60448 (Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)), страница 2
Описание файла
Документ из архива "Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "история" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "курсовые/домашние работы", в предмете "история" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "60448"
Текст 2 страницы из документа "60448"
Щоб заставити чим більше число африканців щорічно покидати село і іти на заробітки, адміністрація поселенських колоній штучно створювала земельний голод і в зв’язку з цим обмежувала райони проживання окремих етнічних груп резерватами.
Відбувалось включення представників Африки до управління, адже експлуатація місцевого населення не могла здійснюватись без цього. Колоніальні власті створювали з їх участю новий апарат управління або використовували елементи того який існував в доколоніальну епоху. Це робилося не тільки із-за відсутності колоніальних чиновників-європейців, але і з тієї причини, щоб здешевіти колоніальний апарат. Без будь-якої хоча б мінімальної соціальної опори в середовищі місцевого населення африканця можна було б експлуатувати тільки постійно використовуючи військову силу і контроль. А цей метод занадто дорогий і малоефективний.
Різними були методи і способи включення африканців до колоніального управління, хоча в основному вони зводились до двох форм: прямому і так званому непрямому управлінню. У першому випадку колоніальна адміністрація назначала африканських вождів в той або інший район, не рахуючись з місцевими інститутами влади і тим звідки претендент. По суті справи їх положення мало чим відрізнялося від положення чиновників колоніального апарата.
При системі непрямого управління колонізатори формально зберігали інститути влади, які існували в доколоніальні часи, але змінили докорінно їх зміст. Вождем могла бути тільки людина “місцевого походження”, за звичай із “традиційної” знаті. Він залишався на своєму посту все життя, якщо влаштовував колоніальну адміністрацію, отримував основні засоби для існування із частини суми податків, які він зібрав.
Система прямого управління частіше використовувалась у французьких колоніях, непрямого – в англійських. Але це ніколи не було незмінним правилом. Французи в багатьох випадках не тільки неофіційно, але і формально признавали владу впливових традиційних правителів, насамперед тих, хто активно з ними співробітничав. Англійці ж часто створювали інститути ніби “традиційної влади” цілком штучно (як, наприклад, у народу ігбо в Східній Нігерії). А непряме управліня було несумісне з “поселенським” колоніалізмом Кенії, Південної Родезії і Південно-Африканського Союзу, і англійці самі признавали, що використовували в цих країнах пряме управління. В цілому ж можна сказати, що різниця між двома системами управління була незначною.
З утвердженням колоніалізму і розвитком товарно-грошових відносин розпадався звичний порядок речей, руйнувався устрій життя доколоніальних суспільств, основою яких була община. Змінювався і характер процесів класоутворення в тих країнах, де в доколоніальний період вони вже йшли і накреслювався розвиток специфічних ранньокласових відносин. В міжвоєнний період почалося зближення соціальних структур народів, які знаходилися в доколоніальну епоху на різних рівнях соціального розвитку.
Змінювались етнічні та політичні зв’язки. Колоніальний поділ в багатьох випадках перервав природні процеси етнічної і політичної консолідації. В кожній колонії створювався свій адміністративний поділ, який часто не співпадав з етнічним. Ряд народів були поділені кордонами колоній. Попередні політичні і економічні зв’язки якщо і не розривалися, то ускладнювались і трансформувались. В межах колоніальних адміністративних одиниць на базі нових політичних і економічних зв’язків ішло формування нових етносоціальних груп. Іноді колоніальні власті навіть проголошували в адміністративному порядку створення нових “племен”.
Інтенсивність змін була різною не тільки в тих або інших країнах континенту, але і в межах однієї і тієї ж країни. Колоніальні власті повсюду виділяли території, де було найбільше можливостей для інтенсивної експлуатації природних і людських ресурсів. Там соціальна трансформація ішла швидко. Найбільш глибокі зміни відбулися в житті тих народів, які виявилися найдовше у тісному зіткненні з колоніалізмом, насамперед у Південній Африці та інших поселенських колоніях.
