73427 (Проблема перекладу в зарубіжній літературі)

КУРСОВА РОБОТА

ПРОБЛЕМА ПЕРЕКЛАДУ В ЗАРУБІЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

План

І. Вступ.

ІІ. Основна частина.

2.1. Види перекладу, типи, форми і методи роботи з ним.

2.2. Методика проведення перекладів на уроках зарубіжної літератури.

3.2. Конспекти уроків.

3.2.1.Оспівування краси, природи та кохання у сонетах В. Шекспіра. Урок компаративного аналізу сонетів.

3.2.2.«Нехай потішить вас маленький скромний дар...».Поглиблений аналіз поезії Поля Верлена.

ІІІ. Висновки.

ІV. Список використаної літератури.

Серед актуальних проблем вивчення зарубіжної літератури особливо широко обговорюється питання про використання на уроках оригінального тексту.

Звісно, ідеальний варіант вивчення творів зарубіжної літератури — в оригіналі. Але поки що це утопічна ідея, актуальними ж залишаються слова М. Драгоманова: "Я мушу признати, що знання західноєвропейських мов дуже мало поширене серед українців, навіть серед університетських і що дуже рідко хто з них, навіть із тих, хто вчиться на філологічному факультеті, читають книжки, наприк­лад, французькі або німецькі... Подумайте ж тепер, яка мусить бути просвіта в цій громаді, коли вона ще збунтується і проти російського письменства?!" [2; 479].

Вершинні твори зарубіжної літератури для більшості читачів стають доступними завдяки художнім перекладам. Художній переклад — це відтворення, передача художнього тексту, який написаний однією мовою засобами іншої мови.

Залучаючи учнів до вивчення кращих зразків світового письменства, важливо формувати їхнє уявлення про художній переклад як унікальне явище у світовій культурі, результат творчого діалогу автора і перекладача.

Завдання на порівняльний аналіз оригіналу та перекла­ду під час вивчення зарубіжної літератури впроваджується дедалі активніше. Зокрема, надзвичайно цікавим і плідним виявляється зіставлення кількох перекладів одного твору. Така робота сприяє розвитку вміння порівнювати літературні явища, допомагає усвідомлювати специфіку художнього перекладу як наслідку діяльності творчої особистості перекладача, а головне — створювати в своїй уяві образ оригіналу.

Завдання на порівняльний аналіз оригіналу та перекла­ду найрізноманітніші. Вони мають бути спрямовані, з одного боку, на те, щоб виявити, який переклад і чому найбільше відповідає ідейно-художнім особливостям оригіналу, наскільки його ідейна, естетична і стилістична концепція як літературного твору відповідає концепції оригіналу, з іншого – з’ясувати значення окремих елементів твору, їхнє ідейно-художнє навантаження (синтаксис, звукопис, лексичне значення окремого слова, строфіка, назва твору, значення останнього речення, абзацу, слова та ін..)

Використання перекладів на уроках зарубіжної літератури є актуальним. Учні усвідомлюють не лише сутність художнього перекладу як творчого процесу і його результату, а й глибше розуміють твори, прочитані в оригіналі. Завдяки перекладним творам учні відкривають для себе реалії життя народів зарубіжжя, пізнають їхню істо­рію, духовний світ.

Учні виявляють неабиякий інтерес до роботи з оригіналом твору та його перекладами. Уроки такого типу зробили навчання цікавішим, інтенсивнішим і більш ефективним.

Тема курсової роботи : «Використання перекладів на уроках зарубіжної літератури в школі».

Метою курсової роботи є дослідження методичної доцільності використання перекладів на уроках зарубіжної літератури.

Завдання курсової роботи: простежити види перекладів;

сфери використання перекладів на уроках зарубіжної літератури;

роль перекладів в процесі вивчення зарубіжної літератури.

Об’єктом нашої роботи є формування навичок перекладу у середніх та старших класах в ЗОШ України.

Предметом є перекладна література на прикладі В. Шекспіра та П. Верлена.

Актуальність полягає в тому, що переклади є одним з важливих елементів сприйняття літератури іноземною мовою. Учні відкривають для себе реалії життя народів зарубіжжя, пізнають їхню істо­рію, духовний світ.

Завдяки перекладам вітчизняне письменство освоює нові жанри, теми, сюжети, літературну техніку.

