4562-1 (Обмежена матеріальна відповідальність працівників), страница 2

Протиправність поведінки працівника не може бути підста­вою для притягнення працівника до матеріальної відповідальності у тих випадках, коли працівник діяв у стані крайньої необхідності. Законодавство про працю визначення крайньої необхідності не надає. Тому до правовідносин з притягнення до матеріальної відпо­відальності за аналогією має вживатися визначення крайньої необ­хідності, передбачене в ст. 16 Кримінального кодексу України (дія з метою усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, гро­мадським інтересам, особі або правам громадян, якщо цю небезпе­ку за даних обставин не можна усунути іншими засобами і коли заподіяна шкода менш значна, ніж шкода, якої вдалося запобігти).

Безспірним підтвердженням протиправності дій чи бездіяль­ності працівника, який заподіяв матеріальну шкоду, є притяг­нення його за це до кримінальної, адміністративної чи дисцип­лінарної відповідальності. Але матеріальна відповідальність може бути покладена на працівника не тільки у випадках, коли його притягнуто до інших видів юридичної відповідальності. Тому відмова в порушенні кримінальної справи, адміністративного провадження, а також непритягнення працівника до дисцип­лінарної відповідальності не свідчить про відсутність умов для притягнення його до матеріальної відповідальності.

Пряма дійсна шкода — це основний елемент юридичного складу, який спричинює обов'язок працівника покрити матеріаль­ну шкоду і надає право підприємству, установі, організації (або влас­нику підприємства, установи, організації чи уповноваженому ним органу) притягнути працівника до матеріальної відповідальності.

Поняття прямої дійсної шкоди у законодавстві не розкриваєть­ся. При першому наближенні пряма дійсна шкода може розумі­тися як збитки (у розумінні визначення, наданого у ст. 203 Ци­вільного кодексу за відрахунком неодержаних доходів). На неприпустимість покладення на працівника відповідальності за неодержані доходи прямо зазначається у частиш четвертій ст. 130 КЗпП. Інших обмежень на стягнення з працівника будь-яких видів матеріальної шкоди законодавство про працю не установ­лює. Звідси можна зробити висновок про те, що ст. 130 КЗпП дозволяє стягнення з працівників, у порядку притягнення їх до матеріальної відповідальності, не лише вартості втрати, пошкод­ження майна та втрат, котрі понесло підприємство, установа чи організація, а й будь-якої іншої шкоди, яка не може бути відне­сена до категорії неодержаних прибутків або яку законодавство не забороняє відшкодувати у працівника за інших підстав.

Коли приймались нині чинні Цивільний кодекс і Кодекс законів про працю, чіткої різниці між неодержаними доходами та неодержаним прибутком ще не проводили. Доходи і прибуток почали розрізняти після прийняття Верховною Радою СРСР Закону "Про державне підприємство (об'єднання)" (червень 1987 р.). Ця відмінність актуа­лізувалася в Україні у зв'язку з низкою переходів від оподаткування прибутку до оподаткування доходів підприємств і навпаки. Незва­жаючи на це, ще й сьогодні поняття прибутків і доходів скрізь і всюди не розрізняється. Так, у Законі "Про зовнішньоекономічну діяльність" (ст. 1) приводиться таке визначення упущеної вигоди: "Упущена вигода — дохід або прибуток, який міг би одержати суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності у випадку здійснення зов­нішньоекономічної операції і які він не одержав через обставини, що незалежні від нього, якщо розмір його передбачуваного прибут­ку можна обгрунтувати".

Все ж уявляється, що, говорячи про нестримані доходи в ст. 130 КЗпП України, мали на увазі саме неотриманий прибуток.

Таке розуміння неодержаного прибутку має визначену нор­мативну базу. Воно викладене у Тимчасовій методиці визначення розміру шкоди, заподіяної порушенням господарських договорів. Тимчасова методика була схвалена 21 грудня 1990 р. Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи.

