60448 (611235), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Більшість африканських країн після проголошення незалежності залишились серед найбідніших у світі. Становлення державності виявилось дуже складним процесом. Одні труднощі були породжені колоніальним минулим, інші ж – традиціями доколоніального часу. Яким би не був апарат колоніального управління, він ґрунтувався на довгому досвіді, обслуговувався професіоналами і діяв чітко як годинниковий механізм. З його розвалом всю систему управління потрібно було створювати заново у всіх ланках, знизу доверху, а до влади проходили люди, які не володіли для цього досвідом.
У більшості держав Африки виник розбухнувший непрофесійний і неефективний бюрократичний апарат, який виявився наскрізь пронизаний корупцією, казнокрадством, непотизмом, вертикальною солідарністю трайбалістського типу. При аморфності соціальних структур єдиною організованою силою залишалась армія. Результат – безкінечні військові перевороти. Диктатори, які приходили до влади, привласнювали незліченні багатства. Капітал Мобуту, президента Конго на момент його скинення складав 7 млрд. долл. Економіка функціонувала погано, і це дало простір для деструктивної економіки: виробництва і поширення наркотиків, нелегального видобування золота і алмазів, навіть торгівлі людьми. Доля Африки у світовому ВВП і її питома вага у світовому експорті знижувалась, випуск продукції на душу населення скорочувався.
Розбудова держави дуже ускладнювалась абсолютною штучністю державних кордонів. Африка отримала їх як спадок від колоніального минулого. Вони встановлювались при поділі континенту на сфери впливу і мають мало спільного з кордонами етнічними. Створена в 1963 р. Організація африканської єдності (з 2000 р. – Африканський Союз), усвідомлюючи, що будь-яка спроба виправити той чи інший кордон може привести до не передбачуваних наслідків, до „ефекту доміно” або карткового будиночка, закликала вважати ці кордони непорушними, наскільки б вони не були несправедливими. Але ці кордони все таки перетворились в джерело етнічних конфліктів і міграцій мільйонів біженців.
Колоніалізм, використовуючи політику „поділяй і владарюй”, все таки зумів приглушити ряд етнічних (гострих) суперечностей, корені яких тягнулися в доколоніальні часи, – інакше колоніальна економіка не могла б працювати. Коли ж колонізатори пішли, ці конфлікти вибухнули, як міни уповільненої дії. Міжетнічні протиріччя, як між державами, так і в межах однієї країни, стали трагедією населення Африки. Трагедія Конго (1960 р.), результатом якої було вбивство першого прем’єра держави на міжплемінному ґрунті і при втручанні бельгійських військ – Патріса Лумумби, громадянська війна в 1967 – 1970 рр. в Нігерії, коли східна частина країни, населена народом игбо, вирішила відділитися і проголосити себе Республікою Біафра, забрала від 1 до 2 млн. чоловік. Иди Амин, кривавий диктатор Уганди, в 1971 – 1979 рр. чинив розправи над цілими народами і привів країну до повного розвалу. Ворожнеча між народами хуту і тутси в Руанді і Бурунді принесла цим державам і їх населенню незчисленних лих.
Намагаючись спастись від злиднів, війн та геноциду, вирватися із перенаселених міст, де неможливо знайти роботу із-за відсутності промисловості, африканці виїздили за межі свого континенту. В 60-х роках, коли в Європі (Західній) був економічний бум і була значна потреба в дешевих робочих руках, туди емігрували, поряд з індопакистанцями і араби, і африканці. У Великобританії, Франції та інших країнах Європи їх зараз мільйони. Достовірних даних про їх кількість немає, оскільки чимало із них – нелегальні емігранти. В Європі висловлюють думки, щоб припинити потік емігрантів із Африки, але цей процес вже навряд чи можна зупинити. Переважна більшість емігрантів не прагнуть скорого повернення в рідні краї, а борються за свої права в тих країнах, де тепер живуть.
При всіх міждержавних та міжетнічних протиріччях Африка залишалась одностайною в засудженні останнього колоніального режиму на Африканському континенті – системи апартхейда в Південно-Африканській Республіці.
6. Режим апартхейда і його крах
Ліквідація колоніальних режимів завершилася в Африці з падінням режиму апартхейда.
Расистські порядки існували на Півдні Африки з другої половини ХVІІ ст. з часу створення Капської колонії, яка була заснована голландцями і на початку ХІХ ст. перейшла до рук англійців. В Південно-Африканському Союзі був узаконений режим расової сегрегації. Він став різко жорстоким з 1948 р., коли до влади прийшла африканська Національна партія. Її офіційною доктриною був проголошений „апартхейд” (дослівно – „роздільне існування”, „роздільний розвиток”). Це означало, що різні расові групи повинні існувати нарізно, не змішуючись і мінімально стикатися в побуті і в трудовій діяльності. Кожній із них відводилося своє місце в расовій ієрархії: білим – найвище, чорним – найнижче. Особливе положення білих, яке існувало і раніше, законодавчо закріплювалось безліччю привілей, включаючи і резервування за ними робочих місць у промисловості. Це ліквідувало для білих проблему безробіття і покликано було зробити їх ще більш міцною опорою режиму.
Чорні не користувалися правом брати участь у виборах. Навіть система початкової освіти для них створювалась особлива, яка давала набагато менший обсяг знань. Політичні організації, які виступали проти цих порядків, заборонялись. Комуністичну партію заборонили в 1950 р., Африканський Національний конгрес – в 1960 р. Вони відновили діяльність як нелегальні.
Проти режиму апартхейду виступало не тільки населення, яке було поставлене в безправне положення, і групи білих, які протестували проти цієї несправедливості, але і міжнародне співтовариство. ООН прийняла ряд заходів для бойкоту режиму апартхейда. Важливу роль зіграв Радянський Союз, який енергійно допомагав південноафриканським комуністам і Африканському національному конгресу. Серед членів британської Співдружності режим апартхейда був ізольований, і власті країни в 1961 р. проголосили її Південно-Африканською Республікою (ПАР), уже поза Співдружністю.
В результаті декількох десятиліть, коли посилювався внутрішній і зовнішній тиск, уряд ПАР, на чолі якого в 1989 р. став Фредерик де Клерк, пішов на кінець на демократичні міри. В 1990 р. було знято заборону зі всіх заборонених політичних партій, а політичних в’язнів звільнили із тюрем. На виборах 1994 р., вперше в історії ПАР загальних парламентських виборах, перемогу отримав Африканський Національний конгрес і його лідер Нельсон Мандела, який провів у тюрмі 27 р., став президентом ПАР.
Перехід влади від білих до чорної більшості не супроводжувався ні кривавою банею, яку багато хто чекав, ні навіть скільки-небудь серйозними ексцесами на відміну від усіх інших країн Африки зі значним білим населенням (Алжир, Ангола, Мозамбік, Родезія – Зімбабве, Кенія), де така зміна влади була зв’язана з громадянськими війнами або збройними повстаннями. В цьому заслуга Африканського національного конгресу і особливо Нельсона Мандели. Значну роль зіграла і та обставина, що в ПАР перехід влади відбувався вже після закінчення „холодної війни”, коли внутрішні протиріччя африканських країн не підігрівались ззовні.
Нова влада поставила своєю метою покінчити з расовою дискримінацією більшості населення країни. Були розроблені програми покращення умов життя і освіти для тих, хто зазнавав дискримінації, для їх включення в ті види діяльності, які раніше були монополією білих. Разом з тим уряд прагнув уникати таких дій, які б принесли шкоду важливим для країни економічним структурам. Ця політика не завжди задовольняла всі расові групи. Розчарованою виявилась значна частина чорного населення, яка надіялася, що з переходом влади її положення покращиться негайно і кардинально. А в середовищі білих росла невпевненість у майбутньому і боязнь розвитку чорного расизму. Почалася еміграція білої молоді.
І все таки це не виходило за помірковані рамки. В 1999 р. Африканський національний конгрес на загальних парламентських виборах отримав майже дві третини голосів і ще більше зміцнив свої позиції. Не дивлячись на величезне безробіття, ситуація в ПАР була більш стабільна ніж у більшості країн Тропічної і Південної Африки. Це притягувало в ПАР настільки масову імміграцію із розорених громадянськими війнами і бідуючи сусідніх держав, що властям країни прийшлося її різко обмежити.
7. Вступаючи у Вік ХХІ. Африка і світове співтовариство
З початком 90-х років у країнах Тропічної і Південної Африки відбулися зміни – не тільки важливі, але і дуже складні, багатозначні. Вони викликані як тенденціями розвитку самих африканських держав, які пройшли за цей час уже немалий шлях, так і подіями всесвітнього значення: закінченням „холодної війни”. Припинилась боротьба двох блоків за вплив на Африку.
