60448 (Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)), страница 5

На кінець 90-х р. в деяких державах Африки вже було помітно економічний ріст, але ще і сьогодні немає достатніх причин і основ для впевненості, що цей ріст виявиться стабільним.

Думки про тенденції розвитку Африки і про її перспективи, які висловлювалися як в самій Африці, так і особливо за її межами, були аж ніяк не радісними. Появився навіть вираз – „афропесимізм”. В 50-70-х роках радянські вчені пояснювали труднощі розвитку Африки майже виключно згубним впливом колоніалізму. Тепер же, на рубежі ХХІ століття шукають пояснення і в характері доколоніального минулого. Підкреслюють в цьому минулому „дефіцит соціально-економічного детермінізму” і абсолютне панування ідей і норм, які направлені „на розчинення особистості і її потреб в колективі, на подавлення її волі і стримування її соціальної і економічної активності, на збереження її психологічної несвободи”.

Враження про труднощі Африки посилюються похмурими міркуваннями про неї, які широко побутують в масовій свідомості, особливо в Європі. Про Африку говорять як про головний центр злиднів, голоду, хвороб, злочинності, корупції, непотизму. Про те, що в Африці вирубаються ліси – легкі всієї планети. Про те, що Африка не повертає мільярди боргів (250 млрд. долл.). На Заході вкоренилась думка, що голоси африканських держав, які складають третину складу ООН, зробили цю міжнародну організацію недієздатною. В Росії „бритоголові” вбачають в африканцях головне зло – вони ніби жують генофонд людства.

Список подібних міркувань і засуджень – різнорідних і протирічивих – можна продовжувати. Багато з них не потребують коментарів. Є і такі, які мають під собою ґрунт – корупція, непотизм, етнічна ворожнеча і ще багато чого. Але хіба це властиве тільки Африці? Хіба може гордитися перед Африкою Європа, яка дала світу у ХХ ст. Гітлера і Сталіна? Або Азія, яка породила Паг Пота? Латинська Америка – з її безліччю диктаторів майже в кожній країні?

І навіть Центральноафриканська імперія з її опереточним імператором Бокассою, над яким сміявся весь світ?! А чи всі пам’ятають, що тільки чотири десятиліття раніше в 1936 р., Муссоліні, виступаючи перед багатотисячним тріумфуючим натовпом проголосив: „Через 15 віків Велика Римська імперія відродилась на вічних нетлінних холмах Риму!” Приводом до цього послужили події на африканській землі – захоплення Ефіопії Італією. Італійський король Віктор Еммануїл був проголошений імператором Ефіопії, а П’єтро Бадольо, який командував італійськими військами в Ефіопії – першим маршалом імперії і герцогом Аддіс-абебським.

Міжетнічні конфлікти? Так, це трагедія Африки. Взаємне винищення народів тутси і хуту ніяк не вдається зупинити. Але хіба і багато ще чого властиве тільки народам Африканського континенту? Хіба мало подібного, наприклад, в Азії і республіках колишнього Радянського Союзу? Грузія – Абхазія, Вірменія – Азербайджан (Карабах), Молдова – Придністров’я, Таджикистан? А Чечня, Інгушетія, і т.д. в Росії?

Самі ж африканці звинувачують країни Півночі – Європу, в тому числі і Росію, і Північну Америку, в тому, що з закінченням „холодної війни” їх інтерес до Африки помітно ослаб. Звичайно, Африка знаходиться в жахливому стані. Але як би не складала її доля, її втягування в загальносвітові зв’язки буде прискорюватися, а її роль у світі – зростати. Достатньо привести тільки один фактор – демографічний. Приріст населення в багатьох африканських країнах на рубежі ХХ–ХХІ ст., не дивлячись на жахливі хвороби, складає 2,5–3 %, а в деяких – 3,5 %. На фоні старіння Європи і скорочення чисельності жителів в ряді європейських країн (і в Україні теж) значення цього фактору створює перспективу, з якою неминуче прийдеться рахуватися всім, хто буде жити у ХХІ ст. За підрахунками експертів ООН, чисельність африканців на 2050 р. збільшиться з 728 млн. до 4,6 млрд. чоловік і буде складати більше 40 % населення Землі.

Навіть якщо не вірити точності підрахунків, тенденція все таки показана вірно, і на рубежі ХХ і ХХІ ст. вона стала привертати до себе все більшу увагу у всьому світі. Завдання усвідомити цю проблему лежить на державах Заходу і Росії.

В ХХІ ст. Африка буде не тільки відчувати на собі вплив Півночі і всього іншого світу, але і робити все більший вплив на них. Її вплив не тільки в переселенні мільйонів африканців у Європу. Вона все більше буде впливати на настрої в цілому на порядки культурного, політичного і державного життя Півночі, навіть на нормах поведінки і моралі. А ідеї афроцентризму, як і сходоцентризму швидко розвиваючись і посилюючись тиснуть звичний світові євроцентризм.

Африка потребує допомоги, яка була б заснована на ясному розумінні її справжніх труднощів та їх глибинних причинах. В кінцевому рахунку весь світ повинен бути зацікавлений в такій допомозі Африці. Інакше короткозорий егоїзм країн, які вирвалися вперед в своєму розвитку, може привести до трагічних наслідків для них самих. Адже хвороби одних можуть заразити інших.

Роль СРСР – Росії – України. Після розпуску Комінтерну і до середини 50-х років країни Півдня не займали суттєвого місця в радянській геополітиці. Активізація СРСР в Тропічній і Південній Африці почалася з другої половини 50-х років, після Бандунгської конференції афро-азіатських народів і проголошення незалежності Гани. У програмі КПРС національно-визвольний рух був проголошений однією із головних антиімперіалістичних сил. В ході холодної війни Радянський Союз енергійно боровся за вплив на африканські країни, протистоявши Заходу, а з початку 60-х р. – і Китаю.

