73377 (Поетичні крила душі Марії Морозенко), страница 3

А зоряні – чи удасться?

З-під рук в ніч злетіла пташка

Останнім аркадом щастя.

«Зоряні перевесла »

Безперечно, людина, виплекана цією красою, а згодом волею долі віддалена від неї, почуватиме постійно ностальгію. Тому не дивно, що ці почуття яскраво проявляються у ліриці Марії Морозенко: «задимлені тополі», «гробки могил», «озерна синь» – все це одвічне, істинне, святе. У безсонні ночі ліричний герой повертається думкою у чудовий край дитинства, у дивовижний лелечий край, де завжди чекає «дим старої хати», «стежина в травах», «старенька липа», «два лелеки» (“Два лелеки”). Усе навколо нагадує про малу Батьківщину. І навіть тоненька гілочка жасмину збуджує спогади серця. Квітучий кущ жасмину «під вікнами матусиної хати» є свідченням того, що в рідній родині усе гаразд:

Жасмин…Жасмин…

Пробач, що сталось так,

Тепер приходиш в спокій щемним сном –

Лечу додому, і минає страх,

Стрічає біла пісня під вікном

«Жасмин»

Марія Морозенко народилася навесні, і чи не найбільше з-поміж усіх інших вона любить цю пору року. Весна для неї постає в чудовому образі ніжної дівчини, у гармонійному оновленні природи («Іде весна»), у мелодії весняного дощу («Музика весняного дощу»), у духмяному подисі теплого вітру («Робота копітка, а ніч духмяна»). Поетеса не приховує своє захоплення:

Іде весна… Іде моя весна…

Люблю таку – ще сонну, мляву, ранню.

«Іде весна»

Як земля потребує оновлення, так і душа «аж до плачу» хоче відчути благодатне очищення. І коли весна - це початок пробудження на землі, то осінь – філософське осмислення земного буття:

Пора падолисту. Жмут жовтого листу

Кинула осінь під ноги мені.

Ой рано ще, рано! Скажіть мені, мамо,

Чому швидко минуть так дні

Від осені до осені?

«Пора падолисту»

Осінь, це пора, коли вервечкою відлітають на південь птахи. У прощальному поклику журавля відчувається крик туги і болю. Саме у такі хвилини зажури, осмислення життя, народжується справжня поезія:

І пісня народилась у ту мить,

Як той останній поклик журавля.

«Стою сама, зажурена»

Мимоволі захоплюєшся поетичним словом Марії Морозенко, милуєшся його природністю і виразно вбачаєш, що авторка, неначе жайворонок, тягне невидиму струну від землі до неба:

Мене притягує земля до себе

Над головою голубіє небо,

І кличе жайвір в неозорий лан.

«Мене притягує земля»

Ліричний герой поезії Марії Морозенко наснажується всім, що є навколо, насамперед - життям серед людей. Він любить, мріє, сподівається. І як наслідок – намагається зробити світ кращим, усвідомивши своє призначення на землі. Водночас ліричний герой прагне до вищих сфер духовного буття, адже часом так легко піддатися вирові щоденної буденщини, розчинити в ній свою пісенну суть.

ІV. Історична поема “Княгиня Ольга” –

єдність минулого і сучасного

Роздумуючи над складними сторінками історії свого народу, Марія Морозенко прагне осягнути істину життя. Від того, чи вдасться її осягнути, багато в чому залежить майбутнє. Бо важко йти вперед, не розібравшись у своєму минулому, не розділивши у ньому добро і зло, правду і неправду. Минуле живе в сучасному. Із втратою пам’яті можна позбутися свого обличчя.

Отож, без минулого немає майбуття. Пам’ятаючи це, ми зазираємо у таємниці давнини, вкриті порохом століть, вишукуємо істину. Чим далі від нас минуле, тим сильніша магнетична дія.

Княгиня Ольга, сильна особистість і велична правителька Русі, притягує не одне покоління. Сила її духу пробуджує нинішні покоління буди свідомими громадянами рідної землі, стійко стояти на сторожі її інтересів.

Марія Морозенко схиляється перед мужністю жінки–правительки, що не воювала, а керувала державою.

Поема розпочинається із 945 року. Саме цей рік, за історичними джерелами, став початком правління княгині Ольги, що, втративши чоловіка, заступає його місце. І перше, що робить вона, - здійснює жорстоку помсту над древлянами, що покарали князя Ігоря, що :

Оскаженів, проклятий!

