57698 (Історичний портрет Михайла Драгоманова), страница 3

4 квітня 1866 року біля воріт Літнього саду він вистрілив у імператора Олександра ІІ, а 6 квітня була опублікована згадана стаття М.Драгоманова. Водночас журналіст М.Катков опублікував свій виступ у “Московских ведомостях”, де намагався довести зв’язок між каракозовським замахом і статтею Драгоманова в такий спосіб: “Чиясь таємна рука подала знак, - і сіли писати статті проти Росії французи Мазад і С.М. де-Жирарден, українство підняло голову в № 93 “СП-в”, а Каракозов зробив замах на царя” [1; с. 11].

Саме цим і скористався князь Шихматов, написавши секретний донос міністрові народної освіти графу Дмитру Толстому, в якому зазначив, що “приват-доцент Драгоманов належить до партії українофілів”. І далі: “Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння”. Міністр порушив перед вченою радою Київського університету питання про неможливість перебування в стінах Альма-матер молодого приват-доцента Михайла Драгоманова. Однак Шихматов, врешті-решт, зрозумів, що таку багатьма шановану особистість, як Драгоманов, краще залишити в університеті, але під наглядом, який до речі тривав кілька років. Більше того, в 1867 році міністерство відхилило клопотання про відрядження Михайла Драгоманова до Харкова для складання магістерського екзамену.

Для М.Драгоманова донос мав важливе значення, оскільки за його висловом, він почав займатись більш ретельним дослідженням українських питань взагалі.

У цей же час триває поглиблене вивчення Драгомановим історії Давнього Риму, держави, яка вперше закріпила правові основи цивілізації. Вивчення історії античності і середньовіччя в Росії в 60-х роках мало за мету прилучити громадян до європейського політичного і культурного досвіду.

1867 року М.Драгоманов склав магістерський іспит, а в 1869 році захистив магістерську дисертацію “Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит”, де розглянув соціально-політичні і культурні теорії суспільного розвитку, передусім Гегеля і Гердера, популярні в тогочасній європейській науці. У роботі над цією темою виявився потяг Драгоманова до осягнення законів розвитку людського суспільства, пошуку закономірностей, що керують вчинками видатних особистостей та цілих народів. На відміну від своїх колег-науковців, які захоплювалися позитивізмом, Михайло Драгоманов не обмежується аналізом соціально-економічних чи політичних чинників еволюції людства. Для нього головний критерій розвиненості суспільства – ступінь свободи особистості. Зацікавлення Драгоманова античністю мало свою специфіку, оскільки в цивілізаційному плані саме Римська імперія стала своєрідною точкою відліку у правовому поступі європейський конституційних свобод. У її історії вчений прагнув знайти відповідь, наскільки придатним є цей шлях для України.

З кінця 60-х років ХІХ ст. Драгоманов приходить до занять фольклором і спостережень над сучасною українською літературою – підставою для того були практичні потреби. Члени “Київської громади” умовах дії “Валуєвського” циркуляра 1863 року ставили за мету науковою працею, передусім в царині етнографії, фольклористики, історії України та археології, довести абсурдність офіозних тез про несамостійність української нації та культури, українофобським виступам окремих російських та польських видань протиставити писемні пам’ятки історії і духовності рідного народу. Поруч із П.Чубинським, В.Антоновичем, П.Житецьким, М.Лисенком, М.Старицьким Михайло Драгоманов був одним із найактивніших діячів Київської громади. І те, що перша спільна праця М.Драгоманова й В.Антоновича “Історичні пісні малоросійського народу” (в двох томах, 1874-1875 рр.) набула європейського розголосу, здобула Уваровську премію та була відзначена срібною медаллю Петербурзької Академії наук. Ця праця свідчить про глибоко продуману систему аналізу, величезну копітку працю, виконану цілком на громадських засадах.

