73560 (Символізм як мистецький напрямок), страница 3

Якими є основні мотиви зрілих поезій Рембо?

Яким є ліричний герой цих поезій?

До другого періоду творчості належить створення Рембо власної "теорії яснобачення". За цією теорією, поет має розвинути свій внутрішній зір настільки, щоб побачити таємничі, незнані світи. Саме до цього етапу належать твори "Голосівки", "П'яний корабель".

Поезія "П'яний корабель" була написана у 1869 році, коли авторові було лише 15 років. Через два роки Рембо повернувся до цього твору і дещо змінив. Ця поезія, як справжній символістський твір, викликає безліч тлумачень і насичена символами. Вже сама назва поезії вказує на наявність основного мотиву сп'яніння, який зустрічався і в творчості попередників Рембо – Бодлера і Верлена. Ліричний герой поезії (що його й уособлює символічний самотній корабель у морі) відчуває "повільні ритми.... п'янкіші од вина", і має "остов, що від води сп'янів", до того ж в морській стихії є "соків круговерть, хмільних І незбагненних".

Що ж тоді означає мотив сп'яніння в поезіях символістів?

Тлумачення можуть бути різними. Наприклад, вино дозволяє побачити те, що ліричний герой не помічав в іншому стані: вино дає сміливість і сили прийняти певне рішення; вино затьмарює свідомість і зменшує біль від "лютого кохання" (в тексті поезії є натяк і на це), але, можливо, більш прийнятною є версія, що стан сп'яніння дає відчути ліричному героєві волю, звільняє його від умовностей. Можливо, умовна втрата кораблем (ліричним героєм) матросів та їхня загибель і є звільненням від умовностей світу. І тепер корабель "вирушив туди, куди хотів давно". Ліричний герой поезії, що асоціюється із самотнім кораблем, відпускає себе на волю і хоче осягнути "повільні ритми й шал у днину осяйну", тобто пробудитися до "яснобачення" таємниць буття. Це пробудження "благословили шквали". Але ліричний герой пройнятий жахом, навіть плаче від жорстокості світу. Осяяння, яке відчуває ліричний герой-корабель, дивовижне і містичне:

Я блискавицями роздерте небо знаю,

Прибої, течії, смеркання голубі,

Світанки, збуджені, мов голубині зграї,

І те, що може лиш примаритись тобі.

(Переклад В.Ткаченка)

Уже в одній строфі, як і в контексті всієї поезії, відмічається поєднання чотирьох стихій: вогонь – блискавиці; вода – прибої, течії; повітря – роздерте небо, а умовним островом-землею ("я майже острівець") є сам ліричний герой-корабель.

Можна відмітити використання Рембо принципу синестезії не лише в контексті всієї поезії, а й в межах однієї строфи, ніби створення завершеної картинки-кадру, як у кінематографі.

Я снив і бачив сніг серед ночей зелених,

Цілунок на очах морів, і гладь ясну.

І соків круговерть, хмільних і незбагненних,

Співочих фосфорів пробудження від сну!

Зазначаємо наявність кольору (зелені ночі, фосфоричність), звуку ("співочих фосфорів пробудження"), руху (круговерть). Присутній певний контраст зовнішньої дії (герой спить) і внутрішнього стану (пробудження душі ліричного героя, інтуїтивне сприйняття світу). За допомогою використання принципу синестезії в межах всієї поезії відчувається, що надприродна сила, яку уособлює водна стихія, є рухливою, різноколірною: вода зелена, смеркання :лубі, фіалкові проміння, ночі зелені, сніп веселок розмаїтий, лазурові стада, руді затоки, червоний небокрай, ультрамаринове склепіння.

Композиційно твір поділений на кілька частин. Можна виділити зав'язку – загибель матросів, корабель залишається без управління; розвиток дії – ліричний герой-корабель мандрує в просторі морської стихії; кульмінація – відчуття закинутості у світ Буденності, відчуття жаху життя; розв'язка – прийняття рішення "поринути в потік", не боятися осягнення таємниць світу, пошуку вищого сенсу буття.