Жадоба його вбила.

Взяв данину багату…

Земля ж добром зустріла!

А він, забувши міру,

Став знову перед містом.

Княгиня Ольга, за тодішнім звичаєм роду, вогнем і мечем карає вбивць свого мужа, забравши малолітніх дітей древлянського князя Мала – Малушу і Добриню у Київ.

Покара дітей і жінок, жителів древлянської землі не дає спокою княгині до кінця життя. Вона кидається у вир важливих державних справ, вперше встановлює на Русі уроки і устави – податки, впорядковує землі держави, але однаково не спить ночами, адже біль провини не відпускає її душі. І найперше осуд вбачає правителька в очах дітей князя Мала, що носять в собі вогонь пожежі. Недаремно княгиня вигукує, побачивши дітей:

Ці діти Мала – то ж моє прокляття!..

Чи ж засуджує сучасна поетеса вчинок княгині? Цікаво, що прямого звинувачення не простежується, але ліричний відступ, звернений до нинішніх правителів, закликає кожного задуматися:

Чаша ваших гріхів переповнена –

Мільйони очей осліплено!

Мільйони голів одурено!

Мільйони доль скалічено!..

Вдало перефразовуючи біблейську істину «не судіть, і не будете судимі», поетеса констатує:

Підсудними з часом стають і судді.

Суд найвищий усім нам - совість!

Зло породжує чорне зло,

Виливається через край!

З раю пекло – не раз так було.

А чи з пекла постане рай?

Княгиня Ольга за вміле управління державою здобула найвище схвалення народу. Але не відчуває вона бажаної близькості з людьми. «Твердиня» звуть її всі, адже навіть в стосунках із синами дотримується вона найперше впокорення. Молодший син сліпо кориться матері. А старший Святослав, у якому вбачає вона свого наступника на князювання, вдався непокірним. У час, коли княгиня Ольга відправилася у Константинополь, щоб знайти там достойну дружину для майбутнього князя, молодий княжич закохався у Малушу. Купальські вогні поєднали їх. Даремно хрестилася княгиня, даремно вишукувала заморських наречених. Із цвіту кохання її сина та юної ключниці забилося нове життя. Поетеса всім серцем вболіває за долю закоханих, тугою наповнюється її поетичне слово:

Хіба не сліпці ті,

Що в чужому небі

Вбачають найменші порошинки,

А в рідному не бачать

Найяскравіших зірниць?

Особливістю поеми «Княгиня Ольга» є єдність минулого і сучасного. Події минулого переносяться на тло нинішніх днів, що увиразнює циклічність історії. Сама княгиня Ольга засвідчує важливість осмислення вчинків та подій крізь призму днів, років, століть:

Робила я, що вміла –

Багато, а чи мало,

День завтрашній розсудить…

Отже, поема «Княгиня Ольга» стала помітним явищем української літератури. Це засвідчує і той факт, що незабаром після виходу книги у світ, Державна телерадіокомпанія представила радіопостановку поеми у трьох частинах в програмі «Театр одного актора». У цей же час випускники університету театрального мистецтва здійснили постановку однойменної вистави за сюжетом поеми. І найголовніше, численні листи читачів спонукали поетесу до створення нового історичного полотна, своєрідного продовження «Княгині Ольги » , - поеми «Князь Святослав» .

V. Марія Морозенко – обдарований

поет-казкар

Всі ми мріємо про подорож у казкові країни. І якими б дорослими ми не здавалися у житті, у кожній «дорослій» душі живе чудесний світ казки. І хто зна, яким би сірим було життя без прекрасних чарівників-казкарів.

