Отже, центральна теза теорії залежності є наступною «недорозвиненість периферії є прямим результатом розвитку центра й навпаки». Нарешті, згідно із цими теоріями, бідність третього світу викликається країнами центра через процес експлуатації.

2.4 Перспективи розвитку міжнародних відносин відповідно до світ-системного підходу І. Валлерстайна

Процес світосистемних змін після другої світової війни можна умовно розділити на три етапи. На першому етапі - 1945-й - початок 1970-х - у світ-системі встановилася безперечна гегемонія США. На другому - 2000-ті роки - Америка стала поступатися позиціями лідера, але відбувалося це поступово внаслідок спроб США сповільнити даний процес і мінімізувати збиток від економічного спаду. На третьому етапі - в 2001-2025 роках - США спробують відновити колишню велич за допомогою більш незалежної й агресивної політики, яка проте обернеться проти них, прискорюючи й збільшуючи падіння їх світового авторитету.

Америка-2025

Нова зовнішня політика, що проводилася президентом Бушем-Молодшим, прискорила падіння світового авторитету США, а не сповільнила його, як передбачалося. У світ-системі відбувся неструктурований багатобічний поділ геополітичних сил. Основними центрами влади стали США, Великобританія, країни Західної Європи, Росія, Китай, Японія, Індія, Іран і меншою мірою Бразилія. Жоден із цих центрів не має явної економічної, політичної, військової або культурно-ідеологічної переваги. Сьогодні немає й сильної міжнародної коаліції, яка могла б знайти лідерство в розв'язку геополітичних питань, хоча незабаром вона може сформуватися.

Які загальні напрямки й тенденції розвитку світ-системи можна виділити, спробувавши заглянути в 2025 рік? По-перше, зазнає повний крах програма ядерного роззброювання: на додаток до існуючих з'явиться десятка два нових невеликих ядерних держав. Різкий спад впливу США на світовій арені й зіткнення інтересів численних центрів влади приведуть до того, що країни, що згорнули ядерні розробки в 2000-х роках, знову запустять ядерні програми, і це удержить багато країн світу від військових вторгнень, зробивши значно більш небезпечними їхні наслідки.

У сфері світових фінансів буде поступово зменшуватися вплив американського долара, місце якого займе багатовалютна система. Очевидно, що євро й ієна стануть частіше використовуватися для операцій на фінансових і товарних ринках. Складно сказати, які саме валюти ввійдуть у список найпоширеніших, і оцінити ступінь нестабільності (або, принаймні, підвищення волатильності) економічної системи в результаті цього. У кожному разі зниження впливу долара у світовій економіці збільшить проблеми США з виплатою державного боргу, який нагромадився, і, можливо, приведе до зниження рівня життя населення в Сполучених Штатах [40, 24].

Європа-2025

Особливу увагу слід приділити розгляду трьох регіонів, що характеризуються зараз досить нестабільною політичною ситуацією. Це Європа, Південно-Східна Азія й Південна Америка. Наслідки подій, що відбуваються там сьогодні суттєво перетворять світову геополітичну структуру.

У Європі зміни в цей момент перебувають у найактивнішій фазі. З 2001 по 2005 рік тут відбулися дві важливі події. Перше стало прямим наслідком зміни курсу зовнішньої політики США: Франція й Німеччина з деякими іншими країнами офіційно виступили проти вторгнення в Ірак. У той же час вони зміцнювали політичні відносини з Росією, у результаті чого утворювалася геополітична вісь Париж-Берлин-Москва. У відповідь на це США за підтримки Великобританії організували інший блок, переманивши на свою сторону більшу частину країн Центральної Європи. Дональд Рамсфельд назвав цю ситуацію протистоянням «старої» і «нової» Європи. Країни Центральної Європи прагнуть до більш тісного співробітництва з США через свій острах Росії, який склався історично.

Другою важливою подією став провал проекту по введенню загальноєвропейської конституції, проти якого проголосувала більшість на референдумах у Франції й Нідерландах. Неприйняття проекту викликано двома причинами. Одні голосували проти в силу опозиції неоліберальному курсу й побоювань, що в конституції будуть міститися неоліберальні принципи.

Інші голосували проти, побоюючись негативних наслідків можливого розширення Євросоюзу на схід (особливо вступу в нього Туреччини). Але в остаточному підсумку й ті й інші виступали за збереження незалежності Європи від США.

