59425 (Сергій Радонежський – політичний діяч Середньовічної Русі), страница 2

Сім днів провів ново пострижений Сергій у своїй церкві, кожен день здійснював Божественну літургію і всі ці сім днів Сергій нічого не їв, окрім просфори. Щоб зберегти бадьорість, він читав псалми і духовні пісні, утішаючи себе ними, він славив Бога.

Сім днів пролетіли як один день, настав час Сергію розлучитись з ігуменом.

- «Вотъ, отче» – з тихим сумом сказав тоді юний чернець своєму Євангельському батькові – «ты уже уходишь и оставляешь меня одинокимъ въ этой безлюдной пустыне… Давно я желалъ уединиться. Ты уходишь отсюда, отче: благослови же меня смиренного и помолись о моеймъ уединении».

І залишився Сергій один в своїй пустелі, залишився без наставника і без помічника, з Єдиним Богом, який ніколи не залишає тих, хто для нього все залишив. Чиста і світла була його душа, проста і відкрита благодаті Божій. І по істині, Сергій був мужем Богомудрим.

Бог сильний і завжди прийде на допомогу тому, хто його кличе: «но испытавшие знаютъ», – говорить святий Філарет, митрополит Московський, – «какимъ трудностям подвержена ченоческая жизнь въ совершенномъ уединении». Ці труднощі такі великі, що той, хто не відчув їх, важко вірить розповіді про них, а іноді і зовсім не вірить, тому що в такій розповіді відкривається зовсім інший світ, світ грішнику зовсім невідомий…

Святі Отці залишили нам у своїх писаннях богомудрі правила – науку чернечого життя. Правила Василія Великого, якими користувався і преподобний Сергій:

1. Люби слухати або читати слово Боже, житія і повчання святих: в них найдеш правила і приклади святого і бажаного Господу Богу життя.

2. Безперестанку дивись за собою, кожний вечір розглядай свої думки і бажання, які в тебе виникли, слова, які ти говорив, і справи, які ти вирішив протягом дня, і молись Богу для прощення усього, що зробив проти його заповідей.

3. Як можна частіше, довше роздумуй про смерть, про те, що вона неминуча, неочікувана, роздумуй про друге пришестя Господа на суд світу, про страждання грішників і блаженство праведних.

4. Люби молитву і постійно нею займайся.

5. Люби піст, ому що без нього не можна уникнути поганих думок, а за думками – і поганих справ.

6. Де би ти не був, щоб ти не робив, завжди твердо пам’ятай, що Господь дивиться на тебе і бачить все, що ти думаєш, чого бажаєш і що робиш.

7. Суворо виконуй усі заповіді Христові.

Особливо багато скорботи і спокуси терпів Сергій від сатани на початку свого пустинного життя.

Розповідав сам Преподобний своїм учням: однієї ночі увійшов він в церкву свою, щоб відспівати ранішню. Щойно він почав молитись, як перед ним розійшлась стіна церкви і увійшов сатана, якого супроводжував цілий сатанинський полк – усі в гостроконечних шапках і в литовський одежі. Яку тоді боялись на Русі не менше татар…

- «Уходи, уходи отсюда, беги скорее» - кричали вони Сергію – «не смей долго оставаться на этом месте: не мы на тебя наступили – ты самъ нашелъ насъ! Если не уйдешь отсюда, мы разорвемъ тебя на части и ты умрешь въ наших руках».

Сергій не засмучувався духом від цих безсильних погроз: він ще дужче, ще палкіше став молитися. І не витримали нечисті духи молитви, і зникли так раптово, як і з’явились.

Розділ ІІ. Лавра в перші роки свого існування

2.1. Чудесне зцілення у стінах Лаври

Не більше двох-трьох років пройшло з того часу, як Сергій поселився в лісах Радонежа. В самому Радонежі і за його околицями почали говорити про молодого пустинника. І так один за одним, почали приходити люди до нього, спочатку заради душевної розмови і духовної поради – в чому Сергій їм не відмовляв. Іноді приходило по дві, по три людини, припадаючи до ніг його, просили, щоб дозволив їм тут оселитися.

Сергій не бажав розставатися зі своєю самотністю: він побоювався, щоб строга пустиня не розчарувала його сподвижників, щоб не довелося їм піти від нього з наріканнями, подібно тих мало душевних учнів Христових, які говорили: «жестоко слово сие, кто можетъ его послушать?» (Фоан 6, 60). І він спочатку не погоджувався приймати їх, представляючи їм всі труднощі пустинного життя.

- «можете ли терпеть скудность этого места?» - казав Сергій – «васъ ждет сдесь и голодъ и жажда и всякие недостатки».

