Зміст

Зміст 1

Вступ 2

Порошки, як лікарська форма, їх класифікація, біофармацевтична оцінка 3

Стадії технологічного процесу виготовлення порошків, їх характеристика 8

Контроль якості, правила пакування і оформлення до відпуску недозованих порошків 18

Власна технологія недозованих порошків 22

Практична частина 42

Висновки та рекомендації 63

Список використаної літератури 64

Вступ

Порошки – одна з найбільш древніх лікарських форм, що вживалася в медичній практиці ще за 2500–3000 років до нашої ери і не втратила значення дотепер. Аналіз екстемпоральної рецептури показав, що у формі порошків прописуються різноманітні лікарські засоби органічної і неорганічної природи, густі речовини і рідини в кількостях, що не впливають на їх сипкість.

Технологія порошків досить проста для виконання. Проте знання, набуті за основними правилами готування порошків, послугують базисом для вивчення складніших лікарських форм: суспензій, мазей, супозиторіїв, пігулок як аптечного, так і заводського виробництва.

Порошки є компонентами майже усіх лікарських форм, через те що їх основною перевагою являється зручність введення до лікарської форми та простота в зберіганні і перевезенні, більшість з них легко подрібнюються без допоміжних засобів, змішуються до утворення однорідної консистенції.

Широко застосовуються в фармакотерапії багатьох захворювань, а також використовуюьбся для профілактики і усунення наслідків хвороб.

Часто застосовуються як допоміжні речовини в приготуванні лікарських засобів з сильнодіючими та на

Порошки, як лікарська форма, їх класифікація, біофармацевтична оцінка

Порошки – тверда лікарська форма для внутрішнього і зовнішнього застосування, що складається з одної чи декількох подрібнених речовин і має властивість сипкості.

Звичайними допоміжними речовинами при виготовленні порошків лікарських речовин є розріджувачі, застосовувані у випадку порошкування отрутних і сильнодіючих препаратів, що прописуються в дуже малих дозах, і розчинники – частіше концентровані розчини етилового чи спирту ефіру. Як правило, як розріджувач використовуються молочний цукор (лактоза) і бурячний цукор (сахароза).

Цукор молочний (Saccharum lactis) являє собою кристалічний білого кольору порошок без запаху, слабко солодкого смаку, добре розчинний у воді. Лактоза поряд із сахарозою (звичайним цукром) є дисахаридом, що зустрічається в природі у вільному стані. Звичайно лактоза міститься в молоці (4–5%), із сироватки якого вона і може бути отримана. Відмінною рисою лактози в порівнянні із сахарозою є незначна гігроскопічність, що робить особливо зручної застосування лактози при розведенні порошків лікарських речовин, виписаних у малих кількостях. У цьому відношенні досить удалої виявилася щільність лактози 1,52 г./см³, що мало відрізняється від щільності ряду лікарських речовин, наприклад багатьох алкалоїдів і глікозидів.

Однак варто мати на увазі, що так називана індиферентність лактози дуже відносна; ця допоміжна речовина може вступати в різного виду взаємодії як з іншими допоміжними речовинами ліків, так і з діючими інгредієнтами. Наслідком подібного роду взаємодій може бути зміна активності лікарської речовини аж до повної його чи інактивації, частіше, зміна процесів його абсорбції.

Цукор бурячний (Saccharum) – білі тверді шматки дрібнокристалічного будівлі, безбарвні чи кристали білий мікрокристалічний порошок без запаху, із солодким смаком. Легко розчиняється у воді, утворити розчин нейтральної реакції; нерозчинний в абсолютному спирті, бензолі і хлороформі. Гігроскопічний. Виходить з цукрового очерету і цукрового буряка.

До переваг порошків як лікарської форми можна віднести:

• простоту приготування, точність дозування;

• універсальність складу (у формі порошків можна сполучити різні за складом і властивостями лікарські речовини);

• зручність збереження і транспортування.

Недоліки порошків:

• повільніша терапевтична дія порівняно з рідкими лікарськими формами;

• погана здатність до зберігання через велику питому поверхню (легко втрачають або поглинають воду, окисляються і т. п.);

• незручність прийому пахучих, барвних і речовин, що мають неприємний смак;

• подразна дія на слизову оболонку шлунково-кишкового тракту.

При внутрішньому застосуванні порошки мають постійний контакт зі слизовими оболонками, починаючи з ротової порожнини і стравоходу, що спричиняє прояв алергійних реакцій і пошкоджуючої дії.