На рубежі 50-60-х років в державних і культурних установах і організаціях Радянського Союзу були створені відділи і сектори. В ЦК КПРС – сектор Африки, в міністерстві іноземних справ – африканський відділ., в АН СРСР – Інститут Африки. В доповнення до існуючої вже давно кафедри африканістики Ленінградського державного університету були створені кафедри африканістики в Московському державному університеті і Московському державному інституті міжнародних відносин. Виникли Радянський комітет солідарності з країнами Азії і Африки, і Асоціація дружби з народами Африки. Московське радіо почало передачі на африканських мовах, радянські виробництва стали випускати безліч книг про Африку, в тому числі і переклади з африканських мов.

Під час VІ Міжнародного фестивалю молоді і студентів в липні-серпні 1957 р. в Москву вперше приїхали сотні африканців. Скоро частиною радянської державної політики стало залучення африканських студентів в радянські вузи. Був організований Університет дружби народів ім. Патріна Лумумби. Ідеологічне спрямування радянської політики виразилося в теорії „некапіталістичного розвитку” і „соціалістичної орієнтації”. Із неї робився висновок, що африканські держави, як і інші країни, що розвиваються, можуть іти до соціалізму, минуючи капіталізм, при умові, що вони будуть орієнтуватись на соціалістичний табір, очолюваний Радянським Союзом.

СРСР був ініціатором прийняття ХV сесією ГА ООН в 1960 р. „Декларації про надання Незалежності колоніальним і залежним країнам і народам” і прагнув встановити дипломатичні, ділові, громадські і культурні, громадські зв’язки з кожною із африканських країн негайно після проголошення незалежності. Радянський Союз надавав цим країнам фінансову матеріальну, технічну допомогу, направляв гірничих інженерів, лікарів, спеціалістів у різних сферах діяльності. Левова доля цієї допомоги припадала на країни, керівництво яких погоджувалось з ідеями „некапіталістичного розвитку”. Важливий напрямок допомоги: поставки військового спорядження, підготовка африканських кадрів в радянських воєнних учбових закладах і направлення в африканські країни радянських військових радників. Автоматів Калашникова виявилось в Африці в такій огромній кількості і зіграли таку роль у оснащенні військ і міжусобних війнах, що цей автомат зображений на гербі Республіки Мозамбік.

Співробітництво в ідеологічній сфері виразилося в обміні партійно-урядовими делегаціями і в підготовці ідеологічних кадрів, яка здійснювалась в московській Міжнародній ленінській школі і інших партійних школах. В штатахрадянських посольств в ряді африканських країн були радники в партійних справах для консультацій з питань партійного будівництва. Але взаємна ейфорія – в СРСР і африканських країнах поступово згасала. В Африці зростало розчарування тим, що СРСР і інші країни соціалістичного табору не змогли надати значну економічну допомогу. А Радянський Союз переконувався, що розвиток африканських країн іде не так, як чекали в Москві. До того ж якраз країни „некапіталістичного розвитку”: Ангола, Мозамбік, Ефіопія відчували найбільші соціально-економічні труднощі і на їх долю випали криваві міжусобні війни. В ряді цих країн зміцнилися тоталітарні режими.

І як результат: на час розпаду СРСР радянська політика в Африці збирала не кращий врожай. Це було викликано не тільки максимальною ідеологізацією радянської політики, але і тим рівнем знання Африки, – по суті незнанням, – яке існувало у радянського керівництва під час розробки планів і ходів впливу на Африку.

З розпадом СРСР ідеологізація політики Росії, України припинилась. Росія скоротила число посольств в Африці, а Україна лише шукає свої шляхи на континент, часто невдалі (літаки, кораблі і ін.). Почалися пошуки нових зв’язків, заснованих не на ідеології, а на взаємовигідних відносинах, насамперед, економічних Не можна сказати, що радянський досвід повністю негативний. Він привів до кращого знання Африки в наших країнах, до вивчення африканських соціально-економічних і політичних структур, тенденцій розвитку, історії, культури, мов. (В Росії більше, в Україні – одиниці.) Цей досвід слід удосконалювати і розвивати далі.

Література

1. Васильев Л.С. История Востока. – М., – 1994, т.2.

2. История Тропической и Южной Африки. 1918–1988. – М., – 1989.

3. Давидюк А. Тропическая и Южная Африка в ХХ веке. // Новая и новейшая история. – 2000. – №5.

4. Кораблев Ю. Образование Африканского союза: смена названия или постановка новых задач? // Азия и Африка сегодня. – 2001. – №8.

5. Андреев А. Африка: Эпидемия сепаратизма: можно ли приостановить ее распространение? // Азия и Африка сегодня. – 2001. – №3.

6. Васильев А. Большая африканская война. // Азия и Африка сегодня. – 2001. – №1, 2.

7. Винокуров Ю. Патрис Эмери Лумумба: взгляд сквозь годы. // Азия и Африка сегодня. – 2001. – №1.

8. Куприянов П. Сорок лет деколонизации Африки – время упущенных возможностей. // Азия и Африка сегодня. – 2000. – №8.

9. Косухин А. Политическое лидерство в странах Африки: основные черты и особенности. // Восток. – 2000. – №4.

10. Давидюк А., Филатова И. Англо-бурская война и Россия. // Новая и новейшая история. – 2000. – №1.