73021 (Жанрові особливості низового бароко), страница 5
Описание файла
Документ из архива "Жанрові особливості низового бароко", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "зарубежная литература" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "курсовые/домашние работы", в предмете "литература : зарубежная" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "73021"
Текст 5 страницы из документа "73021"
Поезія, що культивувалася і практикувалася в стінах Київської академії, широко вкорінювалася на українському ґрунті. Через випускників академії, а також через так званих "мандрованих дяків" вона впливала на широкі верстви народу, адже вони, як люди освічені, поєднували поезію книжну і народну. М.Петров відзначав, що знамениті українські думи складалися не без впливу і безпосередньої участі школярів, та й багато пісень писано силабічним складом, тобто вони несуть в собі яскравий відбиток книжної поезії [40, 33].
Проте найголовнішим моментом є те, що через цих поетів йшло засвоєння версифікаційної системи та естетичних критеріїв, отже, і духовності загалом, а це означає, що київська освіченість поширювалася по Україні, творячи феномен загальнонаціональної культури і через це об'єднуючи українську націю, якій в колоніальних умовах загрожувала втрата національної самобутності і ментальності.
Але зупинимося детальніше на так званій "традиції вагантній", тобто українській мандрованій поезії. Відомо, що учні Київської академії, щоб заробити собі на прожиття, ходили по Києву, співаючи пісень переважно духовного змісту. А на канікулах студенти розходилися по Україні, об'єднавшись в артілі, поповнюючи ряди "мандрованих дяків". Вони "співали по церквах приходських служби, а по домах всілякі канти, а також говорили промови, виставляли діалоги, комедії, трагедії та ін" [41, 215].
Традиція мандрів не є власне українською, адже подібне явище було широковідоме в Західній Європі - там в епоху середньовіччя існували ніби два пласти поезії: висока поезія, носіями якої були соціальні верхи духовенства, і низька, поширена серед учнів соборних шкіл [42, 430]. Вагантами називали священиків, які не мали парафій, і ченців, що кидали свої монастирі. Саме слово "вагант" означає "бродячий, мандрований''. Тому неодноразово вказувалось на близькість "мандрованих дяків" до західноєвропейських вагантів, адже, крім схожого способу життя, була в них і подібність освіти, спільна тематика творчості, бурлескний елемент, однак була і суттєва різниця: ваганти писали свої твори латинською мовою, тоді як наші віршувальники - переважно рідною, цим самим створюючи передумови для літератури, писаної народною мовою, яка широко запанувала вже в XIX ст. - і ставали ніби посередниками між культурою книжною і народом.
Про мандровану поезію писано і сказано багато, але спробуємо подивитися на неї саме через призму бароко - як на явище складне і багатомірне, а також не зовсім зрозуміле для сучасного читача. Мав рацію Д.Чижевський, коли твердив, що "барокове мистецтво і барокова поезія, зокрема, призначені не для людей іншого часу, а саме для людей барока" [43, 45]. "Нищенська поезія" лише крок вперед у розвитку сатиричної та гумористичної літератури. Вона перш за все була закономірним породженням свого часу, тому слушними видаються слова Д.Горбачова, який проводить паралель між сатиричними творами "мандрованих дяків" і тогочасною дійсністю: "Дисгармонія земного життя, виповненого шахрайством і чварами (міжнаціональними, міжвіковими, становими, міжстатевими), сміху варта. Українське бароко перетворювало трагедію буття на рятівний гумор" [44, 183]. Таким чином слід пошукати новий підхід в оцінці цього різновиду поезії як найбільш типового для "низового бароко". Адже це все-таки була поезія кола Київської академії, породжена її естетичною програмою і створена носіями тієї суми знань і навичок, що викладалися в академії.
Дослідники давньої української літератури чи не найбільше вивчали поезію "мандрованих дяків", вбачаючи в ній предтечу нової літератури Ще І.Франко, який досить негативно відгукувався про книжну поезію високого стилю, вказуючи на її мінімальну літературну вартість, писав, що "віршовані новели і сатири складалися на вироблення того епічно-гумористичного тону, що творить характерну прикмету "Енеїди" Котляревського, і як попередники цього твору, пам'ятного як початок нашого національного відродження, заслуговують на систематичне зібрання і детальніший дослід" [45, 361]. Стандартною в поглядах на творчість "мандрованих дяків" стала думка, що "вони несли елементарну просвіту в надра простолюду, навчали селянських та міщанських дітей початковій грамоті і співу, пристосовуючи "високу" шкільну науку до практичних потреб трудящих, розвивали в найнижчих верствах суспільства художні смаки, прищеплювали там естетичні потреби, творили і поширювали мистецтво на його низькому рівні, сприяючи цим його демократизації, зв'язку з фольклором, глибинній націоналізації" [46, 131].
