73870 (Юліуш Словацький в оцінці Івана Франка), страница 3

Де пасма гір блакитніють над мроком,

А місто дзвонить над шумним потоком.

(Переклад Д.Павличка).

Якщо ти будеш у моїй країні,

Де котить Іква хвилі свої сині,

Де гори пнуться у блакить високу,

Де дзвонить місто над сріблом потоку.

(Переклад Є.Нарубіної).

Д.Павличко починає переклад словами, суголоснішими з думкою самого автора, він не вдався до трансформації і не змінив рядка, як це бачимо у Є.Нарубіної.

Також Д.Павличком був здійснений переклад “Години думки”, уривків з поеми “Вацлав”, присвячених українській тематиці та з поеми “Ангеллі”.

Чи не найбільшу трудність у перекладі становить “Ода вільності” повна неясних, символічних образів, алегорій, натяків і недомовлень. Перекладав “Оду” Микола Бажан, як окремі, але міцно зв’язані між собою частини одного цілого. В першій картині домінує образ ангела, символу справедливості, який розправив свої крила над повсталою католицькою Польщею. Не відступаючи від оригіналу М.Бажан і в подальших розділах має на увазі образ божества, як втілення рівності і свободи. Іноді М.Бажан вдається до підсилення оригіналу, маючи на увазі пізніші антипапські та антиватиканські виступи Ю.Словацького. Так постає “образ духа неволі”, який “гордою стопою топче трони”, хоч і гнеться “під тягарем кривавої корони”.

Перекладом “Гімну” Ю.Словацького займався Є.Дроб’язко. Біда тут не в тому, що перекладач доповнює оригінал власними думками і висловами, біда також і не в тому, що деяких висловів первотвору перекладач не зрозумів (“вільності палає кров” – замість “вільності росте кущ” – тобто “дерево революції”), а справа вся в тому, що переклад вийшов трохи бідним, хоч він майже дослівно “відстукує оригінал”. Як перекладачеві Є.Дроб’язку краще вдалося перекласти ліричні вірші Ю.Словацького, де не раз можна зустріти творчий підхід до справи.

Ще один революційний твір поета – “Кулик” – був перекладений М.Рильським. Власне переклад вдався йому просто чудово, оскільки, ще з часів праці над “Паном Тадеушем”, М.Рильський добре знав шляхетський побут та звичаї, польський національний характер. Поет тут говорить про те, що простий народ хоч і співчував повстанцям, але особливої участі в подіях 1830 р. не брав, бо не відчував у них запоруки зміни свого тяжкого соціального становища.

Водночас, кращі сини Польщі, вихідці із шляхти, були готові жертвувати своїм життям заради відновлення Польщі. Надзвичайно важливим є епізод, в якому показано як син, ще не поховавши батька, що лежить у труні, пристає до повстанців.

Перекладач відтворює “Кулика” як написану “одним подихом” пісню про веселих і хоробрих людей, відтворює піднесений настрій повстанців, їх рожеві мрії і сподівання, як вони змальовані Ю.Словацьким і якими вони були насправді. М.Рильський гостро відчув, що образ шаленого чвалу крізь заметіль групи сміливців – це символ наростання сил народу, який піднімається на боротьбу.

М.Рильський був чудовим перекладачем, адже М.В.Гоголь так визначив завдання перекладача: ”Іноді треба віддалитися від слів оригіналу навмисне для того, щоб бути ближчим до нього”...

Оце “віддалитися”, щоб “бути ближчим”, оце проникнення в дух чужої мови, в дух змісту оригіналу для того, щоб краще передати його, - чи не головна риса М.Рильського – перекладача.

Говорячи про Ю.Словацького і Т.Шевченка, також можна віднайти деяку співзвучність їхніх творів, особливо, коли обидва автори славили ”українських гайдамаків” (“Гайдамаки” Т.Шевченка, “Три псалми”, “Беньовський” Ю.Словацького); коли зверталися до історичного минулого народу (“Іван Підкова” Т.Шевченка, “Змій” Ю.Словацького), надсилали послання рідним народам (“І мертвим і живим”... Т.Шевченка, “Гробниця Агагемнона” Ю.Словацького).

Ми не маємо жодних фактів, які б засвідчили особисте знайомство цих людей. Тут швидше йдеться про генетичні витоки, про наявність типологічних ознак, породжених однією історичною добою. Два поети належали до різних націй і класів, але у відтворенні дійсності були подібними.

Перші справді критичні оцінки творчості Ю.Словацького в українській літературі належать Івану Франку, який вже в 70-х рр. ХІХ ст. зацікавився польським романтиком. Іван Франко у своїй статті про польську літературу, захоплюючись творчістю Ю.Словацького, називає його “незрівнянним майстром польського слова, майстром поетичної форми та улюбленим поетом молоді”. Важливими також є ще дві статті критика, написані польською мовою з приводу шеститомного видання творів Ю.Словацького у Львові, підготовленого Бігелайзеном.

У рецензії “Нове видання творів Ю.Словацького” І.Франко дав оцінку першим чотирьом томам, проникливо аналізуючи твори, які після смерті поета викликали такий ентузіазм, що їх цінували вище від творів А.Міцкевича. Поезія Юліуша сприймалась гаряче читачами, адже закликала до боротьби. І, взагалі, за ним закріпилася слава “співця революції”, “поета листопадового повстання”, у якому він взяв участь своїм словом – поетичним закликом до бою.

