57985 (572768), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Виклавши своє бачення історії виникнення і розвитку українців та їхньої мови, автори записки обґрунтували висновок, який зводився до того, що історичне життя росіян і українців не створило спільної для них мови. «...Жива великоруська мова, якою говорить народ у Москві, Рязані, Ярославлі, Архангельську, Новгороді, не може бути "загальноросійською", всупереч малоросійській мові Полтави, Києва чи Львова». У документі піддавалась критиці русифікаторська політика царизму і наголошувалася думка про те, що держава, яка не вміє забезпечити одного з найелементарніших прав громадян - права розмовляти, друкувати рідною мовою, збуджує в громадянинові не повагу до себе, не любов, а страх за існування. Останній же є джерелом невдоволення та революційних прагнень.
Обстоюючи ідею необхідності утвердження свободи та рівноправності української мови з російською, автори записки ратували за скасування указів 1863 та 1876 рр. «... Великоросійську народність, сильну не одною своєю чисельністю, не лякає існування польської, німецької, латиської, литовської, вірменської, грузинської, єврейської, татарської літератур у межах Росії. Навіщо ж лякатися малоросійської?».
Прямих наслідків означені вище акції університетських та вчених з Академії наук не мали - заборони продовжували залишатися в силі.,'Однак революційні події привели до появи указів 24 листопада І905 р. та 26 квітня 1906 р., які уможливили появу легальної української преси. Появу власної преси, за метафоричним виразом Д. Дорошенка, міг належним чином оцінити тільки той, хто «з рідним словом тулився як злодій».
Перестаючи мовчати «по-риб'ячому», українство вперше відкрито заговорило зі сторінок лубенського «Хлібороба» - газети, яку наприкінці 1905 р. явочним порядком починає видавати М. Шемет на кошти місцевої «Громади». Світ побачило лише п'ять номерів «Хлібороба». Уже 20 грудня 1905 р. за розпорядженням полтавського губернатора «сеявшая смуту» газета була заборонена.
Прискіпливість влади до української преси, оте планомірне, безоглядне, нахабне нищення української нації всілякими способами, як писав свого часу В. Винниченко, призвели до того, що в цілому ряді випадків проголошені видання так і не з'явились друком, як, наприклад, щоденна київська газета «Громадське слово» (заборонена, за висловом С. Єфремова, «в сповиточку» або місячник «Нове життя». Вони не були дозволені на тій підставі, що у запропонованих губернській владі їхніх програмах «стояла - страшна річ! - автономія України!», на що генерал-губернатор заявив про неможливість таких видань, адже вони домагатимуться «переміни теперішнього державного ладу Росії, утворення окремих автономних країв на окраїнах держави й перебудування її на федеративних основах». Замість цих видань з'явилися інші - «Громадська думка» і «Нова громада».
Перший же номер «Громадської думки» був конфіскований -у ньому згадувалося про українську автономію. Було заборонено й №. Із 25 січня по 3 лютого 1906 р. газета не виходила зовсім, а згодом, у серпні, її заборонили остаточно. Далася взнаки соціалістична зваба когось із співробітників редакції, де під час обшуку було знайдено соціалістичну літературу. Замість «Громадської думки» з 15 вересня почала виходити «Рада».
Українці ухилялися, маневрували, та імперія «наздогоняла». Безцензурним життям жити не вдавалося. Був конфіскований перший же номер гумористичної тижневої газети «Шершень», що почала виходити із січня у Києві. Конфісковано № 1 одеського тижневика «Народня справа», а потім заборонено його друк. Така сама доля спіткала у лютому № 1 газети «Запоріжжє», як і катеринославського тижневика «Добра порада», і травневий (перший) номер київської «Боротьби».
У цілому з жовтня 1905 р. по червень 1907 р. українці декларували готовність видавати 64 періодичні видання, адже розуміли, що «без добре поставленої преси, популярних видань, інформаційних публікацій і організованого, систематичного знайомлення своїх і чужих з нашими змаганнями й завданнями неможлива чисто політична агітація, неможливий успіх ні в організації, ні в здійсненні постулатів».
