ці території мали особливий статус, багатоскладову систему державотворення і правотворення.
Стосунки Османської імперії з українським козацтвом, що розпочалися наприкінці XV ст., були здебільшого конфліктними, виражалися насамперед у походах козаків проти міст та васалів Османської імперії, підтримці сепаратистських рухів васалів Стамбула та спробах встановити над ними військовий та політичний контроль.
У другій пол. XVII – на поч. XVIII ст. відбувалися активні політичні контакти Османської імперії з Військом Запорозьким. У сер. XVII ст. керівництвом козацької держави був розроблений проект договору з Османською імперією щодо режиму вільної торгівлі та мореплавства. Після 1709 р. Османська імперія дозволила перебування на своїй території та підтримала діяльність української політичної еміграції на чолі з Іваном Мазепою та Пилипом Орликом.
Слід радикально переглянути роль Османської імперії та її васалів у становленні української державності. Зокрема, проаналізований Олексієм Кресіним матеріал про політико-правову спадщину української політичної еміграції І пол. XVIII ст. дає підстави стверджувати про формування протягом цього часу окремих моделей української державності у відносинах з Кримським ханством та Османською імперією. Унікальною є роль Османської імперії та залежних від неї держав у становленні міжнародної суб`єктності українських державних утворень протягом зазначеного періоду (насамперед, це комплекс міжнародних документів 1668–1672 рр.).
Варто наголосити, що дослідження ролі Османської імперії в історії України може принести багато несподіванок, які іноді здатні радикально змінити уявлення про наше минуле, а також стати міцним фундаментом розвитку стратегічного партнерства Києва та Стамбулу, подолання негативних стереотипів та конфліктних елементів історичної свідомості, визначення спільних геополітичних пріоритетів.
5. Мустафа Кемаль Ататюрк і розвиток дружніх турецько-українських взаємин (1918–1938 рр.)
Мустафа Кемаль Ататюрк – одна з найвидатніших постатей не лише в історії Туреччини, а й у світовій історії загалом. Завдяки йому Туреччина стала республікою, зріс її міжнародний авторитет. У країні було проведено безліч реформ, які покращили як внутрішнє, так і зовнішнє становище Туреччини. Мустафа Кемаль зробив багато у встановленні відносин своєї країни з іншими, в тому числі й з нашою державою.
Традиційно пріоритетним лишався для Ататюрка північний вектор міжнародних відносин Турецької Республіки, насамперед взаємини з сусідньою Україною. Виявляючи неабиякий інтерес до подій національної і всесвітньої історії, він безперечно був обізнаний з різними сторінками українсько-турецьких стосунків XV–XVII ст., у тому числі і з негативними. Крім того, він був глибоко переконаний у тому, що географічне розташування Туреччини й України всебічно сприяє розвиткові добросусідських і дружніх стосунків між ними.
Внаслідок утворення Центральної Ради та проголошення УНР на політичній карті Європи народилась незалежна суверенна Україна, яку Туреччина негайно без будь-яких умов визнала і встановила з нею дипломатичні відносини. До Києва прибули повноважні турецькі особи – посол Агмед Мугтар бей і консул Агмед Ферід бей.
Перебуваючи на посаді Посла України в Стамбулі (січень 1919 р. – березень 1920 р.) при дворі останнього турецького султана Мехмеда VI Вахідеддіна, О. Лотоцький переконався у приреченості Османської імперії. Водночас він побачив в особі Мустафи Кемаля та очолюваному ним рухові Національного опору справжніх рятівників турецької державності. Згодом у своїх мемуарах він напише: «Бунтівний генерал Мустафа Кемаль-паша виявив великі здібності у різних ділянках – військовій, політичній, соціальній, культурній, користувався великою популярністю серед турків… Сій особі судилося одіграти вирішальну роль в житті Туреччини у той її переломний час, коли на історичних терезах важилася її доля».