4 Юліуш Словацький в інтерпретації Івана Франка

Образ вічного революціонера вперше зустрічається у вірші Ю.Словацького “Odpowiedz na psalmy przyszlosci Spiridionowi Prawdzickiemu” (1845). На подібність Франкового “Гімну” до цього твору вказував ще Филипович. Вражають насамперед не тільки спільні образні парадигми, а майже ідентичний ритмічний малюнок обох поезій, однак Дух Франка не постає з тілесних мук потойбічного світу, він живе у народній пам’яті як невмирущий символ вічної людської жаги, оновлення і поступу. Енергія Франкового “Вічного революціонера” могутня і всеперетворююча, у ній відсутнє руйнівне начало притаманне романтичному началу (аналогу) Ю.Словацького.

Франків Дух покликаний до життя часом, бурхливими і динамічними загальноєвропейськими процесами, як провісник неминучих суспільних перемін. Цей романтичний ореол цього образу набуває реалістичної конкретизації і пластики. Зникає таємничість, загадковість перших рядків “Гімну”, натомість чітко вимальовуються такі ідеологічні сфери: дух, наука, думка, воля.

Вічний революціонер –

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, -

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівскькії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело. (Т.І, с.22).

Дух у Ю.Словацького, його “вічний революціонер”, - це якийсь незбагненний апокаліптичний образ виплеканий у романтичній традиції, пов’язаний з тривожною атмосферою боротьби за незалежність Речі Посполитої. Це – гордий виклик польській шляхті, що зневірилась у високій моральності і силі свого народу. Це страшне поєднання двох світів, мороку руїн і Божого світла, сили землі і сили неба, життя і смерті. І, як зазначає Д.Павличко ”дух стражденний, навіть загнаний у могили” і “дух, що тіло рве до бою”, - не вороги, а браття.

Взагалі, Ю.Словацький визнавав революцію, як криваву необхідність і це привело його до революційного ідеалізму і поет не лише допускав, а й обстоював саму ідею революції, насильницького поборення зла. Однак революція у системі поглядів Словацького ніяк не панацея, бо вирішальне значення у гуманізації людства поет відводить усе-таки смиренній християнській любові до ближнього.

Якщо ж І.Франко замолоду ще захоплювався ідеалом “Вічного революціонера” навіяним йому Словацьким, під впливом якого написав власне свій вірш, то в 1903 році збагачений життєвим досвідом, він уже твердо пояснював оцей революціонізм Міцкевича романтичними ілюзіями, що заполонили Європу на початку 30-х рр. ХІХ ст. Це був час, коли люди впивалися великими словами і гучними фразами не дуже дбаючи про їх зміст. Не меншою була і віра в те, що революція – успішний чинник політичного поступу. Віра Міцкевича в близькість і спасенність загальноєвропейської революції була виплодом романтичної доби, що ставила силу чуття і запалу понад силу розуму та досвіду.

Франко згодом попрощався з революційними ідеями своєї молодості, адже зрозумів, що вона руйнівніша і шкідливіша і далеко не така ефективна, як вважають її прихильники.

ВИСНОВКИ

Сьогодні вже доведений і не викликає сумніву той факт, що в минулому Ю.Словацький зробив величезний вплив на ціле покоління польське, причому вплив не завжди позитивний, бо переважно діяв на уяву читача і підносив її. І все ж його поезія має, крім великої літературної вартості, також немале історичне значення. Однак, незважаючи на це, поет аж до появи видання Бігелайзена не діждався критичного видання своїх творів. І навіть це видання є ще далеко не повним.

А втім, ім’я поета пов’язане ще з одним характерним явищем в історії польської літератури. Немов наперекір тій невдалій формі, в якій з’являються на світ видання його творів, він діждався від нас першої грунтовної біографії, написаної в новому дусі, на основі листів його власних і його оточення, спогадів про нього осіб, що його знали.

Що стосується України, то тут він може сподіватися доброї пам’яті про себе. Однак, Україна ще не віддала своєму синові належної шани, синові, який любив її польським серцем і пророкував їй щасливу долю.

ЛІТЕРАТУРА

1. Григорій Вервес. Юліуш Словацький і Україна. - Київ, 1959 р.

2. Р.П.Радишевський. – Видавництво “Дніпро”,1985.

3. Історія польської літератури. – Видавництво “Мазепа”, Москва,1968 р.

4. С.Й.Левінська. – Видавництво Київського університету, 1973 р.

5. Ю.Словацький. Срібний міф України. Поезії. Поеми. Драми. – “До джерел” –Львів, Світ, 2005.-304 с.

6. Глинський І. Подільськими шляхами Ю.Словацького. –Жовтень, 1969, № 10.

7. Дух Вічного Революціонера (Словацький) – Органіцистичний еволюціонізм (Красінський, Норвід). Нахлік Е. Дом: Шевченко та польські та російські романтики. НАН України. Львів, відділення інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка, Львів, - 2003.

8. Три поети еміграції. Тарнавський О. – Відоме і невідоме. К., 1999 р.

9. Кочур, Зеров і Словацький. Всесвіт. – 1989 р., №8.