57985 (572768), страница 3
Текст из файла (страница 3)
У травні 1906 р. постало питання про створення в Харківському університеті українських кафедр - історії України, української мови і літератури, етнографії. Однак в університеті на ці заходи бракувало коштів, з приводу чого Б. Грінченко писав: «Надзвичайно оригінальний довід! Харківський університет стоїть на вкраїнській землі, держиться коштами вкраїнського народу і ось у його нема "матеріальних средств", щоб задовольнити найперші і найважніші вимагання українського народу».
Відмова студентам Київського університету у відповідь на їхнє домагання у жовтні 1906 р. заснувати в університеті чотири українські кафедри - мови, історії, літератури, права - мала дещо іншу, ніж брак коштів, аргументацію. Ректор відповів, що університет утримується на державні гроші, і тому у ньому виклади можуть відбуватися лише державною мовою.
Синод за клопотанням подільського духовенства дозволив викладання української мови та історії у Подільській духовній семінарії, а у церковно-учительській школі міста Вінниці та в усіх початкових школах Подільської єпархії - української мови. Однак шлях від дозволу до його реалізації виявився довгим. Гальмувала справу відсутність підручників. Окрім того, на перешкоді заходів стала місцева адміністрація. Не сприймали прагнень українців і священики православної церкви (російські чи зрусифіковані), які брали досить активну участь у політичній боротьбі. Як відзначав сучасник, доцент Київської духовної академії П. Кудрявцев, участь церковних діячів у політичній боротьбі була «зумовлена історичними причинами тісного зв'язку з відживаючим ладом»: православна церква ніколи не вела самостійної політики і майже завжди виступала на підтримку офіційної політики російської держави, хоч би характер останньої і не виправдовувався так званим християнським світосприйняттям.
Рефлексії П. Кудрявцева над проблемою «церква і політика» підвели його до цікавих, висновків. З одного боку, самозрозумілим для священика було те, що ставлення церкви до політики «аналогічне її ставленню до таких галузей культурного життя, як наука, мистецтво, господарство»: для церкви не може бути байдужим напрям, у якому здійснюється робота у цих галузях, вона перейматиметься тим, чи не веде наука до заперечення релігії або моральності і т. д. З іншого боку, Кудрявцев був переконаний, що політика, участь представників церкви у державному будівництві «дуже слизький» шлях, оскільки може привести тих, хто опанував його, до «недбалості у виконанні своїх прямих обов'язків, до захоплення владою і до перевищення влади, до небезсторонньої оцінки різних політичних напрямів, до участі у партійній боротьбі і т. д.
У реальному житті чітко простежувалась інша ситуація, що якраз і ілюструвала отой «тісний зв'язок» з відживаючим ладом, а точніше - з офіційними імперськими колами та їхньою політикою. Духівництво у своїй більшості виступало за неподільну церкву - знаряддя русифікації, один із засобів утримання мас у покорі, у стані вірності «царю і вітчизні», російській вітчизні. Дана обставина зумовила, приміром, те, що із заснуванням у Петербурзі «Союзу Руського Народу» до нього відразу увійшли архієпископ харківський Арсеній та єпископ єлисаветградський Феодосій. Під час російської революції 1905-1907 рр. силами духівництва на території України створювались відділи СРН особливо активно. До останніх залучалися широкі верстви парафіян. Так, наприклад, у 1906-1907 рр. лише в Уманському повіті було створено близько 40 відділів СРН. Церква стала опорою для монархістів.
Відповідно до вищевказаних настанов організовувалось життя в церковнопарафіяльних школах, здійснювався нагляд за народними бібліотеками, читальнями. Проте, попри намагання російської православної церкви здійснювати тотальний контроль над умами і душами українських мас, серед духівництва були люди, які ратували за самостійну українську церкву.
Звертає на себе увагу той факт, що українська політична еліта надто мало уваги приділяла питанню місця церкви та ролі релігії в житті української нації. Не останню роль у цьому відігравав той момент, що український рух, просякнутий соціалістичними ідеями, був по суті атеїстичним. Суть ставлення до церкви політичних партій - найорганізованіших осередків в українській спільноті - виразно проступала в їхніх політичних програмах. Програмні документи РУП, УПС, УДП, УРҐІ, УДРП закріплювали необхідність «волі... совісті, зібрань, спілок», «знищення всяких привілеїв... релігій», проголошували релігію «приватною справою», акцентували неприпустимість надходження допомоги церквам від держави та необхідність відокремлення церкви від держави, виборності духівництва - і не більше.
Трохи глибше релігійна проблематика була висвітлена лише у програмі Української народної партії. У ній, зокрема, констатувалось, що духівництво «стало в обороні державної власті, обороняючи її, обороняючи вищі класи, що державну власть мають в руках». Попівство повчало народ, що «власть от Бога, хто йде проти власті і проти пана, то іде проти Бога», намагалося «освятити авторитетом релігій» панування, визиск, нерівність. За таку «послугу» влада і вищі класи «опікуються над попівством», «бережуть його інтереси». Відтак УНП декларувала необхідність відокремлення церкви від держави. Стосовно ж України в програмі було записано, що «пануючої релігії» в Україні бути не може, що має існувати «незалежна церков українська», в якій буде запроваджено виборність і утримання священиків церковною громадою. Ці заходи, як вказувалося у поясненнях до програми, мали метою «оборонити релігію національної меншості од втручання націй сильних», щоб не було «таких ганебних фактів, як тепер: в Познані піп-німець германізує польських дітей; в Галичині ксензи полонізують дітей українських, в Буковині - румунізують, а на Україні попи москалізують нашого темного брата-українця».
