18224-1 (Улас Самчук. Жизнь и творчество), страница 2
Описание файла
Документ из архива "Улас Самчук. Жизнь и творчество", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "иностранный язык" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "рефераты, доклады и презентации", в предмете "иностранный язык" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "18224-1"
Текст 2 страницы из документа "18224-1"
Статті Уласа Самчука будили приспану національну свідомість історичну пам’ять, вселяли віру у власні сили,: «... вірмо! О, як треба вірити! Як багато віри мусить вмістити в собі наша наболіла душа» («Слово письменника»//Волинь.-1942р.-7 січня).
«...Будьмо! Бо ми були і бути хочемо! Будьмо!, бо найвища воля поставила нас на сторожі нашої вічности, як живого непідкупного свідка» («Шевченко»//Волинь.-1942р.-8 березня). «... видержати, не піднести догори рук, не здатися і не впасти... Історія, яку звемо своєю, кожною... сторінкою підтверджує нам одну дуже важливу істину: ще ніколи не сталося так, щоб хтось нас скреслив... Народ України був, є і вічно буде!».
Створюється нова сторінка історії. На мапі Європи закреслюється новий простір під назвою Україна... Від нашого хотіння і нашої волі у великій мірі залежить доля нашої батьківщини. «...Ні. не все одно, як і коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно, як хто з ним поводиться. Не все одно, бути з ним у приязні, чи оголосити йому війну. Бо Український Народ, як і всі решта народів нашого континенту має свою гордість, має свої життєві потреби. І горе тим, які хочуть їх так чи інакше заперечити...Так було, так є і так буде...» («Так було – так буде!»//Волинь.-1942р.-22 березня). Статтю «так було – так буде!» найуважніше прочитали і зрозуміли свої, українці, але ті, для яких слово «Україна» було чужим і ворожим. Саме за їх доносом, хоча стаття пройшла цензуру, її у тих номерах, які не були забрані з редакції, замінено на іншу, а Уласа Самчука було заарештовано. Свідчення, допити, місяць тюрми. Письменника амністують, але за умови співпраці у Німецькому Пресовому Бюро (ДПБ). Ця співпраця передбачала не менше двох дописів неполітичного змісту щотижнево. Тема обиралася самостійно. Вибирати чи відмовлятися не випадало.,– поряд з деякими іншими часописами («Українське слово»//Київ, редактор І.Рогач; «Літаври» Київ, редактор Олена Теліга; «Український засів» Харків, редактори В.Домонтович і Петров в перший період свого існування осінь 1941-весна 1942рр.) важливим фактором національної свідомості населення України, об’єктивно готуючи ґрунт для збройної боротьби в краї за незалежність української держави в рамках УПА» 8. Газета існувала до початку 1944 року. Вона все більше і більше ставала рупором німецької адміністрації. В тих умовах – по-іншому й бути не могло. Свій відхід від «нової «Волині» письменник сприйняв із полегшенням. Восени 1942 року Улас Самчук вдруге поїхав на східну Україну. Враження про цю поїздку письменник висловив такими словами «... Все, все без винятку з червоточею, облізле, вилиняне, почорніле... І такі ж люди, з їх нечистою, зіпсованою російщиною... («Заславський вісник»//Кременчук.-1942 р.-13 вересня) .
«Кожний предмет... Все те такі недороблені, приблизні, маловартісні речі, як моя пренаївна, добряча інтернаціоналка Ніна, як безліч інших на цій землі «товаришів і товаришок». Людина і нелюдина... Предмет і непредмет. Будинок і не-будинок. Мова і не-мова. Життя і не життя...» («Товариш Ніна»//Волинь.-1942р.-16 вересня).