Проте дві ці події перешкодили створенню більш сильної, згуртованої й незалежної Європи. Складно сказати, чи буде в наступні десять років запропонований новий проект конституції, розроблений на більш твердій інституціональній і національній основі. Також не ясно: якщо все-таки проект буде знову запущений, чи приведе це до зближення з Росією й чи можна буде говорити про їхній геополітичний союз? [40, 27]

Азія-2025

Сценарій розвитку країн Південно-Східної Азії значно відрізняється від європейського. Насамперед ми маємо тут справу тільки із трьома великими країнами: Китаєм, Кореєю і Японією. Зараз дві з них розділені, і їх уряди, безсумнівно, планують у майбутньому об'єднатися (Північна й Південна Корея, КНР і Тайвань). І першого, і другого об'єднання добитися буде непросто, але до 2025 року це, швидше за все, відбудеться.

У тенденціях розвитку Південно-Східної Азії спостерігається ще одна відмінність. У Європі політичні розбіжності між Францією й Німеччиною, які склалися історично, в значній мірі усунуті, чого не можна сказати про Японію, Китай і Кореї. З іншого боку, занадто вже великі економічні вигоди від зближення трьох країн, і, можливо, саме це змусить їх забути минулі образи. Залишається ще одне складне питання: хто стане лідером майбутньої Східно-Азіатської коаліції - Китай або Японія? Для досягнення позиції лідера від їхніх урядів буде потрібно проведення дуже розумної й осмисленої політики у військовій і фінансовій сферах, а також в області культури.

Але якщо всі перешкоди будуть усунуті, країни Південно-Східної Азії об'єднаються в одну із найвпливовіших сил тріади — Північної Америки, Європи й Східної Азії. І якщо це об'єднання все-таки відбудеться, то їм, можливо, вдасться залучити у свій табір США в якості «досвідченого політичного гравця» і «молодшого партнера». Не про таку роль мріяв уряд Буша, а тепер Обами але, очевидно, до 2025 року для США це буде найпривабливішим варіантом.

Нарешті, Південна Америка може стати серйозним гравцем, відособленим від США, об'єднати країни континенту в одну економічну зону. Особливий прогрес у політичному впливі регіону (на шкоду владі США) відбудеться, якщо в такий союз вдасться втягнути Мексику. Складніше всього представити, яке місце в новому геополітичному поділі світу займуть Індія, Іран, Індонезія й Південна Африка. Вирішальними тут стануть такі економічні переваги, як запаси енергії й води — досить значимі в умовах назріваючих екологічних проблем і потенційної кризи надвиробництва. Між цими країнами розвернеться запекле суперництво за гідне місце в світ-системі, і результат його буде залежати не тільки від геополітичних маневрів [40, 29].

Висновки

Неомарксистська теорія (Ім. Валлерстайн, П. Суізі,П. Баран) розглядає світову політику у системно всеосяжному контексті капіталістичної світ-економіки. Неомарксисти стверджують, що пануюча в капіталістичній світовій системі ідеологія гіперлібералізму модифікує уявлення про державний суверенітет, який, у термінах неомарксистської школи постає чимось вторинним, похідним від глобального тріадного поділу світової спільноти на світсистемне ядро, напівпериферію і периферію. Відповідно саме належність до одного з цих трьох глобальних сегментів, а не обсяг формальних суверенних прав і визначає ступінь реальної державної незалежності. Таким чином, прихильникам цього підходу, цілком у марксистських традиціях, властивий світ-системний економічний детермінізм.

Представників неомарксизму, як і транснаціоналізму, також об'єднує ідея про цілісність світового співтовариства та деяка утопічність в оцінці його майбутнього. Основою концептуальних побудов неомарксистської традиції, яка особливо активно розвивається в слаборозвинутих країн від індустріальних держав, про експлуатацію та пограбування перших другими.

Ґрунтуючись на деяких положеннях класичного марксизму, неомарксисти, зокрема П. Суізі та І. Валлерстайн, зображують простір міжнародних відносин у вигляді глобальної імперії, периферія якої залишається під домінуванням центру навіть після здобуття колоніальними державами незалежності. Це знаходить прояв у нерівномірності економічних обмінів і нерівномірності розвитку. Так, «центр» залежить у своєму розвитку від сировини й ресурсів «периферії». У свою чергу, периферійні країни є споживачами промислової та іншої продукції, що виробляють більш потужні держави, і потрапляють у залежність від останніх шляхом нерівномірного економічного розвитку, коливання світових цін на сировину та економічної допомоги з боку розвинутих держав. У 70-і рр. таке розуміння змісту міжнародних відносин стало для країн «третього світу» основою ідеї про необхідність запровадження нового світового економічного порядку. Саме під тиском цих країн Генеральна Асамблея ООН у квітні 1974 p. прийняла відповідну декларацій і програму дій, а в грудні того ж року - Хартію про економічні права та обов'язки держав.