2.3 Закордонно-еміграційний період життя

Важливим стимулом наукових інтересів Драгоманова стало його трирічне наукове відрядження за кордон (1870-1873), де він мав змогу слухати лекції в бібліотеках та архівах Берліна, Праги, Відня, Гейльдерберга, Цюріха, Флоренції. За кордоном вчений пильно приглядається до проблем існування так званих державних і недержавних націй до урядової політики і політичних програм різних партій у соціальному та національному питаннях. Якщо досвід минулого живить думку Драгоманова – політика, дає йому вагомі аргументи для розуміння сучасних йому політичних ситуацій, то пильна увага до проблем свободи особистості, до взаємин індивіда і держави спонукає його і в історичних дослідженнях повсякчас розкривати логіку історичного процесу, простежувати його звивисту, але безперервну лінію. Зіткнувшись за кордоном із німецьким шовінізмом стосовно слов’янських народів, Драгоманов утверджується на думці про перспективність федералістичної програми, висунутої свого часу Кирило-Мефодіївським братством. У своїх численних статтях він підводить читачів до федеративно-демократичних ідей, що були протилежними до принципів державної політики Росії і Німеччини. Поїздка дала йому можливість познайомитися з представниками передової європейської науки, глибоко дослідити особливості європейського соціального устрою, програм політичних партій, національної політики. Ознайомившись з ідеями західного соціалізму (зокрема марксизму), який Драгоманов сприйняв досить критично, і тепер він міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом.

Після повернення до Києва 1873 року Драгоманов стає штатним доцентом кафедри античної історії. Активно занурюється в діяльність “Старої громади”. Під впливом В.Антоновича він захоплюється українознавством, головним чином фольклористикою. В 1874 році з “Старої громади” утворилося українське наукове товариство “Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства”. Вона починає ретельно вивчати історію України, її етнографію, мову, економіку. Драгоманов стає одним з найактивніших діячів Південно-західного відділення Російського географічного товариства. Два роки він фактично редагує газету “Киевский телеграф”, бере участь у роботі Київського археологічного з’їзду. Але наклепи галицьких видань, доноси з Києва на адресу міністра народної освіти Д.Толстого про нібито сепаратистські, соціалістичні переконання Драгоманова (коли навіть слово соціологія на його лекції було сприйняте як соціалізм) стали невідпорним пунктом звинувачення.

1875 р. М.Драгоманов став жертвою репресій царського уряду і за рішенням Олександра ІІ був звільнений з університету, потрапивши під негласний нагляд поліції. З метою уникнення його арешту керівництво “Старої громади” відрядило вченого за кордон для організації видання журналу “Громада”.

Восени 1875 року Драгоманов переїхав до Відня, а незабаром до Швейцарії, де оселився у м. Клороне біля Женеви. Перебуваючи в Женеві, восени 1876 року разом з однодумцями, серед яких були А.Лехоцький, С.Подолинський, Ф.Вовк, а згодом М.Павлик, Драгоманов працює над налагодженням друкарні та відтворенням журналу “Громада”, який почав виходити 1880 року. “Женевський гурток” Драгоманова стає зародком українського соціалістичного руху за кордоном. Поруч із художніми творами (“Лихі люди” і “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса мирного, “Марія” Т.Шевченко та ін.) у журналі вперше публікується знаменитий лист В.Бєлінського до М.Гоголя (1880 р.), листи І.Тургенєва і К.Каваліна до О.Герцена як виразні свідчення тодішньої політичної думки. Це був перший сучасний український політичний часопис.

1886 року М.Драгоманов остаточно пориває зі “Старою громадою”, члени якої були незадоволені його надто радикальними поглядами і відмовились від подальшого фінансування його діяльності. Побоюючись переслідувань у роки посилення реакції за Олександра ІІІ, “Стара громада” поступово згортала свою діяльність. За цих досить несприятливих умов, коли царський уряд, запровадивши в дію “ємський” указ, ополчився проти будь-яких маніфестацій культурної, не кажучи вже про державну, політичну, самостійності українського народу, Драгоманов створює українську позацензурну пресу. Оптимальне волевиявлення інтересів кожної громади і кожної особистості з огляду не на якісь вузь партійні, а на загальнолюдські інтереси – такою була загальна, справді демократична платформа цього вченого, блискучого публіциста і політичного діяча. Цей принцип він послідовно обстоював у своїх товариських взаєминах із російськими революціонерами А.Желябовим, М.Бакуніним.

Якщо стисло окреслити віденсько-женевський період діяльності М.Драгоманова, то можна визначити в ній кілька принципово важливих проблем: спроба популяризувати соціалізм, який був би прийнятий для української громади й не гнітив свободу індивіда, – громадівський соціалізм; послідовна пропаганда конституційних гарантій – федералістського принципу державотворення, принципу великого поширення місцевого самоврядування і принципу свободи особистості; критика унітарно-централізаційного принципу в побудові держави, партії, тощо; пропаганда ідей соціального і духовного розвитку української нації, виведення її на європейський спосіб буття; критика репресивно-диктаторської ролі російського царизму як всередині країни, так і поза її межами. Зрештою, всі вони підпорядковані ідеї вільного розвитку української нації та ідеї людської свободи.