Відходництво було найбільш поширеною формою роботи по найму. Необхідність сплати податків, прагнення хоч якось збільшити доход сім’ї, ріст потреб в нових товарах приводили до того, що мільйони африканців проводили в пошуках все своє життя – повертались додому, а потім знову і знову вербувались на заробітки. Найбільш широко було поширене відходництво, зв’язане з сезонними сільськогосподарськими роботами, воно не заставляло африканців їхати далеко від рідних місць. Але робітникам, які їхали на рудники, часто приходилось пішки переборювати довгий шлях через територію декількох країн.
Головним центром притягання відхідників на всьому континенті був ПАС, особливо золоті рудники Провансалю, де щорічна потреба в робочих руках ≈ 300 тис. гірників. Дві третини із них припадали на інші країни, іноді далекі від П.А.Р. Основними поставниками робочої сили на півдні Африки був Ньясаленд, Південний Мозамбік, Басутоленд, Бечуаналенд, Свазіленд. У перших трьох 40 – 50% всіх працездатних молодих чоловіків щорічно ішли на заробітки за кордон, у інших двох – 25 – 30%.
Відходництво було новим соціальним явищем у африканських суспільствах. Але воно і само стало фактором соціальної трансформації і сприяло розхитуванню, розшаруванню традиційних підвалин на селі. Відхідники приносили на село нові цінності і поняття. Руйнувалися традиційні авторитети і норми взаємовідносин, руйнувались попередні методи ведення господарства.
З відходництва починалось формування декількох груп сучасного суспільства, насамперед робітничого класу. Відхідники залишалися в містах, на шахтах і плантаціях, набували кваліфікації, мали сім’ї і втрачали зв’язки з рідними місцями. Швидше всього цей процес формування пролетаріату ішов у великих торгових містах таких як Дакар, Момбаса, Кейптаун, Дурбан, на залізницях і у великих гірничо видобувних районах – в Катанзі, у Мідному поясі Північної Родезії, Трансваалі.
Найбільш масова група колоніального суспільства – колоніальне селянство – відрізнялася від общинника доколоніальних часів тим, що була зв’язана з світовим або місцевим ринком і вела товарне господарство. Від капіталістичного фермера його відрізняли багато чисельні способи позаекономічного примусу, а також збереження натурального виробництва. Селянське середовище було дуже різне за своїм складом. Тут ішли процеси майнового і соціального розшарування. Для майнового нагромадження найважливіше значення мала близькість до колоніальних властей і “туземної” адміністрації.
Члени “туземної” адміністрації, їх рідні, близькі і клієнтура користувались важливими, хоча і законодавчо не зафіксованими перевагами в “туземних” судах, при відправці на примусові роботи, зборів податків та ін. В результаті цього, а також подарунків та безплатної праці своїх співвітчизників вони швидко сконцентровували в своїх руках основні багатства – землю, почали вирощувати експортні культури там, де це дозволялось, ставали лихварями, відкривали лавки. Своїм дітям вони давали кращу освіту і з часом ті ставали колоніальними чиновниками, починали займатися бізнесом, ставали юристами, вчителями, журналістами, поповнювали ряди нової еліти.
Яку б систему управління не використовувала колоніальна адміністрація, їй потрібні були освічені чиновники – африканці, чи то вожді, чи просто службовці певної ланки колоніального апарату, інакше управління було б неможливе. Торговий капітал – від крупних фірм до дрібних торговців, які їздили зі своїми фургонами по безкрайнім дорогам Африки, – був зацікавлений в появі широкого кола “європеїзованих африканців” з новими потребами і з грошовими прибутками, щоб створити більш місткий ринок для своїх товарів. Європейські фірми, які монополізували закупівлю сільськогосподарської продукції, спирались нарозгалужену сітку місцевих скупників-посередників. За звичаєм, це були люди з зачатками європейської освіти. Потрібні були також вчителі і священики-африканці, які змогли б більш дієво поширювати прищеплені європейцями ідеї і уявлення, ніж самі європейці. Перекладачі, писарі, священики, телефоністи, телеграфісти, дрібні клерки, вчителі початкових класів – з цих професій починалося становлення такої еліти.