Теоретичною основою нашого дослідження стали праці таких відомих науковців : Клименко Ж., яка в своїй праці «Порівняння оригіналу і перекладу в процесі вивчення зарубіжної літератури» показала, що питання перекладу є досить актуальним в сучасній методиці. А також надала ряд порад – настанов для вчителя зарубіжної літератури, які мають допомогти йому зорієнтуватися у формах і методах роботи з перекладним текстом, урізноманітнити її. Коптілов В.В. у праці «Першотвір і переклад. Роздуми і спостереження» розкрив питання про переклад, а також про види, форми і методи роботи з ним. Назвав письменників, які пробували себе в автоперекладі. Висвітлив проблему ролі перекладів в процесі навчання. Ненько І. у праці «Не відкидати роботу з перекладом, а вчитися специфіці її проведення», розкрив питання актуальності перекладу. Він переконаний, що відмова від аналізу перекладного художнього тексту означатиме і відмову від курсу зарубіжна література. Висвітлив питання важливості перекладів на уроках. Радчук В. у праці «Хай слово мовлено інакше…» розкрив значення перекладної літератури як важливого чинника формування української нації. Висвітлив питання про роль художнього перекладу у взаємопізнанні народів на різних етапах формування української нації. Ковганюк С. у своїй праці «Практика перекладу» звернув увагу на такі питання, як творча індивідуальність перекладача, особливості перекладу поетичних творів.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

2.1.Про види перекладу, форми і методи роботи з ним

Переклад художній — це відтворення засобами рідної мови особливостей чужоземного літературного тексту в не­розривній діалектичній єдності його змісту і форми.

Перше і найголовніше завдання, що постає при цьому, якраз і полягає в майстерному відтворенні перекладачем гармонії цієї єдності. Абсолютизація однієї зі сторін чи нех­тування нею веде до двох цілком протилежних, але однако­во вагомих тенденцій у перекладі. Однак це загальновиз­нане положення про гармонійність поєднання змісту і форми в мистецтві здебільшого порушується: зміст (дух оригіналу) переважає над формою (буквою) в перекладі. Така практика призводить до того, що переклад перетво­рюється в звичайну копію оригіналу, яка втрачає здатність нести читачеві естетичну насолоду.

Не менш шкідливе й надмірне захоплення формою ори­гіналу, копіювання лексики, механічне перенесення в пе­реклад чужих синтаксичних і фразеологічних конструкцій.

Гіркий досвід попередників свідчить, що за фор­малістичного підходу до перекладу з нього зникає легкість, природність поетичного виразу і перед читачем постає « розчленований труп оригіналу» (В. Россельс), а не мис­тецький витвір. Слово саме по собі не звучить у художньо­му творі, якщо воно вирвано із контексту і в перекладеному вірші, поемі, п'єсі чи навіть романі не відчувається міцного внутрішнього зв'язку всіх слів, фраз, поетичних рядків, строф, яв, дій, розділів тощо. Форма літературного тексту — не статична посудина, яка наповнюється певним змістом, а спосіб репрезентації змісту. Звідси й постає ос­новний закон перекладу, влучно сформульований відомим українським теоретиком і практиком художнього перекла­ду С. Ковганюком: «Якщо хочеш гармонійно поєднати фор­му і зміст, то бери зміст оригіналу, але надавай йому фор­ми, властивої твоїй рідній мові» [6;23].

Упродовж століть підхід до перекладацьких принципів істотно змінювався. За епохи Відродження, скажімо, пе­реважали буквальні переклади. Апологетом дослівних версій, зокрема, виявив себе німецький гуманіст і пере­кладач Ніклас фон Віле (XV ст.), який обстоював тезу: «...кожне слово (оригіналу) замінюється таким самим сло­вом (перекладу)». Саме так він перекладав твори Петрарки, Боккаччо, Апулея.

У XVIII ст. під впливом панівної в країнах Західної Європи естетики класицизму з її нехтуванням усього, що не вміща­лося в рамки тогочасних канонів, виникають «прикраша­ючі» переклади, в яких відкидалося все, що було не до смаку читачам. Це так званий вільний переклад із його приписа­ми «суперництва» та «змагання» з авторами оригіналів.

Пізніше перекладачі прагнуть до відповідності першотвору, до адекватної передачі і змісту, і художніх його особливостей.

Плідна перекладацька діяльність видатних письменників переконує, що слід шукати не еквівалент слова, а «перекла­дати» думку, почуття автора оригіналу, душевний настрій ліричного героя, проникаючи у глибину поетики інонаціо­нального твору. Для цього перекладач повинен бездоганно володіти як рідною мовою, так і мовою оригіналу. Переклади не з першотвору, а з інтерпретації іншою мовою чи з дослів­ного підрядкового перекладу не бажані, оскільки це часто призводить до грубих помилок і спотворень.

Поряд із традиційними перекладами творів художньої літератури, які виконуються досвідченими інтерпретаторами, в середині XX ст. виник переклад автоматичний (або ма­шинний). Його здійснює електронно-обчислювальна маши­на на основі спеціально складеної для неї програми. ЕОМ, а в наші дні комп'ютери можуть перекладати лише порівняно нескладні тексти зі спрощеною граматикою та стандартизо­ваним словником, зі словами, що не мають переносних зна­чень. Отже, автоматичний переклад художніх творів немож­ливий, він придатний для перекладу науково-технічної літератури.