Одначе насправді у 1905 р. світ побачило лише 3 українські видання. У 1906 р. їх кількість збільшилась до 12 назв, а у 1907 р. - зменшилась до 7. Лише кілька із започаткованих видань спромоглися виходити більше року чи впродовж кількох літ, як, наприклад, «Рада», яка, попри наявність випадків призупинення владою її друку, численних судових позовів до видавців, все ж виходила з 1906 р. по 1914 р. І це всупереч тому, що пихатий великорос не переставав зневажливо заявляти: «...Я решительно себе не могу представить... разрешение политических газет по-малороссийски».
Російська влада не дозволяла оформляти передплату на україномовні видання, а російський священик з церковного амвона закликав не піддаватись «згубним впливам» українського слова. Люди ж із українськими прізвищами (ті, які «вбіралися в чуже пір'я» - «пошилися в ляхів» чи «перекинулися на москалів») - гудили українську пресу в «чужих» газетах, виявляли «дику нетерпимість» до української мови і преси. І все те треба було пережити лідерам української нації, передумати, вистраждати. «Щоб зрозуміти зневагу національну, - з болем писав С. Єфремов, - треба почутити себе членом тієї зневаженої нації і членом самосвідомим, треба цілу низку фактів та розумінь скомбінувати, іноді досить абстрактних і складних, а скомбінувавши поробити відповідні виводи. І тільки тоді, коли я думками пройду вже досить довгий шлях, колективна зневага моєї нації може переважити мої особисті кривди, тоді тільки вона промовить мені до серця і вдариться з такою силою об його, що викреше вогонь рішучої одсічі проти напасників».
Українській періодиці не вистачало талановитих публіцистів, адже, з одного боку, не можна ж «бути публіцистом, коли нема де писати», а з іншого, як скаржився Б. Грінченко, як проявитися таланту, коли за «всяку дрібницю» - конфіскація, штраф, судова справа, арешт газети, видавця, а то й читача, коли треба оминати мовчки «силу найцікавіших фактів нашого громадського життя».
Пресу критикували за «хронікерську регістрацію фактів», за нетерпимість до свого ж, українського, інакомислення («хто не в нашій нірці, той не наш, а хто не наш - тю на його») і зорієнтовували «усі справи» розглядати з погляду «інтересів нашого краю й народу».
Невідрадність ситуації поглиблювалася тим, що періодичні видання потерпали від браку коштів, а ще, як це не парадоксально, — від браку передплатників українських видань. І те, і те стає зрозумілим, якщо пригадаємо, що українці - селянська нація, в якій багатих меценатів (до того ж національно свідомих) типу П. Симиренка чи Є. Чикаленка було мало. Вбоге селянство могло лише від випадку до випадку робити грошові пожертвування на українські видання. Суспільство, яке об'єктивно гостро потребувало періодики, що сприяла б його національному самоусвідомленню, виробленню певної системи поглядів, матеріально не було готовим до споживання цієї продукції. Тож якщо «Громадське слово» планувалося видавати тиражем 100 тис. примірників, то «Громадська думка» виходила тиражем 3700 примірників, а «Рада» ще меншим - 2600 примірників. Щодо інших українських видань («Літературно-Наукового Вістника», «Світла», «Засіву», «Нашої кооперації», «Українського бджільництва» та ін.), то їхні тиражі були також незначними і становили від кількох сот примірників до кількох тисяч.