Фейлетони Уласа Самчука,– як пише А.Василенко-Бойцун,– були не розваговим матеріалом, але радше невідрадним і болючим ствердженням матеріального і духовного спустошення, заподіяного комуністичним терором..., «голосінням» над зруйнованою українською мовою, землею, де кожний дім і кожна вулиця свідчать про жорстоку і довгу окупацію, і голосним риданням над вбогою українською людиною, зведеною до ролі раба на власній землі» 9. Останнім із воєнних репортажів став репортаж «Колеса мусять крутитися». Він був написаний на основі вражень від поїздки на Захід у липні 1943 року. На відміну від попередніх, він нагадує радше протокольний звіт, аніж розповідь про побачене і пережите. «Загалом,– як підрахував А.Жив’юк,– воєнний доробок Уласа Самчука, – це 78 матеріалів: 30% передовиць, 4 нарисові матеріали, 40 інших (статті, рецензії, замітки, фейлетони), 4 уривки з художніх творів» 10. То було за словами Є.Маланюка,– «єдине живе слово». Поїздка по східній Україні дала письменникові матеріал для написання другої частини «Осту» – роману «Темнота». До репортажів А.Власенко-Бойцун зараховує і щоденникові записи, зроблені 1945 році в Німеччини і видані у 1954 році в Буенос-Айресі окремою книжкою під назвою «Пість по дванадцятій. Записки на бігу». Композиційно – це п’ять окремих розділів, сюжетна-історія втікачів від «радянського раю», куди їх силоміць хотіли вивезти «визволителі» Європи. Письменник ділиться враженнями від побаченого за останні воєнні і перші повоєнні дні в Німеччині. Його вражає зустрічі з іншим світом, який прийшов у Європу в образі американського солдата. Вся книга – це роздуми над минулим, сучасним і майбутнім українців, над феноменом української людини, позитивами і негативами її характеру.
1945 рік. Різдво. «уся соборна Україна над нами, між нами повно історії, чуємо вічність, згадуємо Христа, ступаємо через межі добра і зла, переживаємо «нову «Європу» в її фіналі, саме в тому «п’ять по дванадцятій», коли то за словами її вождя, мав би наступити остаточний присуд» 11.
20 липня. «Бути в цей час українцем не легко, але я гордий, що ми несемо це одіозне ім’я з такою переконаною самозрозумілістю. Люди не хочуть скоритися перед злобою і неправдою» 12.
7 січня. «Треба лише дивуватися силі, незламності, витривалості людині нашої народності, що ніде і ніколи не тратить ані мужності, ані надії» 13. Але сила ця щоразу ударяється об іншу силу: індивідуалізм, породжену почуттям меншовартості української людини.
25 лютого. Наші політики тут... Їх сковують... комплекси почуття нідності, їх партії, їх замкненість у собі...Поки не вигоїться наша людина з цього стенозу, все дарма» 14.
Туга за батьківщиною, розуміння неможливості повернення породжували роздуми про сутність більшовизму як основної причини усіх бід і нещасть.
4 березня. «Знайти дефініцію більшовицького голого терору... це навіть не терор. Головне, що це не видумана, а стихійна... Росіян будуть завжди боятися, як боялися татар, монголів, Чінгісхана, Атили...» 15.
26 квітня. «Бухенвальд... В Бухенвальді, що став совітським табором, багато розстрілюють невинних» 16.
14 квітня. «Над деякими будівлями гордо й демонстративно повисли їх (комуністів і їх симпатиків – А.Ф.) найдовші червоні полотнища, живцем перероблені з готових гітлерівських. Тільки замість такого зреста пишажться серп і молот» 17.
Символічна деталь, яка розкриває глибинну спорідненість нацизму і більшовизму, як і використання Бухенвальду в якості уже радянського табору, як і людоловства ХХ століття – насильна репартація. Люди викидалися з вікон, вішались, ладні були зарубати самі себе, аби тільки не справді сліпе знаряддя чужої волі. Промовним підтвердженням цього є занотована письменником розмова з радянським офіцером.