За весь час президентства Ататюрка (з 29 жовтня 1923 р. до 10 листопада 1938 р.) ставлення Турецької влади до зазначеного Українського дипломатичного представництва було досить толерантним.
Стратегічний курс нового лідера Туреччини, незважаючи на ідеологічні розходження, політичне та військове протистояння між самими українцями, був спрямований на розвиток турецько-українських взаємин в дусі кращих часів і традицій, в інтересах народів двох сусідніх держав.
2 січня 1922 р. в Анкарі було укладено українсько-турецький Договір про дружбу і братерство. У його преамбулі підкреслено, що обидві держави, «дійшовши згоди щодо принципів братерства націй і прав народів на самовизначення…, а також узявши до уваги їх близьке сусідство на Чорному морі, вирішили зміцнити між собою назавжди з усією щирістю і відвертістю найкращі і найсердечніші відносини та вірну дружбу в ім’я дуже численних спільних інтересів і укласти з цією метою договір про дружбу і братерство». Статті Договору визнавали Україну «незалежною і суверенною державною», визначали умови торговельних зв’язків між державами. Договір знаменував утворення політичного союзу між обома країнами.
Звертаючись до членів Української урядової делегації, М. Кемаль зауважив: «Ми вельми зворушені тією обставиною, що рішення про ваш … приїзд до нашого урядового центру було повідомлено нам у момент, коли вороги вже вважали нас остаточно переможеними та хотіли переконати в цьому весь світ. Це є ще одним підтвердженням дружніх почуттів, які демонструє до нас Україна». Під час взаємних контактів обговорювалися перспективи торговельно-економічних, культурних, освітніх і наукових зв’язків між обома країнами.
У відповідності до положень Договору від 2 січня 1922 р., що передбачали утворення довготривалої атмосфери взаєморозуміння між двома державами, представникам турецьких ділових кіл, купцям, які приїздили в Україну в 20-ті роки, надавались пільги під час проведення міжнародних ярмарків у Києві, Харкові, Одесі. Турецькі торговельні судна були частими гістьми в українських чорноморських та азовських портах. Завдяки активному сприянню з боку Українсько-Східної торговельної Палати, частка зовнішньоторговельного обороту УРСР з Туреччиною становила тоді 45% всієї зовнішньої торгівлі України.
Відчутний внесок у помітне пожвавлення українсько-турецьких наукових і культурних зв’язків зробила Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (ВУНАС), яка функціонувала у 1926–1930 рр. з центром у Харкові та філіями у Києві та Одесі. ВУНАС започаткувала творчі контакти з більш ніж 90 науковими центрами та окремими вченими країн Сходу і передусім Турецької республіки. Понад два місяці (листопад 1928 р. – січень 1929 р.) в Туреччині перебувала делегація діячів науки і культури України. Тоді українським фахівцям була надана можливість за згодою турецького Міністерства народної освіти ознайомитися з архівами Стамбула і Анкари, де зберігаються унікальні матеріали з історії України XVI–XVIII віків. В результаті подорожі була досягнута домовленість про взаємний обмін науковими і літературними виданнями та необхідність планомірного дослідження турецько-українських і українсько-турецьких взаємовідносин.
Враховуючи високий рівень тодішніх українсько-турецьких взаємин і схвальне ставлення до цього Ататюрка, правління ВУНАС розглядало на своїх засіданнях протягом 1929 р. питання про підготовку археологічної експедиції до Туреччини. Була затверджена відповідна робоча група, до складу якої увійшов А.П. Ковалівський, згодом видатний український сходознавець, заслужений діяч науки.
У той же час турецькі вчені відвідували Україну. Фуад Кепрюлюзаде, директор Тюркологічного інституту і Решід Сафетбей, головний редактор журналу «Economist d’Orient», взяли участь у роботі ІІ з’їзду українських орієнталістів, що відбувся у Харкові протягом 1–6 листопада 1929 р.
