В період світової війни і повернення, що почалося фактично, до натурального господарства дилема була вже інший: вона визначалася співвідношенням не правових, але соціальних і політичних трактувань понять соціалізації і націоналізації. Перше поняття (і проекти, що виражають його) означало створення парцелярних господарств на основі зрівняльно-розподільної системи; друге - перехід до літургійної держави в новій модифікації. Не можна сказати, що проекти соціалізації землі зовсім не зробили жодного впливу на практику. Вони знайшли часткове втілення в двох важливих документах постреволюційного періоду - Основному законі про землю 1918 років і Земельному кодексі РРФСР 1922 роки. Їх реалізації, проте, заважав утопічний і суперечливий характер цих документів, що прагнули поєднати соціальні ідеали аграрної революції (що в принципі не реалізовуються) з практичною ефективністю і заходами раціонального правового контролю. Головною проблемою, що визначила конфлікт двох ліній, стало питання про стягування земельної ренти - на користь селян (що ставали основним суб'єктом права в рамках есерівських проектів) або на користь держави (у подальшому радянському законодавстві). Встановивши умовний характер селянського землекористування (відповідно до абстрактної трудової норми), це законодавство протирічило собі, даючи селянам певний імунітет від втручання держави. Тенденція, що запанувала, до відчуження селянства від землі і створення однорідних колективних господарств під контролем держави не мала потреби і в цих спірних з правової точки зору актах. Умовний характер землекористування був доповнений безумовним контролем за його здійсненням. Право, що декларується, на землю обернулося обов'язком працювати на ній і відсутністю свободи вибору. Концепція державної школи, що пояснювала розвиток російського суспільства як зміну періодів закріпачення і розкріпачення станів державою, сповна працює при поясненні даного феномену.

Наступним значним нововведеним була приватизація землі, яка виражає домінуючу тенденцію пострадянського періоду регулювання аграрних стосунків. Введення приватної власності на землю - гостра проблема, по якій відсутній консенсус в суспільстві, - вирішується шляхом різних моделей інтерпретації відповідних конституційних принципів. Радикальним нововведенням Конституції 1993 року були норми, що регламентують цю сферу правового регулювання. Земля і інші природні ресурси можуть (відповідно до ст.9, ч.2)"знаходитися в приватній, державній, муніципальній і інших формах власності". Беззастережне закріплення права приватної власності на землю, здавалося, завершує тривалу і виснажливу боротьбу демократичних сил Росії за один з основних принципів свободи, ринкової економіки і правової держави [2]. З часу прийняття Конституції, що закріпила право приватної власності на землю (п.1. ст.36), і до останнього часу реалізація цієї норми була утруднена відсутністю відповідного правового механізму (передбаченого конституцією федерального закону, що визначає "умови і порядок користування землею"). До цих пір в суспільстві і серед юристів немає єдиної думки з питання про вміст і реалізацію даних конституційних норм. Введення землі в цивільний зворот шляхом конституційного визнання приватної власності на неї зіткнулося з неопрацьованістю законодавства, що забезпечує стійкість даного права і що регламентує його реалізацію (наприклад, продаж, спадкоємство, оренду землі, не говорячи вже про гарантії її раціонального господарського використання).

Навіть із створенням урядової більшості в Думі після виборів 1999 років Земельний кодекс впродовж багатьох місяців залишався головним об'єктом протиріч між комуністами і правою більшістю в нижній палаті, але у результаті був схвалений [5]. Державна дума прийняла Земельний кодекс в остаточному варіанті 28 вересня 2001 року роки після тривалих дебатів і активної протидії лівих фракцій. Конфлікт, що реалізувався в Думі, повинен був отримати своє продовження в Раді Федерації, певна частина якої критично оцінювала Земельний кодекс. Більш того, свою негативну позицію висловили більш за третину регіональних органів законодавчої влади суб'єктів Російської Федерації, що не могло не впливати на позицію представників регіонів в Раді Федерації. Проте, як і у випадку із законом про політичні партії (прийняття якого означало вибивання грунту з-під ніг регіональних еліт), результат голосування виявився абсолютно іншим. Всупереч прогнозам, що робилися, 10 жовтня 2001 року проект Земельного кодексу РФ отримав підтримку більшості Ради Федерації. Президент підписав Федеральний закон "Про введення в дію Земельного кодексу Російської Федерації" 25 жовтня 2001 року. У своєму посланні парламенту президент дав зрозуміти, що питання про землі сільськогосподарського призначення швидше за все також буде вирішений на користь вільного купівлі-продажу (що підтвердилося ухваленням закону про зворот земель сільськогосподарського призначення) [3].