У рамках неомарксизму розвиваються такі парадигми як «світ-системна теорія», а також «теорія залежності». Відповідно до першої світ ділиться не тільки на держави, але й на три частини залежно від економічних показників: центр(ядро), периферію, напівпериферію. Ті, країни, які опинилися в центрі мають значно більш високий життєвий рівень і домінують над іншими, використовуючи дешеву робочу силу, ресурси й ринки збуту останніх. Таким чином, розвиток ядра відбувається за рахунок інших країн. Цілком природно, що перифирія й напівпериферія намагаються піднімати повстання проти такої політики. Цікаво, що незважаючи на боротьбу між центрами ядра за світову гегемонію, у їхніх відносинах з периферією домінують загальні цілі, обумовлені приналежністю до тому самому «клубу». У цілому «світ-системна» теорія підкреслює поляризацію світу по лінії «багата Північ – бідний Південь», що веде до потенційних конфліктів.

Міркуючи про «теорію залежності» не можна забувати про те, що згідно з нею економічна розвиненість або відсталість не є природними етапами розвитку людства, які властиві всім державам, а виникли в результаті нерівноправних міждержавних відносин. Досить довгий перерозподіл прибавочного продукту походив від периферії (колоній і напівколоній) на користь центру – метрополій. Як підсумок ми можемо спостерігати «залежну відсталість» периферію («Півдня»), яка могла б успішно функціонувати, будь вона орієнтована на власний розвиток. По суті, те, що відбувається можна позначити як «неоколоніалізм», що базується не на силовому, а на економічному примусі. Також у цьому випадку має місце феномен «дворівневої економіки», який породжується взаємодією розвинених країн з, тими, що розвиваються, у результаті чого в останніх відбувається супересучасний розвиток одних галузей і в той же час збереження інших – традиційних з відсталими способами виробництва.

Характерною для неомарксизму є концепція «мирного співіснування», яка набула неабиякого поширення в сучасній міжнародній політиці. Вона вперше була запропонована ще на початку 20-х рр. на Генуезькій конференції Радянською Росією і мала своїм вираженням Раппальський мирний договір більшовиків з Веймарською Німеччиною від 16 квітня 1921 p. Щодо нових умов ядерної єри та «холодної війни» концепція «мирного співіснування держав з різним соціально-політичним устроєм» була обгрунтована радянським керівництвом на XX з'їзді КПРС в 1956 p. Вона проголошувалася як єдино можлива в умовах поділу світу на антагоністичні суспільно-політичні системи.

Проте мирне співіснування розглядалося як специфічна форма класової боротьби між капіталізмом і соціалізмом, перенесена в царину міжнародних відносин. Звідси, зміст мирного співіснування визначався як боротьба двох протилежних суспільних систем. Таке тлумачення мирного співіснування мало своїм наслідком посилення конфронтації у міждержавних стосунках, оскільки зовнішня політика спрямовувалася на те, щоб виграти це «історичне протиборство». Зрештою це суперництво завершилося поразкою світу «реального соціалізму», але неомарксистська концепція мирного співіснування і сьогодні залишається однією з провідних парадигм, що визначають сучасне міжнародне життя, принципи побудови міжнародних відносин, але вже на суто демократичних засадах. На її основі було сформульоване і поставлене в практичну площину питання про створення нового міжнародного порядку, що передбачає докорінне соціально-економічне і політичне перетворення людського суспільства.

Концепція нового міжнародного порядку пропонує встановлення такого типу взаємовідносин між країнами й народами, за якого б панували співробітництво, взаєморозуміння, довіра, а не воєнна сила. Причому прихильники даної концепції, - а серед них виразники не тільки неомарксизму, але й інших напрямів міжнародних відносин, - розглядають встановлення такого нового порядку не тільки як результат зовнішньополітичних зусиль держав, але й як об'єктивно необхідний процес суспільного розвитку в цілому. Він одержав назву процесу формування глобальної політичної діяльності. Під нею слід розуміти діяльність усіх суб'єктів світового співтовариства - сукупну міжнародну діяльність держав, класів, націй, урядових і неурядових організацій, суспільних рухів і партій на світовій арені, яка спрямована на збереження життя на землі, визначення форм, завдань, змісту та напрямів їхньої глобальної діяльності для досягнення загальнолюдських цілей.

Таким чином, незважаючи на певну обмеженість, важливі положення концепції неомарксизму знайшли своє втілення в сучасній теорії та практиці міжнародних відносин. Вони збагатили інші модерні теорії міжнародних відносин і науку про міжнародні відносини в цілому, але аж ніяк не привели до їх синтезу.

Список використаної літератури

1. Арон Р. Мир і війна між націями. — К., 2000.

2. Балибар Э., Валлерстайн И. Раса, нация, класс. Двусмысленные идентичности = Race, nation, class. Ambiguous identities / Общая ред. Д. Скопина, Б. Кагарлицкого.— М.: Логос-Альтера, Ессе Homo, 2003.— 272 с.