Таким чином, у програмі УНП відбилось розуміння ролі церкви як чинника русифікації (чи колонізації), «обмосковлення» (чи ополячення) мас, сенсу взаємопов'язаності інтересів церкви і держави. Церковна діяльність сприймалась як деструктивний чинник у житті суспільства. Ратуючи ж за творення «української» церкви на широких демократичних засадах, автори програми явно не були готові обговорювати її можливу творчу функцію в середовищі нації (наприклад, консолідуючу, захисну), наголошувалось лише те, що вона має бути своя, «українська», а не «чужа».
Попри всі недоліки, слабкості, суперечності у своїй діяльності й мисленні, українська інтелігенція (і найперше - те молоде покоління, яке виросло із загартованих долею «перших українських дітей») виявилася здатною до розбудови життя нації. Кожна (навіть суто культурна за характером) акція українства (і довершена, і та, що була в зародку придушена владою чи занедбана в результаті власного невміння, а може, й безсилля) не минала безслідно: вона виступала тими «дріжджами», які забезпечували бродіння умів, давала досвід, вела до самоусвідомлення, самоорганізації спільноти, зумовлювала здатність українців до самозахисту і, зрештою, уможливила наступні політичні наслідки (віддалені до 1917 чи 1991 р.). Українці пішли шляхом, уторованим недержавними націями Європи, мислячи тими самими категоріями й долаючи у своєму духовному, політичному розвитку ті самі щаблі, що й останні (хоча потреба опанувати цей шлях не була наслідком, так би мовити, простої його рецепції на ідейному та практичному рівнях, але екзистенційно відчутою і пережитою), що підводить нас до висновку про повноцінні інтелектуальні процеси в організмі нації та нормальний хід політичних процесів всередині останнього.
3 початком століття оголилися і закровоточили хронічні виразки імперського буття. Соціальне, економічне, національне гноблення, політична неміч царату далися взнаки: Росія дозріла до своєї першої революції. Несподівано своєрідну, але однобоку (адже «вихоплено» лише один аспект участі у революційному дійстві) оцінку місця і ролі України в революційному процесі дав Піхно, з приємністю констатувавши, що Малоросія та її центр -Київ - стали оплотом самодержавства. «У Росії, - звертав увагу Піхно, - три столиці. З них нова столиця - Петербург - дала нам січневе повстання Гапона і жовтневий загальний страйк, стара столиця - Москва - дала нам той-таки страйк та грудневе збройне повстання і лише третя, стародавня столиця Русі - Київ - не дала ні того, ні іншого, а, навпаки, - дала відсіч бунтові».
Так, Україна стала заповідником «неляканого» чорносотенства, але разом з тим - і плацдармом для згуртування й вишколу багатоликої російської опозиції. Незалежно від ідейних особливостей, росіяни в своїй масі не сприймали Україну чимось осібним, неросійським. Як для поляків українська земля впродовж віків була лише «кресами», «втраченою батьківщиною», так і для росіян - частиною Росії, її історичним началом, а в економічному, культурному і особливо в політичному сенсі - вже тільки «Малоросією». Росіяни тут почувалися як удома. Податливість українців на соціалістичну ідею, зваблення новими міфами (на зразок міфу про месіанську роль пролетаріату) оберталися для російської опозиції і, зокрема, для російської соціал-демократії людськими - найціннішими в революційний час! -дивідендами. З огляду на це Україна могла бути не лише революційним «задвірком», а й одним із джерел, що живили російську опозицію в часи загострення політичного протистояння. Крім того, страйки і збройні виступи на українських землях (і не лише масштабу «Потьомкіна» в одній із фортець самодержавства - армії, а й селян, - приміром, Полтавської губернії) були одним із тих чинників, що, взаємодіючи між собою, приводили в дію складний революційний механізм у 1905-1907 рр. Виплеснувши запас соціального, національного, політичного протесту, українці, безумовно, зробили свій внесок у боротьбу із царатом.
Отже, з революційної хвилі українська нація винесла не лише досвід боротьби із самодержавством, а й нові національні кривди. В суспільстві ширилося розуміння того, що «елементарність і грубість ідей революції», формульованих більшовиками (силою, чий вплив на розум і дії мас виявиться, зрештою, єдино життєздатним і стійким), у своїй основі мали все той-таки імперський централізм, русифікаторські тенденції.
Українці зробили ще один крок до політичної зрілості - поглибилися процеси структуризації політичних сил, відбулося остаточне оформлення політичних ідеалів, посилилося сприйняття самих себе, як нації, котра має свої особливі інтереси політичні, економічні, культурні.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