За нею було прямо визнане нормативне значення, оскільки за міністерствами та відомствами признавалося право опрацю­вання галузевих методик, котрі не суперечать названій Тимча­совій методиці. За тих часів Тимчасова методика мала всі ознаки нормативного акта, а відтак ії слід визнати такою, яка зберегла свою юридичну чинність в Україні.

Таким чином, визначаючи межі поняття прямої дійсної шко­ди неодержаним прибутком, який виходить за межі названого по­няття, необхідно вважати прибуток як його розуміють у ст. З Закону "Про оподаткування прибутку підприємств".

З урахуванням викладеного, до категорії прямої дійсної шкоди належать:

недостача матеріальних цінностей, виявлена у матеріально відповідальної особи чи в іншої особи, якій матеріальні цінності передані у зв'язку з виконанням нею трудових обов'язків. Часто пишуть і говорять про те, що матеріальна відповідальність за не­достачу матеріальних цінностей можлива лише у випадку недо­стачі понад норми природних втрат. Це неправильно. Вся справа у тому, що це за втрати. Якщо вони дійсно природні, то притяг­нення працівника до матеріальної відповідальності неможливе. Якщо ж власник доведе, що втрати хоч і не перевищують межі природних не є природними, а спричинені діями працівника, то притягнення до матеріальної відповідальності можливе (звичай­но за умов, що власник доведе наявність відповідних юридичних фактів). Про недостачу йдеться в усіх випадках, коли працівник зобов'язаний відзвітувати про отримані матеріальні цінності, а при звіті (інвентаризації) виявиться їх менша кількість. При цьо­му термін "недостача" не розкриває причини зменшення кількості матеріальних цінностей;

втрата матеріальних цінностей. Про втрату говорять тоді, коли працівник супроводжував матеріальні цінності у дорозі;

знищення матеріальних цінностей. Трапляються випадки прямого знищення працівниками матеріальних цінностей. Час­тіше знищення, як підстава матеріальної відповідальності, пов'я­зане з дією стихійних сил, якщо можливість руйнівної дії цих сил обумовлена виною працівника. Вогонь — це стихія. Та він може бути спричинений порушенням працівником правил пожежної безпеки. Коли зіштовхуються джерела підвищеної небезпеки, що рухаються, матеріальні цінності нерідко знищуються через дію природних сил. Але зіткнення, як правило, є результатом винних дій (бездіяльності) людей, котрі керували транспортними засо­бами чи іншими матеріальними цінностями;

пошкодження матеріальних цінностей (сума прямої дійсної шкоди при цьому дорівнює сумі, на яку знизилася вартість мате­ріальних цінностей, або сумі витрат на поновлення відповідних об'єктів);

зіпсуття матеріальних цінностей. Це — втрата матеріаль­ними цінностями їх споживчих якостей. Зіпсуття, зазвичай, ви­являється в очевидній втраті споживчих властивостей. Однак закінчення терміну реалізації медикаментних засобів, продуктів харчування, а також деяких видів промислових товарів теж по­винно розглядатися як зіпсуття;

неможливість стягнути матеріальні цінності, котрих не виста­чає, з постачальника, який передав матеріальні цінності з недоста­чею. Таке на практиці зустрічається часто, коли під час приймання продукції чи товарів від постачальника, приймання вантажів від органів транспорту викривається недостача. У подібних випадках одержувач, зазвичай, сплачує за матеріальні цінності постачальни­ку повністю. Недостача ж підлягає оформленню відповідно до Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічно­го призначення та товарів народного споживання за кількістю, або відповідно до транспортного законодавства. Потім вартість матері­альних цінностей, яких не вистачає, стягується з постачальника (перевізника). Проте, при неналежному оформленні акта про прий­мання (недостачу) чи при порушенні порядку приймання мож­ливість стягнення з постачальника (транспортної організації) вар­тості матеріальних цінностей, яких не вистачає, втрачається. Ця вартість відноситься до категорії прямої дійсної шкоди і може бути стягнена з винних працівників у порядку притягнення до матері­альної відповідальності;

шкода, спричинена продажем товарів по заниженій ціні. Це може статися через помилку у застосуванні прейскурантів, не­правильно складену калькуляцію ціни тощо;