Не бажаю іти проти волі Господа, з радістю приймаю я вас, будуйте кожен собі келію. Але хай буде вам відомо, що, якщо ви прийшли сюди дійсно працювати для Господа і якщо хочете тут зі мною жити, то повинні бути готові терпіти нужду і скорботу.

І багато інших слів утіхи слухали пришельці від пустинника. І стали пришельці будувати собі хатини біля Сергієвої келії, і з дитячою любов’ю почали навчатись в нього пустинним подвигам. Не більше дванадцяти братів зібралось спочатку навколо Сергія. І це число довго залишалося незмінним. Перший прийшов до Преподобного Василій, прозваний Сухим. Прийшов він уже в схилі літ і не довго пожив з Преподобним, помер. Другий учень і сподвижник Сергія був простолюдином, землеробом Іаков, який між братіями називався скороченим іменем – Якута. Він служив братії розсильним. Збереглись ще імена двох учнів – Онісім диякон Єлісей священик. До числа перших учнів Сергія можна віднести преподобних Сильвестра Обнорського, Мефодія Пшношского, Андроніка і інших.

Коли було побудовано 12 келій, Преподобний обніс їх високим дерев’яним тином для безпеки від звірів і поставив воротарем Онисія, келія якого була біля самого входу в обитель. Густий ліс оточував обитель з усіх сторін, навіть біля церкви були видні пеньки і колоди, між якими і засівались різні огородні культури для убогої трапези. Ось такий вигляд мала Сергієва Лавра в перші роки свого існування.

Тихо і спокійно протікало життя пустинників. Не було в них начальників, ні навіть пресвітера, проте суворо дотримувались порядку щоденного Богослужіння, виключаючи, звичайно, літургію. Пустинні сподвижники кожен день збирались в церкві на опівнічницю, ранішню, третю, шосту і дев’яту годину, на вечірню і повечір’я, здійснюючи між цими служіннями часті молитовні співи. Молитва за заповіддю Апостола (1 Сал. 5, 17) була їх постійним правилом і в церкві і в келії. А для здійснення Божественної літургії в святкові дні звичайно запрошували священика із ближнього села або ігумена. Священнослужителя завжди зустрічали з радістю і з честю.

Сам Преподобний не хотів приймати ні ігумена, ні сан священика. Три або чотири келії для братії він побудував своїми руками, сам рубав і колов колоди, носив їх до келії, пік хліб, варив їжу, шив одежу і взуття, носив на гору воду в двох водоносах. Одним словом – він служив братії, як куплений раб, усякого стараючись полегшити їх важке життя.

Сергій жодного часу не мав вільного від праці і молитви, харчувався він лише хлібом і водою і то малою кількістю, а ніч майже всю проводив у кельній молитві. І усі ці важкі подвиги не лише не ослабили його тілесних сил, але й укріпили їх.

Вільний від молитви час пустинники проводили в постійній праці. Молитва і праця, за повчанням святих Отців, нерозлучні в житті чернечому. І учні Сергія працювали на своїх невеликих городах для своєї убогої пустинної трапези, кожен піклувався про свою убогу келію, самі готували собі їжу, шили собі одежу, переписували книжки і, можна гадати, займалися навіть ікон описанням.

Близько дванадцяти років пройшло з часу приходу до Преподобного Сергія його перших сподвижників, а ігумена в новій обителі не було. Преподобний Сергій і слухати не хотів, що йому прийняти цей чин. Він завжди казав, що «желание игуменства есть началом корень властолюбия». Тим не менше і сам він розумів потребу в духовному наставнику для своєї обителі. Одного боявся він, щоб братія не почала наполягати на свому бажанні мати його своїм ігуменом і тому щиро молився, щоб Бог сам дав їм наставника. І Господь почув молитву свого раба і тому, краще самого Сергія, не міг служити на цьому благословив його самого і дав ігумена братії. Як це було?

В серцях братії вже давно було бажання поставити на ігуменство свого возлюбленого авву. Укріпивши себе надією на Бога, братія прийшли до нього всі разом і сказали: «Отче! Ми не можемо далі жити без ігумена, виповни наше сердечне бажання: будь нашим ігуменом, будь наставником наших душ, ми будемо кожен день приходити до тебе і відкривати перед тобою нашу совість, а ти будеш подавати нам прощення, благословення і молитву. Ми хотіли б бачити тебе, як ти здійснюєш Божественну літургію. Ось, чесний отче, таке наше спільне сердечне бажання, не відмов нам в цій милості!».

Поставлений у тяжке положення, Сергій відповідав: «Братіє мої! У мене і думки ніколи не було про ігуменство, одного бажає моя душа – вмерти тут простим ченцем. Залиште мене Богу: хай він що хоче, те і робить зі мною».