Останні роки М.Драгоманов прожив в Болгарії. Восени 1889 року він прибув до Софії на запрошення Міністерства освіти, щоб розпочати читання лекції з курсу загальної історії, він був тут тепло прийнятий. В цей час Болгарія робила свої перші кроки щодо організації свого власного університету. Перебування Михайла Петровича в Софії збігається із знаменними подіями в житті країни, яка після довгих років боротьби, ціною великих жертв домоглась своєї свободи, відкинувши п’ятивікове ярко, і щойно ступила на шлях національного освітнього та духовного відродження. І Драгоманов з натхненням віддається сміливій творчій роботі тут, в інший слов’янській країні, не маючи можливості працювати на батьківщині, але глибоко впевнений, що робить корисну загальнослов’янську справу залишаючись при цьому “українцем душею і серцем”. Не без підстав акад. М.Арнаутов підкреслює, що “ми, богари, маємо підстави більш ніж всі інші слов’яни, крім українців, бути вдячними цьому чоловікові, який являє собою щось набагато більше, ніж звичайний вчений. О, це людина, яка ніколи не зневажала життя. Драгоманов не лише пише історію, але творить її. На суху книжкову мудрість, а знання, пов’язане з волею до діла, проповідує він. Це ставить його нам в приклад, яким має бути справжній борець за свободу думки, справжній вчитель правди [24; с. 42].

Драгоманов піклувався про Вище училище (так тоді називався щойно відкритий 1888 р. Перший університет) ще до свого приїзду до Софії. В одному листі до Івана Шишманова з Женеви (21 липня 1889 р.) він радить, яких авторів та які книжки мають придбати болгарські бібліотеки. Про це турбується і пізніше, коли разом з ректором Вищого училища і директором бібліотеки професорами Д.Агуром та Л.Мілетичем робить все можливе, щоб поповнити її фонди необхідними книжками різних європейських авторів. Завдяки своєму багатому досвіду він міг давати поради щодо вдосконалення болгарського університетського навчання. В статті, яка була надрукована в газеті “Свободно слово”, він пропонує, щоб викладачів вибирали не з учителів гімназії, а щоб це були доценти, які вже до того змогли захистити свою діяльність у Вищому училищі. В іншій публікації М. П. Драгоманов радить, щоб призначення позачергових професорів відбувалось тільки після того, як вони прочитають публічні лекції, а регулярних професорів – на основі їхніх наукових праць. У зв’язку з цим він рекомендує залучити таких болгарських вчених, як Марина Дринова, Георгій Златарський, які вже здобули широку популярність в наукових колах поза Болгарією. Що ж стосується підготовки молодих фахівців для Вищого училища, то він пропонує надавати перевагу в доборі тим молодим людям, які добре себе проявили у наукових відрядженнях за кордоном, вносить пропозицію збільшити строк навчання з 3 до 4 років. Багато з пропозицій Драгоманова щодо вдосконалення вищої освіти в Болгарії знайшли розуміння особливо при підготовці Закону для Вищого училища 1890 року. Коли влітку 1890 року Драгоманов поїхав забрати свою сім’ю на Заході, то мав чимало консультацій у Женеві, Відні, Парижі стосовно навчальних програм, а також щодо архітектурного плану побудови зручного приміщення для університету в Софії.

Драгоманов прагнув виховувати своїх студентів у дусі свободи і нетерпимості до всякої тиранії, в дусі загальнослов’янської солідарності. Він не раз підкреслював, що основне їхнє завдання після одержання вищої освіти поїхати в усі куточки країни до свого народу і працювати, щоб підготувати чесних людей, які б допомогли перетворити Болгарію на добре освічену і впорядковану державу. На лекціях студенти бачили, як він простежує історичний розвиток суспільства, підкреслюючи необхідність у виявленні і розвитку передових гуманних ідей. Його лекції були “політичною школою” в найкращому розмінні цього слова.

Його діяльність в Софіївському університеті стала однією з найяскравіших сторінок цього закладу. Як підкреслює М.Арнаудов, “редко хто з вчених сягав такого авторитету серед університетської молоді. Небагато хто з викладачів умів робити собі таку новелу і таку любов, як цей незабутній українець” [24; с. 43].