Розрізняють також переклади наукових праць, газетно-інформаційних повідомлень і публіцистики тощо, які харак­теризуються насамперед жанрово-стильовими різновида­ми текстів оригіналів. І все ж особливо складний, творчий характер має переклад художніх творів. Найважчий серед них — переклад поезії, оскільки сама природа поетичного твору має чимало відмінностей від специфіки прози (на­явність рими і ритму, значно більша вага окремого слова тощо).

Надзвичайно цікаве і рідкісне явище в художній літературі — авторський переклад, або автопереклад, — тобто пе­реклад художнього твору іншою мовою, зроблений самим автором оригіналу.

Письменники здебільшого віддають перевагу напи­санню нових творів перед перекладом уже написаних іншою мовою. Однак іноді митець все ж перекладає себе самого. Кілька моментів відрізняють такого перекладача від звичайного. Як повноправний господар власного тво­ру, не обмежений у перекладацькій діяльності жодними суто перекладацькими чинниками, він володіє тією «творчою сваволею», яка дозволяє йому переробити власний текст у будь-якому напрямку, змінювати його компози­цію, образи і т. ін. В результаті таких переробок іноді замість перекладу може з'явитися навіть зовсім новий твір. З іншого боку, перекладач-автор, на відміну від зви­чайного перекладача, бачить оригінал, так би мовити, «зсередини», що допомагає йому створити справді повновартісний, мистецьки довершений переклад. Звісна річ, якщо він вільно володіє обома мовами.

Одним із перших серед українських письменників спро­бував себе в автоперекладі Г. Квітка-Основ'яненко, який відтворив російською мовою вісім власних українських по­вістей. І. Франко та Леся Українка перекладали окремі свої поезії німецькою мовою, М. Вороний, М. Рильський -російською.

Перекладачами власних творів російською мовою були і білоруси М. Богданович й Василь Биков, киргиз Чингіз Ай­тматов тощо.

Можна навести для прикладу поезію Миколи Вороного « Sententia » в українському оригіналі та в авторському перекладі з примітками самого Миколи Кіндратовича, висловленими у листі до російського перекладача М. Ушакова.

І сміх, і плач — з одного джерела.

Вони бринять в однім акорді

З глибин таємності Добра і Зла,

Де їх ховають душі горді.

І сміх, і плач — це рідні два брати,

Коли від болю серце рветься

Будь гордим же, не зраджуй серця ти,

Як плаче сміх, як плач сміється.

Автопереклад М. Вороного:

И смех, и плач — из одного русла.

Они дают одни аккорды

Из тьми загадочной Добра и Зла,

Где их таят, кто духом горды.

И смех, и плач — они всегда сродни,

Когда от боли сердце рвется.

Будь гордый же и тайну сохрани,

Как плачет смех, как плач смеется!

«Русло» — конечно, не «джерело», не «родник». Как тяжела строчка: «Где их таят, кто духом горды» (випущено слово «те», кто духом горды»). А во 2-й строфе вместо «род­ные братья» или «братья-близнецы» у меня расплывчатое «сродни». Конец, кажется, приличный»

Авторський переклад не слід ототожнювати з авторизованим. Авторизація (від фр. autorisation — дозвіл) — схвалення автором тексту свого твору до друку.

Це може бути рукописний (машинописний) варіант, внесені автором уточнення та поправки до попереднього видання чи схва­лення нового або ж публікація твору в перекладі іншою мо­вою. Авторизований переклад передбачає, насамперед вільне володіння мовою перекладу, властиве авторові оригіналу, ґрунтовну його орієнтацію в іншомовній стихії — традиціях та звичаях того народу, мовою якого твір перекладається, і Свідченням авторизації є письмова згода митця, участь його в підготовці видання, скажімо, читання коректури тощо.

Авторизованою може бути також інсценізація твору — переробка епічного чи ліричного тексту, тобто спеціально не призначеного для сцени, за законами театрального мис­тецтва. Інсценізація твору виконується іншим митцем, але з дозволу і за погодженням із автором.

Пам'ятаймо, що, на відміну від першотвору, перекладне є самостійним художнім твором і його основна риса — це зв'я­зок із оригіналом. Саме тому, що переклад розглядається в зв'язку з оригіналом, нас так цікавить у цій галузі літерату­ри шлях між початковим пунктом і результатом творчого процесу. Під час вивчення курсу всесвітньої літератури учні, певна річ, весь час мають справу з перекладними текстами, Отож кілька порад - настанов для вчителя зарубіж­ної літератури, які мають допомогти йому зорієнтуватися у формах і методах роботи з перекладним текстом, урізнома­нітнити її.