31 липня. Ви ось силуєте нас туди їхати. Французи, італійці, норвежці, і всі, і всі, що не належать до совєтів, самі з ентузіазмом вертаються додому, і лише ми, лише всі ті, що під вами, під руськими,– поляками, балтійці, югослави, лише ми гниємо ось у цих таборах, але скоріше ми тут умремо, ніж повернемось до вас на повільне, в муках, умирання. Невже ви цього не розумієте.
– Да. Віжу... Ви наш враг... І то злосний. Нічево. Всьо равно забєром. Всєх забєрьом і спрашівать не станєм» 18. Хворий час, хворе повітря, хворе сонце, земля у пропасниці. Живемо, але у порожнечі і по інерції», – таку характеристику часові, свідком якого він був, дає Улас Самчук 10 березня і 20 липня. А 10 червня записує:
«Хвора епоха породила хворих людей. Наш вік породив страх перед своєю Батьківщиною, перед державою. Страх замінив авторирет і владу. Страх стає на місце гідності і свободи. Боїмося бути громадянами СРСР. Бути безмовною, безправною, пониженою, гнаною істотою. Боїмося беззаконня і сваволі... не боїмося смерти. Боїмося повільного, у муках душі і тіла конання» 19. Але і тут письменник прагне залишатися вірним правді. Він розмірковує над природою, він вбачає його причину не тільки у дійсному стані речей, а й у вихованні, у минулому української людини, навіть у генетичній спадщині, коли страх стає невід’ємною рисою національного характеру. І все ж реальна загроза «душі і тіла конання» змушує шукати рятунку. Дилема чітка і однозначна: «...або ж то схід – Сибір, каторга, смерть, або ж то захід: окен, Америка, Життя» 20. Отже, знову на Захід... З собою вони брали лише віру, надію, гордість і незламну волю.
Віру, що «країна, де альфою і омегою діяння є страх, де плеканням цього почуття займається найбільша в світі державна установа, така країна пожирає себе і їй не вистане сили вирватися з обіймів власного маразму» 21.
Віру в непереможність людського духу: «...світ святкує «мир» ...Ніби мир. Для нас же вічне скитання. Нас будуть далі гнати, ловити, нищити... Але ось ми все-таки живемо. Наперекір усім і всьому» 22.
Надію: «...майбутнє зрозуміє нас і віддасть нам належне» 23.
Гордість : «...тужимо... За рідними людьми, могилами, небом... І боремось. І любимо життя. І горді, що належимо до покоління борців, що не коримось перевазі чужої фізичної сили. Що їй не скоримось» 24.
Волю як «саме істотне людини: «Геть доктрині! Не слова, а діла вимагаємо» людино, будь людиною!» 25.
«Кожний час, кожна доба, навіть кожне покоління коли хоче жити буттям власного вияву, мусить спромогтися на своє питоме мислення і діяння» 26.
«Без свободи, як без повітря, не може людина існувати... свобода – елемент людини майбутнього» 27.
«Боротися із Правдою найневдячніше заняття» 28.
На межі другого ісходу в чужий світ, Улас Самчук ще раз оглядається на своє минуле, дивиться на своє сучасне – зазирає в майбутнє. І в котре відчуває нерозривний зв’язок з рідною землею, з її світом, з її людьми.
Після цього він напише:
«Люблю цих моїх земляків, що йдуть у широкий світ, і радію, що доля зв’язала мене з ними. Що ми боліємо, що ми тішимось, що ми боремось... Хочу бути свідком їх буття, щоб їх стопи не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі. О, як хотілося б знайти в собі силу і сказати про це більше! Біблію б дати! Книгу ісходу! Слово б пророче і міць віри та надії! І знайти таємницю рушійних сил, що керують долею країни, з якої приходимо!» 29.
Ідеологічно-програмові статті Уласа Самчука А.Власенко-Бойцун відносить до «мурівського періоду». Він вважає їх «одним із найцінніших Самчукових вкладів у публіцистику» 30. Загалом було написано 8 статей. Тематично всі вони пов’язані між собою. Це плани і підсумки роботи МУРу, пропаганда і заклики до єдності, визначення основних засад діяльності об’єднання, засудження групівщини, ідеологічної нетерпимості.