Не відмовляючись від подібних тверджень і не заперечуючи їх, спробуймо все ж показати своє розуміння феномену вагантизму в українській культурі. "Мандрівні дякі" були тим своєрідним феноменом, що визначив весь подальший хід української літератури. Як вихованці "високої" шкільної науки, отримавши більші чи менші знання та навички, вони несли їх у глибину масової свідомості. При тому освіта, яку вони впроваджували серед простолюддя, не була вже такою й елементарною: базуючись на читанні Псалтиря і Часослова, а також даючи основи церковних наспівів на вісім голосів, вона заклала підвалини грамотності широким масам. Така система навчання продовжувала існувати і після занепаду Київської академії, зберігаючи спадкоємність епох. Досить згадати, що малий Шевченко, навчаючись у подібній школі в першій половині XIX ст., "списував Сковороду": поетична творчість видатного філософа була певною мірою сприйнятою серед учнів подібних шкіл.
Другим важливим моментом є, власне, сама специфіка українського вагантизму. В нашому літературознавстві на нього дивилися як на форму виявлення демократичності на перевагу високій елітарній культурі Київської академії - а отже, як на явище винятково позитивне. Хоча на відміну від західноєвропейських вагантів вони використовували народну мову і фольклорні мотиви, все ж не треба забувати, що їхня поезія писалася з прикладною метою - догодити слухачам, врахувати запити простонародної аудиторії і з чисто практичною метою: заробити гроші. Звідси й критичний елемент, де висміюється пияцтво, неробство та різні п'яні витівки. Варто не випускати з пам'яті і того, що звертання до народної мови ще не означало простоти змісту - будучи творами бароко, вони містили в собі і глибокий підтекст. На це є свідчення сучасника. О.Лобисевич у відомому листі до Г.Кониського високо відгукується про тих, хто "вміє під корою просторіччя знаходити дорогоцінності думок" [47, 388]. Отже, вміння відчувати глибинний зміст творів (зокрема, в даному листі мова йде про інтермедії) було втрачене певним чином наступними поколіннями.
Не можна відкидати і того обов'язкового факту, що так звана "нищенська поезія" була одним з явищ загальної культури бароко, хоч і в "низовій" формі. Тому не можна сприймати її одновимірно. Переважно це стосується віршів про шкільну науку, де сам процес її здобування описується жартівливо - адже бачимо тут сліди християнського поняття апології глупоти, простоти, що вважалося доброчинством. Відомий факт, як запорожці часто любили похизуватися тим, ніби всіляка писанина їм не бажана, відповідаючи: "Числа не знаємо, бо календаря не маєм, рік у книзі, а місяць на небі" [48, 90], але поряд з цим військові канцеляристи, та і взагалі освічені люди була на Запоріжжі у великій ціні.
Видимий демократизм нищенської поезії аж ніяк не означав творчість, близьку до народної. Та і сумнівним є питання, що впровадження низових жанрів було позитивним фактором, хоч воно і вплинуло на розвиток нашої літератури, бо значною мірою сприяло її спрощенню.
Справа в тому, що так звана "висока" культура, яку виростила і підтримувала Київська академія в XVII - XVIII ст., існувала порівняно недовгий час. Далі, в силу ряду причин - занепаду державності України і самої державницької ідеї, постійного відкачування талановитих людей до Росії, де вони починали служити російській освіті і культурі, втраті національної аристократії, яка все більше орієнтувалася на Росію - київська культура елітарного плану і насамперед силабічна барокова поезія занепадає (в цей же період занепадає і драматургія, навіть більше, припиняється силовим методом - шкільні вистави просто було заборонено). Відбувається процес розшарування вищого стану українського суспільства - певна частина займає проросійську орієнтацію, а частина розчиняється у масі простолюду, чим, за висловом Є.Маланюка, "ушляхетнювала" наше селянство [49, 169], приносячи певну суму своїх знань і стремлінь, але це призводить і до того, що нація поступово втрачає свою інтелектуальну верхівку і стає "селянською". Таким чином, "висока" культура бароко поступово розгублювала людей, які б могли творити і сприймати її в усій повноті, і тому починає швидко відмирати, переходячи в низові жанри.