Деякі недоліки порошків можна усунути, що й робиться на практиці. Наприклад, леткі і барвні речовини відпускають у капсулах. Для лікарських речовин, що викликають подразнення слизової оболонки (еуфілін, кислота ацетилсаліцилова, натрію бромід та ін.), а також для речовин, що у шлунку піддаються метаболічному перетворенню з утворенням неактивних чи небажаних продуктів, застосовують кишковорозчинні оболонки (у формі таблеток чи капсул). Так, покриття сульфадимезину і сульфапіридазину ацетилфталілцелюлозою дозволяє знизити процес їх ацетилування в порожнині шлунка і підвищити зміст активної форми препаратів у крові на 15–20%.

На жаль, промисловість випускає обмежену кількість таблеток з кишковорозчин-ним покриттям (ліобіл, солізим, бонафтон, нафтамон, фурадонін), причому в одному дозуванні. Розподіл їх на дози неприпустимий через порушення кишковорозчинного покриття. Тому в умовах аптек виникає необхідність одержання кишковорозчинних форм. Для цього порошки поміщають у кишковорозчинні капсули.

Класифікація порошків.

У залежності від складу порошки розділяють на:

• прості (Pulveres simplices), що складаються з одного інгредієнта,

• складні (Pulveres compositi), що складаються з декількох інгредієнтів (іноді до 10)

У залежності від характеру дозування порошки класифікують на:

• дозовані (тобто розділені на окремі дози – Pulveres divisi)

• недозовані (тобто нерозділені – Pulveres indivisi)

У залежності від способу застосування розрізняють порошки для:

• внутрішнього (Pulveres ad usum internum), чи орального (Pulveres peroralia),

• зовнішнього (Pulveres ad usum externum) застосування.

Порошки для внутрішнього (орального) застосування являють собою лікарську форму, що складається з твердих вільних сухих часток різного ступеня подрібнення. До порошків для внутрішнього застосування відноситься більшість екстемпоральних порошків у дозуванні від 0,1 до 1,0 г на прийом. Вони повинні мати порівняно високий ступінь дисперсності, що забезпечує швидке розчинення речовини в соках шлунково-кишкового тракту, і високу адсорбційну здатність.

До порошків для зовнішнього застосування відносяться:

• присипки, застосовувані для лікування ран і різних уражень шкіри чи слизових оболонок;

• порошки для вдувань, застосовувані для вдування в порожнини тіла (ніс, вухо, носоглотку і т. п.);

• зубні порошки;

• нюхальні порошки;

• порошки для готування розчинів для полоскань, примочок, обмивань і т. п.;

• порошки для боротьби з комахами – дуети.

Основні вимоги, які висуваються до порошків:

• сипкість;

• рівномірний розподіл речовин у всій масі складного порошку;

• однорідність змішування;

• точність дозування;

• стабільність.

У залежності від медичного призначення і способу застосування порошки повинні мати визначений розмір часток. Якщо немає вказівок в окремих статтях, порошки для внутрішнього застосування повинні бути подрібнені до 0,16 мм (ДФ XI).

Порошки, призначені для застосування у вигляді присипок і вдувань, а також як дуети, повинні бути подрібнені до часток розміром 0,1 мм із метою досягнення максимального збільшення сумарної поверхні цих порошків.

Зубні порошки також вимагають тонкого подрібнення, тому що вміст у них великих твердих часток може привести до ушкодження емалі зубів.

Нюхальні порошки, навпаки, щоб уникнути їхнього попадання в гортань і бронхи, варто подрібнювати до середнього розміру часток 0,2 мм. При вдиханні такий порошок повинен потрапити лише у верхні дихальні шляхи, але аж ніяк не в бронхи й альвеоли.

Порошки для готування різних розчинів у домашніх умовах, як правило, відпускаються з аптек без додаткового подрібнення (калію перманганат, кислота борна, натрію гідрокарбонат).

Присипки – тонкоподрібнені порошки, призначені для нанесення на шкіру з терапевтичною чи профілактичною метою. Присипки, застосовувані для нанесення на рани, ушкоджену шкіру чи слизові оболонки, а також порошки для немовлят повинні готуватися в асептичних умовах, а якщо вони витримують вплив високої температури – піддаватися стерилізації. Це зв'язано з тим, що багато інгредієнтів, які входять до складу присипок (наприклад, біла глина, тальк і т. п.), можуть містити хвороботворні мікроорганізми.

Способи прописування порошків. Дозовані порошки виписують двома способами:

Розподільним – коли в рецепті прописана кількість речовини на одну дозу і зазначено, скільки таких порошків треба приготувати (застосовується найбільш часто).