витрати, спричинені незаконними або необгрунтованими виплатами (переплатами) за господарськими договорами, на ко­ристь державного або місцевих бюджетів, спеціальних фондів, коли можливість стягнення таких виплат (переплат) з організацій, які їх одержали, втрачена;

витрати, що сталися через надмірні виплати на користь пра­цівників (основної заробітної плати, премій, сум компенсацій, допомоги з державного соціального страхування, виплат у порядку по­криття шкоди, заподіяної працівникам під час виконання трудових обов'язків, тощо), за відсутності можливості стягнення цих сум з працівників, котрі безпідставно одержали відповідні суми. До кате­горії прямої дійсної шкоди відносяться і безпідставні натуральні виплати (видачі) на користь працівників;

сплачені на користь контрагентів за господарськими догово­рами, державного або місцевого бюджетів, державних органів суми неустойки, фінансових санкцій, пені. Пленум Верховного Суду Ук­раїни у постанові "Про судову практику в справах про відшкоду­вання шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками" (п.4) звернув увагу на недопустимість стягнення з працівника шкоди, заподіяної списанням з рахунків підприємств в доход держави одержаного ними прибутку. На думку Пленуму, у даному випадку шкода належить до категорії неодержаного прибут­ку. Слід, проте, звернути увагу на ту обставину, що на користь дер­жавного бюджету може відшкодовуватись як такий, що підлягає одержанню (не одержаний підприємством прибуток), так і одержаний прибуток (неодержаний підлягає стягненню в доход бюджету у відповідних випадках з того суб'єкта, від якого його належало б одер­жати). Стягнення з працівника прибутку, вже отриманого підприє­мством, а потім через вину працівника стягненого з підприємства на користь бюджету, на наш погляд, не суперечить ст. 130 КЗпП;

виплати на користь інших суб'єктів у порядку покриття шко­ди, оскільки організація відповідає за шкоду, спричинену діями її працівників⁵. Притягнення до мате­ріальної відповідальності при цьому можливе, коли дії працівни­ка кваліфіковані як невиконання або неналежне виконання тру­дових обов'язків;

нестягнена з боржника дебіторська заборгованість, коли можливість Її стягнення втрачена у зв'язку з закінченням строку позовної давності чи з інших причин (наприклад, у зв'язку з ліквідацією юридичної особи — боржника);

нестягнена з боржника шкода (за винятком тієї частки шко­ди, яка належить до категорії неодержаного прибутку), якщо можливість її стягнення втрачена.

Водночас нестягнена з боржника неустойка не може бути віднесена до прямої дійсної шкоди. Це — типовий неодержаний прибуток. Саме як прибуток стягнена неустойка відбивається у даних бухгалтерського обліку.

Було б неправильно під неодержаними прибутками, які названі у частині четвертій ст. 130 КЗпП, розуміти валовий дохід — виручку від реалізації або (у торговельних організаціях) суму торгових надба­вок, скидок та націнок. Аналогічним чином не можна під неодержани­ми прибутками розуміти дохід, який у свій час законодавством визна­вався об'єктом оподаткування і (схематично) дорівнював валовому доходу з відрахуванням матеріальних затрат підприємства.

Дійсна шкода має розумітися як шкода майну у більш широкому розумінні (як майно та майнові права, котрі відображаються у балансі підприємства як його активи). Пряма дійсна шкода означає безпосереднє зменшення цих активів.

Неможливість притягнення працівника до матеріальної відпо­відальності за відсутності причинного зв'язку виражена в частині першій ст. 130 КЗпП словами "працівники несуть... відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству... внаслідок порушення...". Пору­шення має бути причиною шкоди, а шкода має бути наслідком по­рушення. Причинний зв'язок — це категорія філософська, однак в юриспруденції вона має бути виражена цілком конкретно. Наведе­мо приклад із практики. Згоріла продовольча база — це наслідок. Було установлено порушення правил пожежної безпеки — викори­стання саморобного нагрівального приладу працівниками бази. Були установлені особи, винні у порушенні правил пожежної безпеки. Проте пожежно-технічна експертиза не змогла установити, що при­чиною пожежі є саме використання саморобного нагрівального при­ладу. Хоч це порушення і було в наявності, експертиза не виключила можливості виникнення пожежі не внаслідок використанім самороб­ного нагрівального приладу, а з інших причин. Притягнення до мате­ріальної відповідальності у цьому разі суперечило б закону.