Марія Морозенко полюбила світ казки ще з дитячих років. Вона захоплено читала народні казки, а також чарівні розповіді братів Грімм, Г.Х.Андерсена, О. С. Пушкіна, інших авторів. Дивовижна казка стала невід’ємною супутницею Марійки. Не випадково, а навіть закономірно, що Марія Морозенко достатньо відома сьогодні також як дитяча письменниця. Перші казки поетеси - це спроба створити на основі відомих сюжетів свої фантастичні візерунки, передати у них чудесність світу. Таким став переказ словацької казки «Дванадцять місяців» , що вийшов у 2005 році з чудовими ілюстраціями родини Нікітіних. Ця книжечка, представлена в цьому ж році на Всеукраїнській книжковій виставці, здобула золоту нагороду. Працюючи над переказом, Марія Морозенко «оживила» літературних героїв. На її думку, кожен персонаж, як і звичайна людина, мусить мати своє ім’я. Так, бідна дівчина, яка знайшла у зимовому лісі підсніжники, отримала ім’я Добряна, адже мала вона добре серце. Її зла сестриця стала зватися Злючка, тому що надто злою була. А юна вередлива королева отримала відповідне своїм вчинкам ім’я – Вередуля.

Особливо цікаві авторські казки поетеси. Звернімо увагу: ось чарівний герой казки «Незвичайні пригоди Чока, який шукає країну Щастя” подорожує світом. Спочатку він потрапляє у країну Ласунів, а згодом у край Замазур. Хіба це не мрія багатьох хлопчиків і дівчаток – жити у країні солодощів або ж у країні, де не треба вмиватися і чистити зуби? Але герой повертається додому, бо зрозумів під час подорожі, що найкраще місце на світі - це рідна домівка. Ось така повчальна історія для малюків.

Щоб посилити значення рідного дому для кожного з нас, поетеса у віршованій казці «У зеленому ярочку» використовує метафоричність. Дуже цікаво і жваво сперечаються маленькі звірятка про найкраще місце на землі: зайчик вихваляє ліс, де має чудову хатку; жабка хвалить болото, адже в ньому «і не жарко, і не зимно» ; горобчик натхненно виспівує про стріху; мишка резонно зауважує, що найбагатшим є пшеничне поле; а бджілка заперечує, що вулик все-таки найкращий будиночок. І тільки мудрий лелека, вислухавши усіх маленьких звіряток, розсудив справедливо:

Дім найкращий – Батьківщина.

Сивому лелеці не можна не повірити, адже він чимало побачив на своєму віку:

Я не раз літав далеко

За широке синє море,

За високі сиві гори.

Бачив сонячні краї,

Бачив пишні там гаї,

Де є все, що ти захочеш,

Але жити там не хочу.

Із важких доріг я лину

В рідний край - на Україну.

Хоч гніздо моє стареньке,

Деревце під ним кривеньке,

Дім свій сам я збудував,

Сам по прутику складав.

На всім світі, добре знаю,

Дому кращого не має.

Сьогодні дуже важливо читати такі розповіді, адже багато хто думає, що краще «там, де нас нема». Діти, прочитавши такі книжки, обов’язково усвідомлять – якими б привабливими не видавалися заморські країни, потрібно постійно піклуватися і дбати про свою рідну землю, любити її усім серцем.

Марія Морозенко не обминає своєю увагою і найменших читачів. Для них вона створила «Пухнасту абетку» , яка вирізняється легким стилем, влучною римою, що дозволяє швидко запам’ятати вірші. Такими ж є і віршики про звірят. Ось, наприклад:

Котик

Сірий котик все муркоче.

Мабуть, гратися він хоче.

Закотив аж у куток

Ниток маминих клубок.

Мишка

Хочеш – вір, або не вір,

Сіра мишка знайшла сир.

І не мало, й не багато,

А у мишки буде свято.

Їжачок

Їжачок пішов у ліс.

Що із лісу він приніс?

Під листком жовтеньким

Знайшов гриб смачненький..

Справжнім дивом можна назвати серії пізнавальних книжечок Марії Морозенко, написаних для найменших читачів, «Хто це?» і «Що це?» . Чотирирядковий вірш несе в собі максимум інформації про тваринний і рослинний світ. Прочитавши віршики, малюк дізнається, що:

З гілочки на гілочки

Скаче руда білочка.

Пишний хвостик вигинає,

Повні шишечки збирає.

Черепаха панцир має,

Він її оберігає.

Скрізь, куди вона повзе,

За собою дім везе.

Серед білих, з льоду стін,

Живе дивний птах, пінгвін.

Він хутро тепленьке має.

Його холод не лякає.

Окрім того, дитина дізнається більше про рослини. Вона знатиме, що:

На баштані він лежав

І, як м’яч кругленьким став.

Дуже солоденький

Цей кавун рябенький.

Усе літо капустина,