Rp.: Dibazoli 0,01

Papaverini hydrochloridi 0,02

Sacchari 0,25

Misce, fiat pulvis

Da tales doses №10

Signa. По І порошку 2 рази в день.

Розділовим – коли в рецепті прописана кількість лікарської речовини відразу на всі порошки і зазначено, на скільки доз необхідно розділити загальну масу (застосовується рідко).

Rp.: Dibazoli 0,1

Papaverini hydrochloridi 0,2

Sacchari 2,5

Misce, fiat pulvis

Divide in partes aequales №10

Signa. По І порошку 2 рази в день.

Стадії технологічного процесу виготовлення порошків, їх характеристика

Для більшої послідовності і зручності розгляду технологічні стадії, застосовувані при готуванні порошків, можна розділити на два етапи:

Перший – Перетворення грубодисперсних речовин у порошкоподібний стан і одержання однорідної суміші, що складається з часток більш-менш однакового розміру. Для цього застосовують такі технологічні стадії:

• подрібнення,

• просіювання (в умовах аптеки застосовують рідко)

• змішування

Другий – Одержання з порошкової суміші окремих відповідно оформлених доз. Стадії:

• дозування,

• пакування

• оформлення

Необхідність виконання тих чи інших технологічних стадій при готуванні порошків залежить від складу рецептурного пропису, їх медичного призначення і фізико-хімічних властивостей лікарських речовин (агрегатний стан, щільність, колір, запах та ін.).

Подрібнення (Pulveratio) лікарських речовин має велике значення при готуванні порошків. Як правило, тонкоподрібнені речовини володіють більшим терапевтичним ефектом. Чим більш подрібнена лікарська речовина, тим швидше і повніше вона може всмоктуватися, а нерозчинні речовини краще адсорбуються слизовими оболонками і надають кращу терапевтичну дію. Подрібнення має велике значення також для оптимального змішування і точного дозування. При подрібнюванні розмір часток лікарських речовин вирівнюється, після чого вони легко і добре змішуються і не розшаровуються при дозуванні.

Подрібнення – це процес зменшення розмірів часток твердих лікарських засобів за допомогою різних пристосувань.

Вибір методу подрібнення залежить як від природи речовини, що подрібнюється, так і від необхідної тонкості одержуваного порошку. Подрібнення досягається за допомогою різних механічних зусиль: роздавлювання; розколювання; удару; стирання; різання.

У застосовуваних методах подрібнення ці зусилля звичайно поєднуються. Так, наприклад, подрібнення в ступці характеризується поєднанням стирання з роздавлюванням, а розмелювання в дисковому млинку «ексцєльсіор» зв'язано з розриванням і стиранням, і т. п. Для подрібнення твердих речовин краще поєднувати удар з роздавлюванням (кристалічні солі); для в'язких матеріалів – розтирання з розриванням; для ламких матеріалів – розколювання і розтирання.

Процеси подрібнення зв'язані зі значною витратою енергії на утворення нових поверхонь, подолання сил зчеплення між частками (подолання внутрішнього тертя часток при їх деформуванні під час руйнування), подолання зовнішнього тертя між подрібнюваними матеріалами і робочими частинами апаратури.

Теорія дроблення вперше була запропонована Ріттінгером ЛЗона ґрунтується на гіпотезі, що робота подрібнення прямо пропорційна поверхні розподілу, чи інакше, обернено пропорційна квадратам лінійних розмірів (це так звана поверхнева теорія подрібнення). Пізнішому часу належить теорія Кіка, яка полягає в тому, що робота, затрачена при подрібненні, прямо пропорційна обсягу чи масі тіла (об'ємна теорія подрібнення). Обидві ці теорії доповнюють одна одну і можуть бути застосовані: теорія Ріттінгера – для тонкого подрібнення, переважно розтиранням; теорія Кіка – для грубого подрібнення, переважно роздавлюванням і ударом. Проте обидві теорії не відображають повною мірою всіх явищ, що відбуваються при дробленні.

Основоположником фізико-хімічної механіки академіком П.А. Ребіндером була запропонована єдина теорія подрібнення. За спостереженнями П.А. Ребіндера, енергія, затрачувана на подрібнення матеріалу, являє собою суму робіт, що йдуть на деформацію подрібнюваного тіла і на утворення нових поверхонь. При збільшенні кількості часток росте їх питома поверхня (відношення загальної поверхні часток до їхнього обсягу) і при цьому збільшується вільна поверхнева енергія. Дана залежність може бути виражена таким рівнянням:

де:

ΔF – приріст вільної поверхневої енергії часток;