Зіставлення ліричного героя поезії і корабля, що пережив загибель команди, не просто припущення читача. З 25 строф поезії 8 починаються займенником "я"; ще в 6 строфах цим займенником починається внутрішній рядок; у 8 строфах займенник "я" зустрічається в середині рядків; в одній строфі – зустрічається у зміненому вигляді ("корпус мій"); 25 – (8 + 6 + 8 + 1). Тобто з 25 строф лише в двох немає натяку, що йдеться про ліричного героя. Використання займенника посилюється в той момент (у деяких строфах він вживається і кілька разів у різних позиціях: на початку строфи, в середині, "прочитується" в конструкції речення), де відбувається умовна кульмінація (протиставлення героя світу морської стихії, усвідомлення себе приналежним до "висі") і в фіналі, де ліричний герой робить певний вибір.

Як і в поезіях Бодлера, у творі "П'яний корабель" Рембо морська стихія поєднує "жах життя" та "екстаз життя", потворне і прекрасне, високе і низьке. У поезії все надто містично, світ наповнений чудовиськами-потворами. буруни злі, немов актори драм античних; розлючені вали в звіриній істерії; гидотні обмілі серед рудих заток; пухлий мрець; ревище Мальштремів та Биків. Навіть звичайні речі виглядають казково: удави схожі на покручені гілки, обліплені комахами; казкові співучі риби і т. д. Надприродна сила, що оточує ліричного героя, дійсно жахає своєю реальністю, бо має очі: "Цілунок на очах морів" (можливо, моря – це очі землі, якщо уявній просторове розміщення моря); є в поезії "око злих мостів". Наявність очей підтверджує наявність розуму (злого, надприродного розуму в тій силі, що протиставлена ліричному героєві). І до того ж, саме очі "затягують" у свої глибинні невичерпності. Попередник Рембо, Бодлер, проголосив, що зла в світі набагато більше ніж добра. Морська стихія, в просторі якої опинився ліричний герой-корабель. позбавлена позитивних проявів, є надзвичайно злою і жорстокою: буруни злі, розлючені вали, злі схлипи (моря) жорстокі світання, злі мости.

У поезії "Вороння" (переклад В.Ткаченка) поєднується стан природи (білі поля (зима), смерть у природі) та світ людський ("краєвиди омертвілі" – смерть людей). На це "свято смерті" в тексті поезії злітаються ворони, як міфологічні провісники смерті, провідники з царства живих у царство померлих. Тому, можливо, ворони і спускаються з хмар, навіть не з віття на початку вірша. На "усіх" великих хмарах існує вороння, і злітати мають усі – так багато мертвих у дивній (символічній) країні смерті в поезії. Рембо використовує цікавий епітет – "ласкаві" ворони, бо вони виконують функцію майже янголів, переводячи померлих в інший світ. У І строфі відчутна мелодія якоїсь поминальної пісні, повільної і сумної ("спів довгих молитов"), на фоні якої тихо злітається "ласкаве" вороння. У II строфі сумне звучання пісні замінюється реальним звуком, з яким злітаються птахи "на шлях, обставлений хрестами".

Птахи, горлаті до нестями,

Ген гнізда гинуть од вітрів!

Можливо, це вітер від тієї кількості вороння (а значить, такої кількості померлих), яке злітається, а може, це вітер змін у суспільстві, що руйнує все в природі, людських долях, ламає і "людські гнізда". Але звук каркання втручається в людське життя недаремно.

Щоночі каркай і щодня.

Похмуре чорне вороння!