3. Бек У. Что такое глобализация? — М.: Прогресс Традиция, 2001.

4. Бжезінський З. Велика шахівниця. — К., 2000.

5. Бжезинский Зб. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство. — М., 2004.

6. Богатуров А. Д., Косолапов Н. А., Хрусталев М. А. Очерки теории и политческого анализа международных отношений. — М., 2002.

7. Большой российский энциклопедический словарь. − М.: Изд-во «Большая Российская энциклопедия», 2005.

8. Ваисс М. Международные отношения после 1945 года. − М.: Городец, 2005. − 605 с.

9. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире / Пер с англ. П. М. Кудюкина под общей ред. Б. Ю. Кагарлицкого. — СПб.: Университетская книга, 2001.— 416 с.

10. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология XXI века / Пер. с англ. под ред. Б. Л. Иноземцева; Центр исследований постиндустриального общества. — М.: Логос, 2003. — 368 с.

11. Валлерстайн И. Исторические системы как сложные системы // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета. № 409'98. Серия: Философия.

12. Валлерстайн И. Миро-системный анализ // Время мира. Альманах современных исследований по теоретической истории, макросоциологии, геополитике, анализу мировых систем и цивилизаций / Под ред. Н. С. Розова. – Новосибирск, 1998. – Выпуск 1

13. Валлерстайн И. Миросистемный анализ: Введение / пер. Н. Тюкиной. — М.: Издательский дом «Территирия будущего», 2006.— 248 с.

14. Валлерстайн И. После либерализма / Пер. с англ. М. М. Гурвица, П. М. Кудюкина, Л. В. Феденко под ред. Б. Ю. Кагарлицкого.— М.: Едиториал УРСС, 2003.— 256 с.

15. Гаджиев К. С. Введение в геополитику. — М., 2002.

16. Гаджиев К. С. Политология.: учебник − М.: Высшее образование, 2007. – 460 с.

17. Давыдов Ю. П. Норма против силы. Проблема мироурегулирования. — М., 2002.

18. Делягин М. Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации. — М., 2006.

19. Дугин А. Основы геополитики. — М., 1998.

20. Завалько Г.А. Иммануэль Валлерстайн. После либерализма // Философия и общество. – 2004. – №2.

21. Зосименко И. А. Политология.: учебно-методический комплекс. – Ульяновск.: УлГТУ, 2003. − 138 с.

22. Зюганов Г. А. Глобализация и судьба человечества. − М.: Мол. Гвардия, 2002. − 446 с.

23. Ирхин Ю. В. Политология: учебник. – М,: Экзамен. 2006. – 686 с.

24. История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М., 2001.

25. Мадіссон В. В., Шахов В. А. Політологія міжнародних відносин. —К., 1997.

26. Мальський М., Мацях М. Теорія міжнародних відносин. — Львів, 2002.

27. Международные отношения: социологическиее подходы / Рук.авт. кол. проф. П. А Цыганков.— М., 1998.

28. Мировая политика и международные отношения: учеб. пособие /под ред.С. А. Ланцова, В. А. Ачкасова. – СПб.: Питер, 2005. − 443 с.

29. Мировая политика: теория, методология, прикладной анализ / Отв. ред. А. А. Кокошин, А. Д. Богатуров.— М., 2005.

30. Политология: учебник / А. Н. Мельвиль и др. — М.: ООО «ТК Велби», 2005. – 618 с.

31. Современные международные отношения: учебник / под ред. А. В.Торкунова − М:РОСМЭН, 2000. − 584 с.

32. Теория международных отношений на рубеже столетий: пер. с англ. / под ред. К. Буга и С. Смита. − М.: Гардарики, 2002. − 362 с.

33. Теория международных отношений: учеб. пособие для вузов: хрестоматия / науч. ред. П. А. Цыганков. − М.: Гардарики, 2002. – 398 с.

34. Уткин А. Й. Глобализация: процесс осмысления. — М., 2001.

35. Хантингтон С. Политический порядок в изменяющихся обществах / Пер. с англ. — М., 2004.

36. Хантингтон Самуэль. Столкновение цивилизаций: пер. с англ. − М. : АСТ, 2005. − 605 с.

37. Хонин В. Н. Теория международных отношений. Общая часть. — К.: Академ-Пресс, 2005.

38. Цыганков П. А. Теория международных отношений: учебное пособие. − М.: Гардарики, 2006. − 590 с.

39. Чешков, М. А. Критика миросистемного подхода и концепции капитализма И. Валлерстайна. Науч.-аналит. обзор. – М.: ИНИОН, 1992.

40. Ялі М. Х. Цивілізаційна парадигма в дослідженні системи міжнародних відносин // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. Вип. 1. — К.: ІСЕМВ НАН України, 2005.