Аграрне питання формується в новий час і пов'язаний з нездатністю основної маси сільського населення перебудувати свою свідомість і економічну поведінку відповідно до швидких змін, викликаних поширенням конкурентних ринкових стосунків на сферу сільськогосподарського виробництва.

2. Економічна концепція формування Всеросійського аграрного ринку

По мірі збирання російських земель в XV-XVI століттях і посилення влади московських князів, а потім царя Івана Грізного все більшу роль починає грати дворянський стан служивого, що став міцною опорою самодержавної влади. За службу государ дарував дворян землями. Разові "дачі" маєтків з часом перетворилися на систему розподілу государевих земель - спочатку на правах умовного володіння. Потім Соборне укладення 1649 років узаконило право спадкоємства маєткових земель нащадками дворян (при збереженні умови служіння государеві) служивих, зрівнявши в правах новоявлених поміщиків з родовитими княжо-боярськими вотчинниками. Укладення 1649 років вважається законодавчим актом остаточного закріпачення селянства. Тепер поміщики отримали право не лише на працю селянина, але і на його майно і особу, причому назавжди. Відмінялися колишні "урочні літа", протягом яких міг проводитися розшук збіглих селян для повернення старим власникам.

Сталий режим особистої залежності украй важко позначився на приватновласницьких кріпаках в XVIII столітті. Так, деякий час дворянство користувалося навіть правому продажі і покупки селян не лише без землі, але і поодинці, без сім'ї. Правда, в 1721 році Петро I видав указ, що забороняє таку практику. Указ Єлизавети 1760 років надав поміщикам право відправляти своїх кріпаків в заслання "за дуже зухвалу провину". За ним послідував указ Катерини II (1767 років), що забороняв кріпакам, під страхом каторги, подавати скарги на своїх власників. Звільнення дворян в 1762 році від обов'язкової державної служби обернуло багато з них до безпосередньої господарської діяльності, що привело до посилення позаекономічного тиску на селян.

На всі ці заходи підштовхував власті що активізувався з другої половини XVIII століття процес товаризации сільського господарства, розвиток зернового ринку. Середній розмір ренти поміщицького господарства, що раніше не перевищував 10 відсотків річних від його ринкової ціни, вже не задовольняв власників. При відсталій системі землекористування (трьохпілля) і примітивній агротехніці підвищення прибутковості могло бути досягнуте в основному збільшенням площ орних земель (багато в чому за рахунок селянських наділів) і інтенсифікацією праці. Зловживання поміщиків, що скорочували селянське заорювання, змусили навіть уряд законодавчо встановити мінімальну норму земельного наділу селянського двору - 10 десятини. Проте на малородючих полях російського Нечорноземелля така норма виявилася практично недосяжною, що і підтвердили сенаторські ревізії 1799-1800 років, проведені в масштабах всієї держави (про них майже забула сучасна історіографія). Донесення сенаторів-ревізорів малювали безрадісну картину: у центральних губерніях в користуванні селян рідко знаходилося більш за двох-трьох десятину. Повсюдно не виконувався і ухвалений закон про триденну (не більш) селянську панщину на користь поміщиків, що забороняв також працювати в дні церковних свят і по воскресіннях.

Ліберальні устремління Олександра I і його молодих сподвижників-реформаторів з найближчого оточення матеріалізувалися в цілому ряду указів, які у результаті виявилися лише напівзаходами. У 1803 році вийшов указ про "вільних хліборобів", що дозволяв поміщикам звільняти кріпаків за викуп із власної волі. У 1808 році послідувала заборона на відкриту торгівлю селянами на ринках, а в 1809 році поміщиків втратило права самовільно засилати їх на каторгу. Незабаром кріпацтво було скасоване в Курляндії, Ліфляндії і Естляндії - територіях з особливим правовим статусом і управлінням.

Тим часом недолік в проектах звільнення селян не відчувалося - на відміну від політичної волі. Один з них розробляв в 1808-1810 роках навіть військовий міністр А.А. Аракчєєв, за яким закріпилася слава реакціонера і засновника солдатських військових поселень, заснованих на паличній дисципліні.

Зі всіх заходів реальне значення мало лише звільнення державних селян в ході реформи графа П.Д. Кисельова (1837), на яку уряд дивився як на прообраз майбутнього звільнення всіх селян. Проте реформа не змогла зняти соціальної напруги. Необхідність швидкої відміни кріпака права і рішення аграрного питання виразно усвідомлювалася всіма включаючи консервативно налагоджену частину урядового блоку. Перемогло думку про необхідність ретельної підготовки реформи. Підготовчий етап зайняв близько чотирьох років.