Вороння вже не "ласкаве", як у І строфі, бо тепер воно є безпосереднім уособленням смерті. Воно має нагадувати людям "щоночі і щодня" про причини такого спустошення та омертвіння краю, про існування смерті взагалі. За допомогою алітерації створюється ефект відчуття звуку (каркання) величезної кількості воронів (звук "к") та наявності чорного кольору (велика кількість шиплячих, свистячих звуків).

"Велика згуба" (можливо, навіть не має значення особиста чи суспільна) "змусила лягти" у землю величезну кількість людей. Хоча є натяк на те, що швидше трагедію викликала стороння неприродна для людей сила. Несподіваною для експресивної поезії Рембо є остання строфа вірша:

Але, святі, у вітті дуба

(То щогла вечорів п'янких)

Лишіть вільшанок весняних

Для тих, кого велика згуба

У лісі, звідки не втекти,

У землю змусила лягти.

Віття дуба є щоглою п'янких вечорів. Можливо, складно усвідомити таке порівняння, але треба враховувати міфологічне уявлення про світове дерево; мотив сп'яніння, що є характерним для творчості французьких символістів; декадентський умонастрій поезії взагалі. Святі мають залишити весняних вільшанок для тих, хто вже нікуди втекти не може з лісу померлих, з царства зими (смерті в природі). Констатується наявність примусового руху в поезії зверху-вниз", від віття до землі, від життя (п'янких вечорів) до смерті.

Зазначимо, що для другого періоду творчості Рембо характерним є загальне відчуття трагізму життя в жорстокому світі. Поет продовжує пошуки власних мистецьких принципів: проголошення "теорії яснобачення" ("П'яний корабель") та пошук універсальної поетичної мови ("Голосівки"). Поет використовує мотиви і образи, винайдені літературними попередниками, але іноді у розмовній формі критикує принципи старого мистецтва. Рембо використовує натуралістичні деталі, що було характерним і для поезій першого періоду ("Шукачки вошей", "Венера Анадіомена", "Ті, що сидять", "Вечірня молитва" тощо). Натуралістичні деталі ще більше підкреслюють контраст між світом реальним і світом мрій та осяянь ліричного героя. Цей контраст буде поглиблений при створенні "шокових стикувань" у збірках "Осяяння", "Сезон у пеклі", що належать до третього періоду творчості поета.

У чому новаторство Рембо-символіста?

Новаторство Рембо-символіста у тому, що в межах форми вірша в прозі, яка зустрічається вже і в Бодлера, поету вдалося винайти власні художні засоби виразності, свою універсальну мову. Зазначаємо одночасну присутність в поезіях усіх чотирьох стихій, використання принципу синестезії, об'єднання часу і простору в суб'єктивній площині. Це дозволяє Рембо створити в межах кожного вірша міні-модель світу, простежити логіку розвитку ситуації, явища, Всесвіту загалом. Цей розвиток не роз'яснений, але натяків достатньо, щоб осягнути суть. Часто вірші в прозі поділені на маленькі абзаци. Ці абзаци, ніби малюнки-кінокадри, кожен з яких є цілою історією; іноді ці "історії" створюють контрастні ситуації:

Я святий, я молюсь на терасі – наче мирна тварина,

що пасеться – ген аж до Палестинського моря.

Я вчений у темному кріслі.

Гілля і дощ стукають у вікно бібліотеки.

Я пішохід на великій дорозі в карликовому лісі...

("Дитинство ", переклад Ю. Покальчука)

Завершеність і цілісність більшості абзаців відчувається не тільки інтуїтивно. В такому абзаці-реченні втілюється "весь світ", що проявляється в стихіях: "Стежки круті. Пагорби вкриваються дроком. Повітря нерухоме. Як далеко птахи й джерела! Ще далі може бути тільки кінець світу" ("Дитинство"). Стежки, пагорби – наявність стихії землі; присутнє повітря; джерела (вода). Виходячи з розподілу стихій в поезіях другого періоду творчості Рембо, а також більшості віршів у прозі в збірці "Осяяння", – ще далі може бути тільки стихія вогню (можливо, "кінець світу"), яка завершує творення Всесвіту, а іноді й нівелює існування трьох попередніх стихій (наприклад, у поезії "Морське", про що йтиметься далі).