Притягнення до матеріальної відповідальності можливе лише за наявності вини працівника. Підставою матеріальної відповідальності може бути не лише умисна, а й вина через нео­бережність. Найчастіше працівники притягуються до матеріаль­ної відповідальності якраз за наявності вини в формі необереж­ності. Інколи форма вини є підставою диференціації меж відповідальності працівників. Так, п. 1 ст. 133 КЗпП установлює обмежену матеріальну відповідальність за зіпсуття через нед­балість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), у тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих праців­нику у користування. За умисне знищення та умисне зіпсуття того ж майна установлена повна матеріальна відповідальність⁶.

Стаття 130 КЗпП не припускає покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду, яка відносить­ся до категорії нормального виробничо-господарського риску. "Шкода, яка відноситься до категорії ... риску" — це, звичайно, зрозуміти важко. Ризик — це поняття, що характеризує діяльність (вчинки) працівника. Риск як ознака діяльності працівника може свідчити про порушення ним правил виконання робіт, порушен­ня ним трудових обов'язків, а може бути властивим правомірній поведінці працівника. Керівник сільськогосподарського підприє­мства не може бути притягнений до матеріальної відповідальності за пряму дійсну шкоду, заподіяну вимерзанням озимої пшениці. Й сіяли у цих краях споконвіків. І посіяна вона була у терміни, котрі рекомендує наука. Та збіг тяжких погодних умов призвів до знищення посівів, до марних затрат, до прямої дійсної шкоди. Керівник у цьому разі не порушив трудових обов'язків. І шкода, яка виникла, є наслідком риску, що був властивий вчинкам керів­ника. Але цей риск був нормальним виробничо-господарським риском.

Інший приклад: терміни посіву озимих керівник підприємства затягнув. Озимі увійшли в зиму слабкими і загинули через зви­чайні для цієї місцевості морози. Тут керівник теж рискував. Але припустився порушень, не зумів правильно організувати роботу підприємства. У результаті його вчинків, котрі за змістом мають ознаку риску, підприємству заподіяна пряма дійсна шкода. Кер­івник, що припустився порушень, має бути притягнений до ма­теріальної відповідальності. Риск, якого припустився пін, не с нормальним виробнично-господарським риском.

Розділ IX КЗпП, котрий починається зі статті, яка комен­тується, називається "Гарантії при покладенні на працівників ма­теріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, ус­танові, організації". Тому частина друга ст. 130 КЗпП і перелічує, які гарантії держава установила для працівників на випадок їх притягнення до матеріальної відповідальності.

Крім переліку всіх юридичних фактів (протиправна поведін­ка працівника, пряма дійсна шкода, причинний зв'язок між про­типравною поведінкою працівника і шкодою, вина працівника), що складають підстави матеріальної відповідальності і відсутність яких виключає притягнення працівника до матеріальної відпові­дальності, у цій статті вказано на установлення законодавством межі матеріальної відповідальності працівників , обмеження ії визначеною частиною заробітку працівника⁷, неприпустимість того, щоб матеріальна відповідальність перевищувала повний розмір заподіяної шкоди. Слова "повний розмір заподіяної шкоди" не означають нічого іншого окрім можливості стягнення з праців­ника, у передбачених випадках, суми, рівної прямій дійсній шкоді. Отож, повний розмір заподіяної шкоди у контексті ст. 130 КЗпП є синонімом поняття прямої дійсної шкоди.

Ця стаття припускає у визначених випадках притягнення до матеріальної відповідальності у розмірі, що пе­ревищує повний розмір заподіяної шкоди (пряма дійсна шкода). Про це див. коментар до ст. 135 та ст. 135³ КЗпП.