Царським Маніфестом від 19 лютого 1861 року було оголошено про ліквідацію кріпосного права. Згідно Положенню про звільнення селян, вони отримували особисту свободу і організовувалися в сільські суспільства на основі початків самоврядності, що вводилися, на кшталт тих, що вже були введені для державних селян. Ціна свободи виявилася висока, оскільки включала вартість землі, віднесеної до поміщицької власності. Її селяни зобов'язалися викупляти у своїх колишніх господарів за допомогою держави (воно надавало позики під відсотки, з розстрочкою виплат на 49 років). Поміщики прагнули зберегти за собою кращі землі. Тому процес виділення селянських наділів протікав вельми хворобливо, незрідка переростаючи у відкриті зіткнення, особливо в центральних губерніях, де відчувався брак сільгоспугідь.

В умовах відносний процесів капіталізації поміщицької землі і залучення її, що швидко протікали з 1870-х років, в ринковий зворот ціни на землю також стали зростати. Якщо в середині 1900-х років ціна однієї десятини (1,09 гектара) складала в середньому по Росії 12 рублів 69 копійок, то протягом подальших п'яти років середня ціна виросла до 66 рублів 13 копійок (у Херсонській губернії - 124 рублів, Полтавською - 125, Курською - 130, Московською - 150). Величезних розмірів досягла сумарна застава поміщицьких маєтків для здобуття грошових позик. Селянські громадські землі по суті знаходилися поза цим зворотом.

Серцевиною задуманої урядом нової аграрної реформи стала ліквідація громадського землеволодіння. Реформі, здійсненій під керівництвом прем'єр-міністра П.А. Столипіна, передувала ретельна підготовка. З 1894 року в Міністерстві внутрішніх справ почалася робота по тому, що передивляється селянського законодавства. З 1902 року ця робота була передана спеціально створеній "редакційній комісії" при МВС. Тоді ж було утворено Особливу нараду про потреби сільськогосподарської промисловості під головуванням С.Ю. Вітте. До його структури увійшло 618 місцевих комітетів, що об'єднували близько 12 тисяч членів. У 1905 році замість нього створюється Особлива нарада про заходи по зміцненню селянського землеволодіння. У тому ж році заснований Комітет із земельних справ для керівництва землеустроєм селян, переселенською справою. Величезне значення мала діяльність утвореного ще в 1882 році Селянського поземельного банку, що надав заможним шарам селянства кредити для придбання землі на самих пільгових умовах (за роки реформи їм було виділено біля одного мільярда рублів для придбання 9,1 мільйона десятини землі).

За різними даними, до початку 1916 років на території Європейської Росії оголосили про вихід з общин від 2 мільйонів 478 тисяч чоловік до 2 мільйонів 755 тисяч. При цьому лише 26 відсотків тих, що виділилися отримали на цю відразу згоду селянських суспільств, останнім довелося вдатися до допомоги земських начальників.

Реформа в основному торкнулася селянських земель, общин, що знаходилися усередині, практично не торкнувшись маєтків крупних землевласників. Складовою частиною реформи було переселення селян з центральних районів, де землі хронічно не вистачало. За 1906-1914 роки лише до Сибіру переселилося 3,3 мільйона чоловік (для порівняння: у 1883-1905 роках - 1,6 мільйона чоловік). Виробництво зерна в 1907-1913 роках збільшилося в порівнянні з 1900-1906 роками з 26,7 до 30,5 мільйонів пудів, або на 14,2 відсотка. Зростання врожайності зернових склав 107 відсотків для іржі, 111,7 відсотка - для пшениці, 106,6 відсотка - для вівса і 133,7 процента-для ячменю.

Столипінська реформа була перервана Першою світовою війною.

Рубежем став 1917 рік, за яким аграрні перетворення пішли зовсім по іншій дорозі. Декрет про землю 1917 років фактично націоналізував землю. Всі селяни, включаючи тих, хто за роки Столипінської реформи став її власником, оголошувалися земельними користувачами. Це стосувалося навіть садибної землі селянського двору. Раніше община не включала її до складу своїх володінь. Вона залишалася у власності селян і передавалася по спадку. Прийнятий в січні 1918 року на III Всеросійському з'їзді Порад декрет "Про соціалізацію землі" підтвердив принципове вирішення попереднього законодавчого акту.