Або ще приклад поєднання в межах одного абзацу всіх стихій: "Трохи нижче – водостоки. По боках – нічого, крім густини земної. Може, провалля блакиті, колодязі вогню? Може, на цих площинах зустрічаються місяці й комети, моря й казки?" ("Дитинство"). Водостоки – наявність стихії води (колодязі і моря не можна однозначно віднести тільки до цієї стихії). Густина земна – наявність стихії землі. А далі в одному реченні умовно поєднуються всі стихії: "Може, провалля (земля) блакиті (небо), колодязі (вода) вогню?" У такому контексті далі дійсно мають "зустрічатися" стихії в просторі універсальному. Наприклад, моря (чи казки!), які й об'єднують гармонійно протилежності світу.

Висновки

Зневажливе ставлення до штучності літератури проявилося в поетичній декларації Верлена – вірші "Поетичне мистецтво". Твір написаний разом із збіркою "Романси без слів", але був надрукований лише у 1882 році й одразу став естетичним маніфестом символістів. "Поетичне мистецтво" – вірш іронічний, пародія на "Поетичне мистецтво" Н.Буало, теоретика класицизму XVII ст. З одного боку, Верлен полемізує з унормованістю класицизму (вимога ясності, точності в поезії), естетичними принципами парнасців (об'єктивізм, раціоналізм, риторичність). З другого боку, він проголошує власні естетичні принципи мистецтва. "Найперше – музика у слові", поезія має бути "легкою" і плинути, як пісня, а не навантажувати читача "добором слів". Проголошується творча свобода митця, що підкреслюється станом сп'яніння, творчого натхнення, коли митець інтуїтивно сплітає "невиразне й точне" в межах одного твору. Згадує Верлен і про осінь, бо саме ця пора рою, відповідала "мінорному ладу" поета.

Верлен-імпресіоніст приділяє увагу не інформаційності своїх творів, а передачі вражень, тому значення надає напівтонам і відтінкам. Бо лише так обережно можна поєднати "сурму і флейту" (протилежні речі в житті), "мрію й сон" (до речі, це можуть бути як контрастні явища, так і тотожні – мрія може бути сном, і навпаки). Можливо, Верлен навмисно завершує строфу об'єднанням, звичайно, неоднозначним і сугестивним, протилежних речей у світі.

"Ум жорстокий, ниций сміх", про які згадує поет, не є ознакою його творчості, тому Верлен використовує розмовні інтонації, побутові деталі ("часник"), щоб віддалити знижені речі від "очей блакиті" в поезіях.

Поет вказує, що рима може бути зрадливою, якщо сліпо слідувати її розвиткові, відчувати тільки фальшивий "брязкіт", а не мелодію в слові. Вірш, за Верленом, має надихати на пошуки нової блакиті, нової любові (цей настрій, ці пошуки мають бути природними, як вітерець, як запах м'яти і чебрець). "А решта все – література" з її умовністю та нормативністю. Таким чином, Верлен визначає власні мистецькі принципи: музичність, імпресіоністичну манеру зображення, створення "пейзажів душі".

Поезія Верлена – сугестивна лірика, яка зображує духовну сферу людини, передає емоції та відтінки почуттів. Саме це і зближує творчість Верлена із символістами. В поезіях вже відмічаються несподівані утворення на рівні тропів, з'являється контрастність ситуацій, образів, якостей ("в шаленості тверезий", "...Резеда пахтить так солодко, аж їдко" і т. д.), які у А.Рембо досягатимуть якісно нового рівня – створення "шокових стикувань".

Таким чином, Верлен, використовуючи набутки своїх попередників, визначає власні мистецькі принципи: