60448 (611235), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Ініціатором та ідейним натхненником скликання панафриканських конгресів став Уільям Дюбуа, автор багатьох праць по негро-африканській історії і один із визнаних лідерів негритянського руху США. Дюбуа звернувся до президента Вільсона і учасників Паризької мирної конференції з пропозицією про перегляд правового статусу негро-африканських народів. У нього було декілька проектів, наприклад, про створення африканської держави під міжнародним контролем на території бельгійських, португальських і колишніх німецьких колоній. Держави-переможниці не стали розглядати ці плани. Тоді Дюбуа і його прихильники вирішили скликати Панафриканський конгрес, щоб учасники Паризької мирної конференції і світове співтовариство почули потреби негро-африканських народів і добитися цим розуміння та підтримки.
Перший Панафриканський конгрес відбувся в Парижі в лютому 1919 р. В його роботі прийняли участь 57 чоловік – представники 15 країн. Африканців було 12 чоловік, які представляли 9 країн. Головував на засіданнях депутат французького парламенту сенегалець Блез Діань. Конгрес вперше поставив розгорнуту політичну програму від імені афро-американців і африканців. Вона поєднувала конкретні пропозиції з загальними принципами, які в більшості випадків були неприйнятними для колоніальних держав. Конгрес закликав Паризьку мирну конференцію розробити кодекс законів на захист інтересів африканців. В резолюціях були формульовані принципи управління корінним населенням Африки, землю і природні багатства пропонували використовувати в інтересах африканців, інвестування іноземного капіталу регулювати таким чином, щоб відвернути експлуатацію африканців і виснаження природних багатств. В резолюціях були і заклики покінчити з рабством, заборонити примусову працю і тілесні покарання, надати всім дітям в колоніях право на освіту на рідних мовах метрополій за громадський рахунок.
Вимоги слідуючи трьох панафриканських конгресів мало в чому відрізнялись від програми, яка була запропонована на першому. II конгрес засідав у Лондоні, Брюсселі і Парижі в 1921 р. На ньому були представлені 33 країни. Із 113 делегатів 41 прибув із Африки. III конгрес відбувся в Лондоні і Лісабоні в 1923 р. VI конгрес проходив в 1927 р. в Нью-Йорку. Африку на ньому представляли тільки декілька африканців, які проживали в США. В 1929 р. Була зроблена спроба скликати лікуючий конгрес вже на африканській землі, в Тунісі, але вона потерпіла невдачу.
В 30-х роках серед вихідців із Вест-Індії і західно-африканських французьких колоній в Парижі почала формуватись суспільна течія або думка, яка отримала назву „негритюд” (тобто „негрскість”). Найбільш яскравими ідеологами негритюда стали виходець з о-ва Мартініка поет Е.Сезер і майбутній перший президент Сенегалу, теж поет Л.С.Сенгор. Прихильники негритюда, як і панафриканісти ділили людство по расовому признаку. Але якщо учасники панафриканського руху виходили із реально існуючої соціальної нерівності, то послідовники негритюду – із надуманих духовних і фізіологічних особливостей „негритянської раси”. Вони стверджували, що негр від природи володіє такими рисами, яких позбавлені представники інших рас, тому „негрська культура” заслуговує особливого місця в ряду інших культур.
Марксистські ідеї почали поширюватись в африканських країнах ще до Жовтневої революції 1917 р. в Росії, але широке поширення отримали вже під її впливом. Цей вплив найбільше був відчутний в ПАС і серед африканських студентів із різних країн, які навчалися в Європі і США.
В промисловості ПАС соціалістичні і комуністичні ідеї проникали на початку століття разом з новою хвилею емігрантів із Європи після англо-бурської війни. На початку та під час першої світової війни марксистські групи і гуртки виникли в найбільших містах – Йоханнесбурзі, Кейптауні, Дурбані. В 1915 р. група соціалістів-інтернаціоналістів, яка вийшла з південноафриканської Лейбористської партії, утворила Інтернаціональну соціалістичну лігу. Ні її основі, після об’єднання з іншими групами, в 1921 р. виникла Комуністична партія Південної Африки.
Цю партію зразу ж прийняли в Комуністичний Інтернаціонал. Комінтерн прагнув активізувати в Африці антиколоніальні та антиімперіалістичні настрої. З цією метою на Південь Африки посилались резиденти Комінтерну, представники декількох африканських країн були залучені (Джордж Педмор, ганець) у створення Антиімперіалістичної ліги, установчій з’їзд якої відбувся в Брюсселі в 1927 р. Африканці навчались в політичних навчальних закладах Комінтерну: в Міжнародній Ленінській школі і в Комуністичному університеті трудящих Сходу (Д.Кеніата).
Комуністична партія Південної Африки залишалась на протязі декількох десятиліть єдиною компартією в Тропічній і Південній Африці. Вона була створена представниками білої інтелігенції і профспілкових активістів, переважно недавніх вихідців із Європи, але скоро в її ряди стали всупати і африканці. Заслугою цієї партії є її боротьба проти білого расизму. Але, підкоряючись вказівкам Комінтерну, вона в першій половині 30-х років зайняла сектантські позиції, сконцентрувала увагу не на реальних проблемах Африки, а на боротьбі з „троцькизмом” з соціал-демократичними настроями, і відмовлялась від співробітництва з масовими організаціями. Ця тенденція виправилась тільки на початку та під час другої світової війни.
На африканській землі відбулося одно із перших зіткнень з фашизмом, які передували другій світовій війні: захоплення Італією Ефіопії в 1936 р.
У роки другої світової війни військові дії в Тропічній Африці велися тільки на території Ефіопії, Ерітреї та Італійського Сомалі. В 1941 р. англійські війська разом з ефіопськими партизанами і при активній участі сомалійців зайняли території цих країн. В інших країнах Тропічної і Південної Африки військових дій не велося. Але в армії метрополій були мобілізовані сотні тисяч африканців. Ще більше обслуговували війська, працювали на військові потреби. Африканці билися в Північній Африці, в Західній Європі, на Близькому Сході, в Бірмі, в Малайї. На території французьких колоній йшла боротьба між вишистами і прихильниками „Вільної Франції”, хоча вони не виливались у військові зіткнення.
Політика метрополій по відношенню до участі африканців у війні була двоякою: з одного боку, прагнули використати людські ресурси як можна більше; з іншого – боялись допускати африканців до сучасних видів зброї. Більшість мобілізованих африканців служили в допоміжних військах; хоча багато з них все таки пройшли і повну бойову підготовку, отримали військові спеціальності водіїв, радистів, зв’язківців і т.д.
Зміна характеру антиколоніальної боротьби проявилось у перші ж післявоєнні місяці. В жовтні 1945 р. в Манчестері відбувся V Панафриканський конгрес. Він ознаменував собою початок якісно нового етапу в боротьбі африканських народів. Африку представляло набагато більше країн і організацій, ніж на попередніх конгресах. Серед 200 учасників були Кваме Нкрума, Джамо Кеніата, Хастинге Банда – у майбутньому президенти Золотого Берегу, Кенії, Ньясаленду, південноафриканський письменник Питер Абрахамс, відомі громадські діячі. Головував на більшості засідань Уілям Дюбуа, якого назвали „батьком панафриканізму”.
Перемога антигітлерівської коаліції окрилила учасників конгресу надією на зміни у всьому світі. Антиколоніальний та антиімперіалістичний дух переважав на конгресі. Було обговорено положення у всіх регіонах Африки в багатьох африканських країнах. Серед резолюцій найбільше значення мали три: „Виклик колоніальним державам” і „Меморандум до ООН”, „Звернення до робітників, селян і інтелігенції колоніальних країн”. Конгрес виступив з новими, революційними вимогами і сформулював їх як в масштабі континенту, так і конкретно для всіх найбільших регіонів і країн.