Ще однією особливістю ситуації було те, що українці, звиклі до російської орфографії, не готові були читати рідною мовою. У листах до редакцій газет зазвучали нарікання читачів на нерозуміння «галицизмів», «подільського говору» чи полтавського «діалекту». Тож пресі доводилось не лише «стягувати» суспільство докупи у сенсі виявлення, обґрунтування і декларування спільних для українців різних регіонів інтересів і завдань, розповідати масам, що всі вони - галичани й наддніпрянці -українці, а земля їхня - Україна, а й привчати їх елементарно розуміти один одного, напрацьовувати єдиний для нації словниковий запас, розробляти категорії, терміни, які б адекватно відбивали життя, піднімати мову на найбільші висоти понятійного дискурсу. Українські інтелектуали-видавці, редактори, співробітники газет і журналів (ще донедавна, щонайбільше, українофіли, в основному ж - малороси, «загублені», як Шлемкевич казав, українські люди, які користувались виключно російською, французькою і т. д. мовами) взяли на себе грандіозне завдання - навчити українців говорити рідною мовою. З огляду на це, важко переоцінити подвижницьку працю, наприклад, Б. Грінченка чи А. Кримського (авторів відповідно «Словаря української мови» та «Української граматики»), працівників редакцій газет і журналів, усіх тих, хто писав українською.
Розвитку українського слова, а відтак і свідомості, і українського світосприйняття сприяли й новостворені українські видавництва. Так, у Києві 1906 р. з'явилося приватне видавництво Є. Череповського та видавництво «Ранок», засновниками якого стали І. Самоненко та О. Коваленко. У 1907 р. в Одесі діяло видавництво «Просвіта», а у Полтаві - «Рідна хата», «Український вчитель». У 1906 р. в Україні було видрукувано 116 назв українських книжок. У 1907 р. їх кількість у Росії в цілому збільшилася до 156 назв.
Найперше слід звернути увагу на те, що у 1906 р. з'явились перші примірники «Євангелія» українською мовою: у 1904 р. згоду на публікацію українського перекладу дав Синод, а наприкінці лютого 1905 р. надійшло «высочайшее соизволение». Безпосередню ж появу видання уможливила копітка праця подільського єпископа Парфенія (Левицького), священиків Стиранкевича, Сіцинського, викладачів духовних закладів Неселовського, Савчевича, Бичковського, а також членів спеціальної комісії - О. Шахматова, П. Коновця, Ф. Корша, Ф. Вовка, О. Лотоцького, П. Фортунатова, П. Стебницького, О. Русова, М. Славинського, П. Житецького та ін.
Подією стало перевидання, а у 1907 р. (із VII тому) і видання в Києві частин фундаментальної праці М. Грушевського «Історія України-Руси» (як і саме повернення вченого до Києва зі Львова, де він перебував з 90-х років попереднього, ХІХ-го, століття) - найсильнішого, як писав критик, виразу української наукової творчості, вислову високорозвиненої свідомості, праці, яка «не тільки посунула далеко вперед культурну свідомість нашого народа, але також кристалізовала і кристалізує напрямові форми в нашому життю й політиці, пояснюючи і витворюючи почуття спільноти і матеріяльних та ідейних інтересів на всіх просторах України як колись, так і тепер. Своєю історією подав автор свому народові найсильнішу зброю, яку тільки можна було подати».
Серед інших робіт М. Грушевського слід виділити збірничок «З біжучої хвилі. Статті й замітки на теми дня. 1905-1906 р.» (Київ, 1907), до якого увійшли статті, присвячені актуальним питанням життя українців у роки російської революції, та такі його брошури, як «Про українську мову й українську справу» (Київ, 1907) і «Справа українських катедр і наші наукові потреби» (Київ, 1907).
Злободенній проблематиці, а також питанням української історії, географії, етнографії були присвячені наукові і публіцистичні роботи як добре, так і малознаних сьогодні українських інтелектуалів, - наприклад, Б. Грінченка («Тяжким шляхом. Про українську пресу», Київ, 1906), М. Порша («Про автономію України», Київ, 1907), П. Капельгородського («Українці на Кубані», Київ, 1907), Л. Падалки («Про землю і людність України», Полтава, 1906), П. Мартиновича («Українські записи», Київ, 1906). Виходить ціла низка праць просвітницького характеру (з політичної, медичної, сільськогосподарської тематики), навчальна та інша література. Осібним рядком відзначимо перевидання праць М. Драгоманова - «найбільшого», за визначенням Л. Цегельського, українця попереднього, XIX, століття, який поряд із Шевченком - «серцем України» - став «її розумом». Так, видавництво «Ранок» до середини 1907 р. перевидало такі оригінальні наукові праці вченого, як «Рай і поступ», «Заздрі боги», «Швейцарська спілка», «Про волю віри», «Євангельська віра в старій Англії», «Старі Хартії вільности» (ті зразки високої науки, які лишень і могли забезпечити нації її інтелектуальну присутність на європейських наукових обширах. Якщо Шевченко був «виправданням» існування української мови і літератури, як твердив свого часу А. Пипін, то Драгоманов став незаперечним доказом наукової потуги українців).