«Нашим святим і невідкладним обов’язком було, є і завжди буде возвеличити і утвердити наш народ живим словом у родині інших народів світу... Нищення триває далі. Не знаємо, як довго воно потриває, але як би воно не було, ми були, ми є і ми будемо... Чуємося міцними, віримо і вірити будемо,» – писав Улас Самчук у передмові до другого числа «Літературного зошита».
«Формуємось у націю. Вичуваємо вивершення української духовности. Період розгортання крил за нами. Передчуваємо простір, що манить до великого старту. Бути буттям людини, що чує під собою форму планети,– це значить бути українцем» 31.
Як і в статтях «Волинського» періоду, відчувається турбота про те, щоб українці зайняли достойне місце у світі: «...нас не пускають у світ не тому, що ми не маємо чого світові сказати, а тому... що світ не хоче «ображати» тих, що нас поневолюють» 32.
«І шлях до цього насамперед – і лише! – через велику внутрішню роботу, переборення індивідуалізму, групівщини.
– Нам треба конечно мислити, виробляти, узгіднювати та усвідомлювати самих себе, свої духовні можливості...» 33.
«Шлях в Україну не короткий, не прямий і не легкий... Він простує також через наші душі, через наші серця, наші нерви, наш розум. Розбудова нас самих, нашого духовного єства і нашого характеру – це розбудова України» 34.
«...відчувати себе в часі і просторі, бути свідомо історичною функцією нашого світу» 35.
«Період дискусії за нами. Перед нами період дії» 36. Саме в цей період Улас Самчук формулює свою вимогу синтезу мислення, сприйняття світу як основи дії: «Надходить час, коли ми мусимо стати громадянами, членами суспільства, членами нації, повірити в себе як у живу дійсність... Всі ми сьогодні однакові націоналісти...» 37.
У Канаді Улас Самчук стає одним із співзасновників часопису «Наш вік», мистецького об’єднання українських письменників «Слово» Свій невеликий спадок – 50 тис. доларів, він передає на видання чергового числа збірника цього об’єднання. Письменник бере активну участь у згрупуванні волинян США і Канади, діяльності товариства «Волинь», Інституту Дослідів Волині. Він допомагає відродженню давніх звичаїв і обрядів, поширенню їх серед молоді, утвердженню думки про самобутність української культури. Письменник допомагає збирати кошти на видання книг про історію Волині праць Івана Огієнка, Степана Кидимника. До 50-річчя капели бандуристів ім.Тараса Шевченка укладає літопис, пише розділ до книги про кобзарство України. Публікації Уласа Самчука з’являються в газеті «Свобода», альманасі «Слово», «Літопис Волині». Він видає, окрім згадуваних, книги, які стоять «на межі мемуарних і публіцистичних жанрів» – «На білому коні» (Вінніпег – 1956р.), «На коні вороному» (Вінніпег – 1975р.), «Планета Ді-Пі» (Вінніпег – 1979р).
За неповними підрахунками А.Василенко-Бойцун, журналістська мемуарна творчість Уласа Самчука – це 112 дописів і статей38. І мають рацію дослідники, які стверджують, що «без неї критика його творчості була б неповна і неточна» 39, «неповним і неточним ... був би увесь період новітньої української історії40.
Список використаних джерел:
Пінчук С. «Улас Самчук» // Волинь – 1991р., №1, стор.67-72
«На білому коні» /Спомини і враження видатного українського письменника . // Молода Волинь. – 1991р. – 6,13,20,27 грудня 1992р./
Пінчук С. «Схід-Захід Уласа Самчука» // Голос України – 1991 р. – 28 грудня (№249) – стор. 12.
Курдук І. «Повернення Уласа Самчука» // Вісті Рівенщини – 1991 р. – 23 листки.
Зозуляк Є «Куди тече та річка...» (Про письменника У. Самчука) // Вільне життя. – 1991р. – 20 лист.