Проявляються тенденції до демократизації, до створення громадянського суспільства. Більшість держав, де існувала однопартійна система, перейшли до багатопартійності. Правлячі партії, в програмах яких ще зберігались положення про марксизм-ленінізм, відмовились від цих установок, а в Ефіопії режим Менгісту Хайле Маріама, який притримувався цих положень, був скинутий в травні 1991 р.
Разом з тим в 90-ті роки цей регіон охопили ще більші міжетнічні конфлікти і громадянські війни ніж у попередні десятиліття. Громадянська війна з яскраво вираженим етнічним забарвленням, яка почалася в Ліберії в 1889 р., привела до масової втечі жителів до сусідніх країн. Число біженців досягло 1 млн. чол. Країна виявилась в стані розрухи. Лише введення міжнародних збройних сил дещо приглушило конфлікт.
Внутрішньополітична обстановка в сусідній Республіці Сьєра-Леоне була дестабілізована в результаті військових переворотів і збройних конфліктів, які теж привели до громадянської війни. Втручання Організації африканської єдності (тепер Африканський Союз) і ООН також дещо пом’якшило гостроту конфліктів, але економіка країни – в стані глибокої кризи.
В Сомалі боротьба між багатьма військово-політичними організаціями, які сформовані на кланово-племінній основі, привела до розвалу більшості державних структур і виникла загроза розпаду єдиної сомалійської держави. ООН провела в 1992–1995 рр. ряд операцій, які були направлені на стабілізацію положення, але очікуваних результатів вони не принесли.
Кривава трагедія розгорнулась в Руанді і Бурунді. Різке загострення боротьби між народами тутсі і хуту в середині 90-х років привело до геноциду, жертвами яких в Руанді стали близько 1 млн. чол. В Бурунді більше 600 тис. чоловік втекли в інші райони країни і ще більше 350 тис. за її межі. Обстановка в Руанді і Бурунді ускладнювалася подіями в сусідній Демократичній Республіці Конго, державі, яка набагато більша за чисельністю населення (близько 50 млн. чол. в 1999 р.) і за площею. Диктаторський режим Мобуту, який був встановлений в 1965 р. в результаті військового перевороту, викликав все зростаюче незадоволення в країні. Широка збройна боротьба проти цього режиму привела в 1997 р. до скинення Мобуту, але і новий уряд на чолі з Л.Д.Кабілою не зміг перебороти глибоку соціально-економічну кризу, яка наростала десятки років, і пом’якшити етнічні протиріччя. Збройна боротьба проти цього уряду на сході країни, вбивство Кабіли, поставило під питання саме збереження Конго як єдиної держави.
В конголезьку кризу були втягнуті ряд держав Африки: ПАР, Ангола, Намібія, Уганда, Руанда, Зімбабве. Всі вони заявили про необхідність врегулювання конфлікту, але при цьому одна група африканських держав підтримала центральний уряд Конго, а інша – повстанців.
В Республіці Чад, яка і без того послаблена внутрішніми протиріччями і чадсько-лівійськими військовими діями 1987 р. громадянська війна початку 90-х р. привела до того, що економіка країни виявилась майже зруйнованою. Багаторічна збройна боротьба Ерітреї за відділення від Ефіопії, яка привела в 1993 р. до проголошення незалежності Ерітреї, виснажила обидві країни.
Уряд Зімбабве спробував у 2000 р. відвести від себе гнів народу, розпалюючи ненависть до білих, сприяючи при цьому захопленню ферм, які належать білим.
Такі і подібні трагедії характеризують положення на більшій частині Тропічної і Південної Африки. В 90-х роках соціально-економічна криза ставала все більш загрозливою. Етно-політичні протиріччя і релігійно-політичний екстремізмприводили до послаблення державної влади і до загрози самому існуванню ряду держав. Африка продовжувала відставати від інших регіонів „третього світу”. Середньодушовий доход скоротився із-за росту безробіття. Високі темпи приросту населення ще більше загострили проблему зайнятості. Міста не справлялися з швидким ростом урбанізації (в 2000 р. в Кіншасі було вже близько 5 млн. жителів, в Аддис-Абебі – близько 3 млн.). Боляче била по економіці Тропічної і Південної Африки і кон’юнктура світового ринку: падіння цін на багато видів сировини. В 1996 р. у багатьох країнах Африки (Гана, Замбія, Конго–Заїр, Ліберія, Малагасійська Республіка, Нігер, Руанда, Сенегал, Чад, Центральноафриканська Республіка) середньодушовий доход був нижче рівня 1960 р.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