Для більшості країн Африки післявоєнні роки стали періодом створення політичних партій. Вони появлялись в Африці і раніше, але дуже часто за характером це були дискусійні гуртки і не мали тісних зв’язків з народними масами. Партії і організації, які виникли під кінець війни і особливо після її закінчення були, як правило, іншими. Вони сильно відрізнялись одна від одної, що відображало строкатість самої Тропічної Африки і різницю в рівнях розвитку її народів. Але серед цих партій і організацій були згуртовані і досить довговічні, тісно зв’язані з практикою антиколоніальної боротьби та діяльності. Вони встановлювали зв’язки з робітничим і селянським рухом, поступово розширяли соціальну базу і набували рис загальнонаціональних фронтів, хоча часто і на багатоетнічній базі. Тактика партій теж змінилася. Вони почали звертатися безпосередньо до мас. Проводилися мітинги, кампанії непокори, широкі бойкоти іноземних товарів.
З кінця 40-х – початку 50-х років масові демонстрації, які переходили в криваві зіткнення з поліцією, стали характерною рисою часу. Збройні виступи відбулися в 1947 р. на Мадагаскарі, в 1949 р. на Березі Слонової Кістки. В 50-х роках розгорнулася збройна антиколоніальна боротьба народів Кенії і Камеруну. Друга половина 50-х років стала часом боротьби за скинення колоніальних режимів.
Все це відбувалось на фоні розпаду колоніальних імперій в Азії, кривавих війн у В’єтнамі, Індонезії, Алжирі і інших колоніальних і залежних країнах. Метрополії крок за кроком відмовлялися від попередніх методів панування. В 1957 р. проголосив свою незалежність британський Золотий Берег, назвавши себе Ганою в пам’ять середньовічної африканської держави. В 1958 р. цьому прикладу послідувала Французька Гвінея. Ці перші кроки були сприйняті всією Африкою як символ майбутньої деколонізації континенту. Одна за одною проводились загальноафриканські конференції, на яких головною вимогою було: добитися скинення колоніальних режимів.
4. Друга світова війна та її наслідки. Рік Африки
Кульмінацією процесу деколонізації став 1960 р. Він ввійшов в історію як „Рік Африки”. На карті світу появились 17 нових африканських держав. Більшість із них французькі колонії і підопічні території ООН, які знаходилися під управлінням Франції: Камерун, Того, Малагасійська Республіка, Конго (колишнє Французьке Конго), Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки, Чад, Центральноафриканська Республіка, Габон, Мавританія, Нігер, Сенегал, Мали. Незалежними були проголошені найбільша країна Африки за кількістю населення – Нігерія, яка належала Великобританії, і найбільша по території – Бельгійське Конго. Британське Сомалі і підопічне Сомалі, яке знаходилось під управлінням Італії, Були об’єднані і стали Сомалійською Демократичною Республікою.
1960 рік змінив всю обстановку на Африканському континенті. Демонтаж інших колоніальних режимів став вже незворотним.
Суверенними державами були проголошені в 1961 році британські володіння Сьєрра-Леоне і Танганьїка; в 1962 р. – Уганда, Бурунді і Руанда; в 1963 р. – Кенія і Занзібар; в 1964 р. – Північна Родезія (Замбія по назві р. Замбезі), і Ньясаленд (Малаві). В тому ж році Танганьїка і Занзібар об’єднались і утворили Республіку Танзанія. В 1965 р. – Гамбія; в 1966 р. – Бечуаналенд став Республікою Ботсвана і Басутоленд – Королівством Лесото. В 1968 р. – Маврикій, Екваторіальна Гвінея і Свазіленд; в 1973 р. – Гвінея-Бісау. В 1975 р. після революції в Португалії отримали незалежність її володіння – Ангола, Мозамбік, Острова Зеленого Мису, Коморські острови, Сан-Томе і Принсипи; в 1977 р. – Сейшельські острови, а Французьке Сомалі стало Республікою Джібуті. В 1980 р. Південна Родезія – Республіка Зімбабве, в 1990 р. підопічна територія Південно-Західна Африка – Республікою Намібія.