Зміцненню позицій українства в Росії сприяв той факт, що з 1905 р. в імперію дістають вільний доступ «Записки Наукового товариства імені Шевченка», які виходили у Львові ще з 1892 р., але, як і інші видання НТШ, належали до «абсолютно заборонених». Іншою подією українського наукового і загалом національного життя стало перенесення М. Грушевським зі Львова до Києва «Літературно-Наукового Вістника». («ЛНВ» видавався з 1898 р. і поширювався і на Наддніпрянщині. Однак у травні 1901 р. часопис був заборонений російською цензурою до ввезення). Водночас відрадним для підросійських українців став і факт розміщення з 1906 р. в «Киевской старине» наукових праць українською мовою і перетворення журналу з 1907 р. в цілком українське видання, що прибрало назву «Україна». Крім того, зусиллями працівників «Киевской старины» (В. Антоновича, П. Житецького, І. Лучицького, В. Науменка) починає провадитись робота із заснування українського наукового товариства в Києві.
Завдяки праці людей, у дослідженнях яких пріоритетною ставала галузь українознавства (у найширшому значенні слова), зміцнювалась політична позиція українців - недарма ж Драгоманов зазначав, що для політики потрібна історія. Зрозуміло, що до кола українознавчих праць входили не лише україномовні праці, а й роботи, написані російською та іншими мовами (на той час - переважно переклади).
Попри все це українству бракувало особистостей, людей масштабу Драгоманова (чиїми ідейно-політичними набутками українці живилися аж до національно-визвольних змагань) чи Грушевського. Не вистачало національно свідомих інтелектуальних велетнів, які б виявилися здатними не лише «переживати» своє українство як вирок долі чи «розуміти» ситуацію в національному середовищі і бажати народові кращого життя, плачучи над «ненькою» і посилаючи прокльони (з класових чи націоналістичних позицій) «поневолювачам» і «чужинцям»; які б не лише виявляли уміння бути «прихильниками» чи «послідовниками», але професіоналів, з-під пера яких вийшли б солідні томи - та «найсильніша зброя»! - з глибоким теоретичним аналізом економічних, політичних засад і перспектив нації, які б заклали в українську культуру яскраве і сильне філософськи-рефлективне начало (щоб цього - і цього! - не довелося робити українському письменництву від Трохима Зіньківського і Лесі Українки до В. Винниченка та ін.), тим самим убезпечивши націю на поворотах долі (історії). їх не було. Українці не висунули із свого середовища і харизматичного лідера-теоретика, інтелектуально й психологічно здатного приборкати амбіції численних «провідників», який би, не сподіваючись на допомогу ізовні, «українськими руками» взявся б до змін.
У своїй масі українці брали те, що давала доля, йдучи в реальному житті лише на півкроку вперед від дозволеного (як Грінченко, таємно навчаючи дітей рідної мови). У 1905 р. влада надала автономію університетам. З 1906 р. було дозволено курси української мови, літератури та історії у приватних гімназіях Славутинської (Кам'янець-Подільський) та Козленко (Київ). Було дозволено відкрити українську школу при одеській «Просвіті» та ввести курс української мови до навчальних програм одеської приватної жіночої гімназії Малиновської та чоловічої прогімназії Ковальчука. З цього ж - 1906 - року в народних школах дозволялося вживати українську для «роз'яснення того, що учні не розуміють».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