Десятиліття колоніального поділу Африки були і часом збройного опору африканців у Європі це називали “колоніальними війнами”. Деякі із цих війн і повстань приходяться і на початок XX ст.: повстання “Маджи-Маджи” в Німецькій Східній Африці, зулусів у британській колонії Натал і ряд інших. Але в Африці в цілому вже відходив в минуле опір африканських народів в попередніх формах: з стрілами, щитами, з традиційною тактикою міжплемінних війн. Стало очевидним, що таким способом протистояти гвинтівкам, гарматам і кулеметам безнадійно.
З встановленням колоніального панування і виникненням нових соціальних груп в африканських суспільствах з’являються інші форми протесту. Однією із ранніх була релігійно-політична, насамперед створення афро християнських церков. На перший погляд може здатися дивним, що ідеологічне обґрунтування антиколоніалізму африканці взяли з тієї ж самої релігії, яку нав’язували їм завойовники. Відбулося це тому, що християнство виступало з ідеєю загальної рівності перед Богом, крім того, воно давало тим, хто прийняв Нову віру можливість усвідомити себе частиною більш широкої спільноти, ніж клан, сім’я, община. Об’єднуватися по-новому могли лише ті люди, які хоча б частково відійшли від старих форм об’єднання. Такі були ті, хто прийняв нову віру. Як правило, якраз ці люди були більше всього вибиті із традиційного звичного укладу життя. До того ж нова релігія в цілому більше підходила до реалій колоніального суспільства, ніж традиційні вірування. Але антиколоніальний протест у її адептів був нерозривно зв’язаний з розчаруваннями в європейцях як дійсних християнах, з прагненням утвердити в цій вірі себе і свій світ.
Афро-християнські рухи характерні для багатьох африканських країн. Наймогутнішим був кімбангізм, який виник в 1921 р. в Бельгійському Конго. Його главу, колишнього протестантського священика конголезця Симона Кимбангу, вважали месією, а потім і самим богом. У нього були “апостоли” і “пророки”, які очолювали рух у багатьох районах країни. Лозунг Кимбангу – “Конго – конголезцям”. Кімбангісти відмовлялися платити податки, встановлені бельгійськими властями і організовували масові виступи проти адміністрації і офіційної церкви.
В країнах, де була велика роль ісламу, виникали мусульманські рухи з лозунгами неприйняття влади “невірних” і захисту чистої віри.
Різні форми пасивного, неорганізованого протесту – несплата податків, втеча від набору в колоніальні війська, переходи значної кількості селян із однієї колонії в іншу в пошуках кращих умов існування, особливо там, де колоніальні кордони споріднені народи, – були широко поширені у міжвоєнний період.
Інтелігенція групувалася навколо газет і журналів, які спочатку створювались місіонерами, а потім часто ставали першими рупорами африканської громадської думки. В тих країнах, де певна кількість африканців мала виборчі права, збори виборців ставали форумом, на якому обговорювались спільні потреби.
У міжвоєнний період виникали перші дуже аморфні політичні організації, які утворювали представники освіченої еліти. Найвідоміші із них – Національний конгрес Британської Західної Африки, утворений в 1920 р. представниками чотирьох західно африканських колоній Великобританії і Молодо сенегальський рух. Вони виступали за пом’якшення колоніальних порядків, проти найбільш одіозних проявів колоніального гніту, за поширення прав, які надавались деяким категоріям африканського населення, на більш широке коло осіб. Першою політичною партією африканського населення став Африканський Національний конгрес Південної Африки, створений в 1912 р. він виступив за єдність африканців у боротьбі проти расової дискримінації. Він впливав на хід антиколоніальної боротьби на всьому південноафриканському субконтиненті і в британських володіннях Центральної і Східної Африки.
Панафриканізм зародився в кінці минулого століття і спочатку був паннегритянським. Рух виступав від імені всієї раси і намагався втягнути в свої ряди як африканців, так і афро-американське населення Американського континенту і в першу чергу США і Вест-Індії. Перша пан африканська конференція відбулася в Лондоні в 1900 р. Піднесення політичної активності афро-американців зв’язане з поширенням гарвизму – руху під лозунгом “Назад в Африку!” Його засновник Маркус Гарви в 1920 р. проголосив себе імператором і першим тимчасовим президентом Африки. Зустрівшись з реальними труднощами переселення, гарвізм швидко втрачав грунт під ногами. Але він дав поштовх росту панафриканських настроїв.