Але братія наполягала на своєму: «Навіщо ти, отче, відмовляєшся виконати наше бажання? Ти ж засновник обителі цієї, будь її і наставником. Ти посадив виноград цей, ти і живи його своїм повчанням і плодами свого зразку. Ось наше останнє слово: або сам будь нам ігуменом, або іди і проси нам ігумена».

Думка про іншого ігумена була для Сергія приємна: він був готовий стати останнім послушником у кого б то ні було, тільки б самому не бути начальником. Любов до ближнього потребувала на цей раз забути про себе і подумати про користь братії, а духовний досвід показував небезпеку, що новий, чужий для духу обителі, ігумен задумає вводити нові порядки, що ці порядки можуть засмучувати братію, які звикли на порядки, установлені самим засновником обителі. Тому, вирішуючи питання остаточно, бажаючи відкласти це рішення, Преподобний коротко сказав братії: «ідіть з Богом у свої келії, краще помоліться Господу Богу, щоб Він Сам відкрив нам волю свою. І тоді побачимо, що нам робити».

Братія послухалась любимого авву і розійшлась, але не на довго. Пройшло декілька днів і старці знову прийшли до Преподобного.

Зворушений до глибини душі такою любов’ю братії, він відкрив перед ними усе своє серце: він став говорити їм про своє не достоїнство, усякого просив і благав не примушувати його до прийняття сану священика і ігумена.

Тоді братія сказала: «Якщо ти не хочеш бути нашим наставником, то ми вимушені будемо покинути це місце – ми підемо з церкви Пресвятої Троїці – і будемо блукати як вівці без пастуха».

Преподобний Сергій був переможений любов’ю до братії і в 1354 році він, взявши з собою двох старших ченців, відправився до Волинського Єпископа Афанасія, який жив в Переяславі Заліському, в Нагорному Борисоглібському монастирі.

Зранку, перед самою літургією, з’явився Преподобний до єпископа. Він впав до його ніг і просив благословення.

Імя Сергія давно було відоме Афанасію: він раніше багато чув про його пустинне життя, про заснування ним обителі і про будівництво церкви, і тепер був радий бачити у себе такого гостя. Єпископ прийняв його з любов’ю, по-батьківськи поцілував і довго розмовляв з ним про спасіння душі. Тебе покликав Господь Бог, тому ти і будеш віднині ігуменом для братії, сказав єпископ.

Єпископ Афанасій пішов до церкви, взявши з собою Преподобного. Почалась Божественна літургія і Сергій став ієродияконом, а на другий день – ігуменом. На наступний день ієромонах Сергій один відправив Божественну літургію.

По закінченні літургії, єпископ Афанасій проголосив над Сергієм молитву. Потім він запросив нового ігумена в свої келії і там, в батьківській з ним розмові наодинці, наставляв його в правилах апостольських.

Так скінчилась розмова і єпископ, благословивши нового ігумена, відпустив з миром.

З нетерпінням братія очікувала свого ігумена. Із сьозами синовської любові поклонились вони йому до землі. Радів і святий ігумен, дивлячись на радість своїх чад.

Повчаючи братію, він говорив: «внимайте себе, братие, всехъ молю: прежде имейте страхъ Божий и чистоту душевную и любовь нелицемерную, къ симъ и страннолюбие, и смирение съ покорениемъ, постъ и молитву. Пища и питие въ меру, честь и славы не любите, наче же всего боитеся и поминайте часъ смертный и второе пришествие».

Дійсно, воно написане самим Преподобним Сергієм, чи лише записано його учнем.

Ігуменство Преподобного Сергія нагадувало ігуменство Преподобного Феодосія Києво-Печерського: та ж строгість до себе і любов до братії, та ж невтома в праці, безсонна ніч. Він учив не стільки словом, скільки своїми прикладами. На втіху братії кожен день відправляв він Божественну літургію. Ніяка втома чи турботи не могли завадити йому прийти в церкву до будь-якого Богослужіння і виходив він з церкви завжди останнім. Протягом усієї служби він стояв як свіча, не дозволяв собі доторкнутись до стіни. Сидіння в церкві не дозволялось ніколи. В сані ігумена як і раніше, продовжував допомагати братії в домашніх справах: варив кутю або коливо, яке в той час приносили до церкви в пам'ять усіх великих свят, особливо просфори завжди готував сам, не допускав нікого із братії брати участь у цьому, навіть пшеницю для цього молов сам.

Мало-по-малу збільшувалась обитель Сергієва. Там, де були непрохідні хащі, ніколи не ступала нога людська, тепер розквітла обитель, її келії, спочатку розкидані без порядку по дрімучих лісах, мало-по-малу були поставлені чотирикутником навколо церкви, яка таким чином стояла серед монастиря в своїй пустинній красоті і була видна з усіх келій.