У лютому 1936 р. в Києві була розгорнута виставка полотен сучасного турецького живопису. Контактували представники української і турецької кінематографій (1926–1927 рр. на Одеській кінофабриці «ВУФКУ» стажувався батько турецького кіно Мухсін Ертогрул). Досить інтенсивними були турецько-українські взаємини у культурно-спортивній сфері. У квітні-травні 1934 р. Україну відвідала авіаційно-спортивна делегація Туреччини, яка на власних літаках прибула до Харкова. У серпні-вересні 1934 р. турецька військова делегація на чолі з генералом Фахреддіном була присутня на навчаннях у Київському військовому окрузі. У серпні 1934 р. Україну відвідала Турецька спортивна делегація; відбулись змагання з різних видів спорту.
Розглядаючи українсько-турецькі взаємини у 1918–1938 рр., можна з цілковитою підставою стверджувати, що Туреччина за свою багаторічну історію ще ніколи не досягала такого високого рівня дружнього різнобічного й стабільного співробітництва з сусідньою Україною, як за часів Ататюрка. Це була справжня благодатна епоха в історії обох країн.
Проте з другої половини 30-х років у СРСР все жорстокіше давала про себе знати тоталітарна система, її вплив на всі сфери громадсько-політичного та економічного життя. Сталінський режим став на шлях згортання, а врешті й взагалі ліквідації національно-республіканських установ. Внаслідок репресій було винищено багато діячів української дипломатії, науки і культури. Все це разом зі стрімким наближенням Другої світової війни призвело до різкого скорочення міжнародних зв’язків України, у тому числі і з Турецькою Республікою.
6. Українська еміграція в Туреччині у 20-тих роках ХХ ст.
Українсько-турецькі відносини, як стратегічно важливі для обох держав, у XX ст. набули нової модифікації та окреслилися визнанням Туреччиною Української Народної Республіки. Згідно з VIII статтею Мирового договору, укладеного 9 лютого 1918 р. в Брест-Литовському між УНР з одного боку та Туреччиною, Німеччиною, Австро-Угорщиною і Болгарією з другого боку, представники Української Центральної Ради і Туреччини погодились на врегулювання справ, котрі не були докладно встановлені. Зокрема, в додатковому договорі обумовлювалося встановлення дипломатичних відносин між Україною і Туреччиною, кожна зі сторін зобов`язувалася сплатити відшкодування за втрати у війні, налагоджувалися торговельні та інші міждержавні стосунки. Ця угода була ратифікована 22 серпня 1918 р. у Відні в Посольстві Туреччини, де відбувся обмін ратифікаційними грамотами. Дана угода стала важливим і визначальним чинником міждержавних стосунків у новітній історії України й Туреччини.
Першим тимчасовим послом України в Туреччині був Микола Левитський, котрий намагався залагодити можливі непорозуміння щодо Криму. У подальшому на українсько-турецькі міждержавні стосунки впливали різні фактори як внутрішнього, так і зовнішньополітичного становища обох країн: утягнутість у Першу світову війну, внутрішня нестабільність, а відтак – складнощі налагодження контактів у вирішенні різних питань.
Восени 1918 р. до Туреччини відбула перша Дипломатична місія у кількості 12 осіб на чолі з М. Суковкіним, головою надзвичайної Дипломатичної місії. Одним із найголовніших питань, які вирішувалися на цьому етапі міждержавних відносин, було становище Українського Чорноморського флоту.
На кожному етапі змін української державної влади поставали нові проблеми, що потребували вирішення, і, відповідно, такі завдання ставилися перед представниками дипломатичних місій до Туреччини. З приходом до влади Директорії до Стамбула було вислано нову Дипломатичну місію на чолі з О. Лотоцьким. Він вів переговори з Константинопольським Патріархом щодо визнання автокефалії Української Православної Церкви. Проте послу не вдалося отримати бажані результати у зв`язку зі значним політичним впливом російської добровольчої армії та її антиукраїнську політику.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