Навряд чи це позитивний процес для давньої української культури та і всієї культури загалом. Може, в дещо надто категоричній формі, але все ж справедливо це визначив Д. Донцов: "Культура орачів може бути симпатична і високоморальна, але абсурдно було б робити з неї формуючу засаду для культури людини взагалі. Культура, яка протиставляла... героїчній літературі Прокоповичів і "Слова о полку Ігоревім" - ідилії селянські або утопії Квітки XIX віку... така культура вела б тільки до обниження загального рівня нашого культурного життя" [50, 89]. Отже, втрата творців та й аудиторії, яка б сприймала і розуміла давню поезію, неминуче призвела до приниження її і витворення низових жанрів, які були лише відгомоном елітарної культури XVII - середини XVIII ст. Як поступово втрачався інтерес до старої освіти, так переставали цікавитися і старою культурою: вона була надто складною для масового сприйняття: вимагала серйозної підготовки і напруженої роботи думки - а поруч існувала інша, чужа, однак доступна. І коли наприкінці XVIII ст. Іван Котляревський написав "Енеїду", повну дивовижних барокових пристрастей і глибокого болю за Україну, з візіями страхітливої братовбивчої війни, кінця якої автор не бачив, твір, цілком зітканий з мотивів саме давньої літератури, - сучасники того не зрозуміли. "Енеїду" сприйняли як жартівливий твір, як бурлеск, малоросійське блазнювання, не помітивши в ній головного: великого болю за трагедію рідної землі.
Його сучасники вже розучилися бачити в алегоріях зміст твору – це було привілеєм старої академічної освіти, якої на той час фактично не існувало.
Таким чином, занепад національної академічної освіти і широкої і елітарної культури, що було здійснено насильницьким шляхом, перервало спадкоємність розвитку національної культури, а витворення так званих "низових" жанрів бароко, принаймні в другій половині XVIII ст., було лише однією з форм пристосування і літератури до складного і неодновимірного тогочасного життя.
ВИСНОВКИ
Отже, можна зробити такі висновки:
-
Саме поняття літературного бароко ввійшло в науку лише недавно, після першої світової війни. Поняття „бароко” прикладали раніше лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних. Та й досі наука не закінчила дослідження барокової літератури. Найменше зроблено в слов'ян; лише польська та чеська барокова література порівняно добре досліджена. Для освітлення української барокової літератури зроблено лише перші кроки, хоч матеріал зібрано почасти вже давно.
-
Літературне бароко на Україні є явищем 17-18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали „козацьким бароко”. Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко „козацьким”: українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко — не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому значна перевага елементів духовних над світськими. Ще більше, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: є й світську лірика, і новела, і — хоч і лише випадкові — світські елементи в драмі, нарешті — є світська хроніка, лист, науковий трактат. Але „духовний” елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.
-
Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів у літературу, зокрема — знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Античність приходила на Україну вже після примирення її з християнством, у формах барокового, християнсько-міфологічного синтезу: тому помалу, але без опору починається розповсюдження вжитку міфологічних образів: релігійна лірика стоїть під охороною античних „муз”; Пресвята Діва стає „Діаною", хрест порівнюють з тризубом Нептуна, в містичних трактатах з'являються „амури" та „купідони" і т. д. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький та радше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би поєднання християнства з античністю, ,,синкретизму".
-
У дослідженнях естетики бароко останнього часу прийнято визначати так звану літературу "високого" - аристократичного і елітарного бароко і бароко "середнє" та "низьке", яке відповідно мало виражати інтереси народних мас і бути більш демократичним і доступним.
-
Під безпосереднім керівництвом Київської академії виробляється своєрідна система української освіти, яка вплинула на формування та розвиток низових жанрів бароко. Не дарма П.Житецький зосереджував увагу на тому факті, що запроваджувані російським правлінням народні училища тривалий час не приживалися на українському ґрунті, бо не відповідали суспільним потребам українців, які мали значно вищі, ніж елементарні, навики грамотності. Житецький вказував, що у так званих "мандрованих дяках" була вся сила просвітницького руху, який почався за ініціативою народу і який не відривався від народного ґрунту. Ця взаємодія народних і книжних впливів у зв'язку з рухомим складом української школи багато пояснює як y світогляді українського народу, так і в постійному вираженні цього світогляду.
СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Білецький О. Зібрання праць у п’яти томах. Т. 1. – К., 1965. – 520 с.
2. Knyianowski J. Historia literatury polskiej: Allegoryzni - preromantyzm. - Warszawa, 1962. – 261 s.