Проголошенню незалежності Кенії, Зімбабве, Анголи, Мозамбіку і Намібії передували війни, повстання, партизанська боротьба. Але для більшості африканських країн завершальний етап шляху був пройдений без кровопролиття, він став результатом масових демонстрацій і страйків, переговорного процесу, а у відношенні підопічних територій – рішень ООН.
Більшість нових держав оголосили себе республіками, багато, насамперед із колишніх французьких володінь, – президентськими республіками. Королівствами проголосили Лесото і Свазіленд. Президент Центральноафриканської Республіки Ж.Б.Бокасса, який прийшов до влади в результаті військового перевороту 1966 р., в 1976 р. оголосив себе імператором, а країну імперією, але в 1980 р. в результаті чергового військового перевороту він був скинутий і країна знову стала республікою.
У свідомості африканців поняття „колоніалізм” було зв’язано з пануванням Європи. Тому антиколоніальна боротьба нерідко виливалася і в заперечення всього європейського. Все ж таки більшість держав Африки проголосили своїми офіційними мовами європейські, а ті, що вибрали одну із місцевих мов поряд з нею поставили мову колишньої метрополії.
5. Проблеми і труднощі молодих африканських держав
У ліквідації колоніальних режимів і переході політичної влади до африканців вся Африка бачила велике досягнення. З проголошенням незалежності африканці зв’язували великі надії. Була широко розповсюджена впевненість, що корінне покращення життя наступить майже негайно. Разом з більшістю населення райдужні надії поділяли, хоча і з меншою мірою наївності, багато африканських лідерів.
Покращення дійсно послідували. Африканці самі стали формувати всі ланки державного апарату, армії, поліції. Відкрились широкі можливості для розвитку африканських культур. Повноправна участь у роботі ООН і в багатьох міжнародних організаціях сприяли самоствердженню нових країн і їх громадян. Молоді держави почали отримувати значну допомогу від багатьох країн світу, від спеціалізованих організацій ООН, від міжнародних фондів, банків.
В обстановці „холодної війни” почалася боротьба між блоками, які суперничали, за вплив на африканські держави. Питання про вибір шляху соціально-економічного розвитку вирішувався урядами держав Африки часто у зв’язку з їх відношенням до цих блоків. Оскільки капіталізм в уяві африканців був зв’язаний з колоніалізмом і вже тому викликав розчарування, соціалістичні ідеї уявлялися дуже привабливими. Радянський Союз і інші країни соціалістичного табору використали це, підкреслюючи, що ні одна із цих країн не несла на собі вини за колоніалізм в Африці. Ще більш дійовим було твердження, що соціалістичний табір допоможе африканським державам взагалі уникнути труднощів капіталізму і перейти до більш високих форм розвитку, минаючи капіталізм.
З кінця 50-х років в марксистсько-ленінській теорії все більше уваги приділяється концепції „некапіталістичного розвитку” і „соціалістичної орієнтації”. Ці ідеї були гаряче підтримані багатьма лідерами африканських держав. Правлячі партії оголошували своєю ідеологією „африканський соціалізм”, а потім деякі – марксизм-ленінізм. Перші кроки в цьому напрямку зробили уряди Гани, Гвінеї і Малі, потім на цей шлях стали Танзанія, Конго, Малагасійська республіка і деякі інші держави. Але дуже скоро досвід цих країн показав, що експеримент не вдається. Але ідеї некапіталістичного розвитку продовжували притягувати, і на місце країн, які сходили з цього шляху, ставали нові. З середини 70-х – Ефіопія, Ангола, Мозамбік.
Часто в країнах, які вибрали капіталістичний шлях розвитку, ситуація складалась напруженою, диктатура лідера і правлячої партії виявлялися жорсткими, а громадянські війни – кривавими. Але ряд основних труднощів був майже один і той же, що і в державах, які ішли шляхом капіталізму.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
