56622 (Археологічні пам’ятки в історії м.Рівного), страница 2
Описание файла
Документ из архива "Археологічні пам’ятки в історії м.Рівного", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "история" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "курсовые/домашние работы", в предмете "история" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "56622"
Текст 2 страницы из документа "56622"
В другій половині Ш тисячоліття до н.е. на території Рівненщини почали оселятися племена пізньотрипільської культури, що поширювалась у Північному Причорномор’ї, на Середньому Подніпров’ї, у Волинській, Ровенській та Житомирській областях і на верхньому Подністров’ї. В Українській РСР найраніше пам’ятки (перша половина ІV тисячоліття до н.е.) трипільської культури відомі на Середньому Дністрі; поселення на Рівненщині належать до її пізнього етапу. Найбільш відомими з них є поселення поблизу сіл Хорів і Могиляни Острозького району, Костянець, Листвин і Корнів Дубнівського району. У Костянці, Хорові та Листвині вони досліджувались розкопками. Основою господарства пізньотрипільських племен було землеробство (з використанням биків як тяглової сили) та розвинуте скотарство. Рибальство і збиральництво були лише допоміжними заняттями. З інших видів господарської діяльності цього населення слід назвати прядіння, ткацтво, кушнірство та обробку кременю. Характерною рисою трипільської культури є посуд з розписом, нанесеним червоною, чорною або коричневою фарбами, а також наявність глиняних схематизованих людських і тваринних статуеток, що були пов’язані з ранньо-землеробськими культами.
Четвертою групою населення доби міді на Рівненщині, яка в останній чверті Ш тисячоліття до н.е. просунулась з басейну Вісли на схід, були племена культури кулястих амфор. У Рівненському, Дубнівському, Червоноармійському та Острозькому районах вони залишили характерні для їхньої культури грунтові поховання в гробницях, побудованих з кам’яних плит. Це були усипальні окремих патріархальних родин. У середині гробниць, крім кісток кількох похованих, знаходимо шліфовані крем’яні сокири, кістяні та янтарні прикраси й посудини - миски та амфори з кулястим тулубом, які дали назву цій культурі. В гробниці поблизу с. Ланне Дубнівського району знайшовся великий янтарний диск - амулет з зображенням сонячного знаку хрестовидного типу на одному боці та сцени поклоніння божеству (мабуть сонцю) трьох людських дуже схематизованих фігур, з яких одна озброєна луком і стрілами, на другому боці. Пам’ятки Рівненщини належать до східної групи культури кулястих амфор, розповсюдженої також на Поділлі, у Львівській та Волинській областях, у західних районах Білорусії, на Правобережному Подніпров’ї та у Румунській Молдові. Поселення східної групи виявлені у кількох селах нашої області. Одне з них, поблизу с. Межиріччя, досліджувалось розкопками 1973 р.
В другій половині ІІІ та першій половині П тисячоліття до н.е. значна частина Східної, Центральної та Північної Європи (від Волги до Рейну і від Південної Скандінавії до Карпат) була заселена групами споріднених племен, які залишили культури шнурової кер'аміки, названі так від характерного для них орнаменту у вигляді відбитків шнурка на посуді. На території Рівненщини відомі пам’ятки двох культур шнурової кераміки - городоцько-здовбицької (названої так від поселень поблизу сіл Городок Ровенського району і Здовбиця Здолбуиівського району, які досліджувались систематичними розкопками) та стжижовської. Городоцько-здовбицька культура розповсюджена на території Рівненської, Волинської і частково Львівської областей та на лівобережжі Західного Бугу в межах ПНР. Найширші розкопки поселень цієї культури проводились у згаданих селах - Городок і Здовбиця та біля с. Зозів Рівненського району. Поховання досліджувались неподалік від Зозова, Здовбиці та Глинська - Здолбунівськаго району. Ці пам’ятки залишені в основному скотарським населенням доби міді та ранньої бронзи, яке знало також землеробство, значення якого в господарстві цих племен дедалі зростало. З інших господарських занять слід назвати видобуток та обробку кременю. У Городку та Половцях Володимирецького району відомі невеликі копальні - місця видобутку кремневої сировини, а в багатьох селах області засвідчені майстерні крем’я-них знарядь.
Стжижовська культура (назва походить. від с. Стжижів на Люблінщині) розповсюджена у Південно-Східній Польщі, в Рівненській і Волинській областях та у північній частині Львівщини. Вона є одним з пізніх проявів культур шнурової кераміки (перша половина П тисячоліття до н.е.). Племена згаданої культури крім скотарства, займалися землеробством та виготовленням у численних майстернях високоякісних виробів (сокири, кинджали, вістря на списи) з волинського кременю. На Рівненщині і числешшх поселень стжижовської культури досліджувались розкопками Зозів, Озліїв, Перевередів Млинівського району. В окремих селах (Озліїв Млинівського, Страклів Дубнівського районів) проводились розкопки ґрунтових поховань цієї культури, а в Городку, Жорнові Дубнівського та Торговиці Млинівського районів - курганів; у селах Стеблівка Здолбунівсьного та Липа Дубнівського районів були знайдені скарби бронзових речей (прикрас, парадної зброї), що є доказом уже значного накоплення багатств у руках окремих осіб - представників родової верхівки.
Племена культур шнурової кераміки території Рівненщини підтримували тісні зв’язки з іншими спорідненими племенами Східної Європи, доказом чого є знахідки у Червоноармійському (с. Теслугів) та Млинівському (с. Торговиця) районах кам’яних сокир, характерних для фатьянівської культури, розповсюдженої у верхів’ях Волги, мідної сокири північно-кавказького типу, що входила до складу скарбу бронзових речей зі Стеблівки, матеріалів розповсюдженої у Подніпров’ї культури багатоваликової кераміки, виявлених на поселенні стжижовської культури поблизу с. Перевередів, та двох посудин середньодніпровської культури (один з різновидів культур шнурової кераміки, розповсюджений на Середньому і Верхньому Дніпрі), знайдених неподалік від с. Осова Костопільського району. В науці розповсюджена думка про приналежність культур шнурової кераміки предкам слов’янських, балтійських і германських Народів.
Доба бронзи (ІІ початок І тисячоліття до н.е.) характеризується дальшим вдосконаленням знарядь праці, значним розвитком скотарства й землеробства, а в галузі суспільних відносин - дальшим розвитком патріархально-родового ладу та майнової нерівності. Протягом раннього періоду доби бронзи на території Рівненщини розвивались пізні культури шнурової кераміки (здовбицький етап городецько-здовбицької культури та стжижовська культура). Близько середини П тисячоліття до н.е. тут виникла комарівська культура, пізніше сюди проникли окремі групи племен із сусідніх районів, зокрема, розповсюдженої у Середній Європі лужицької культури (с. Вербень Млинівського району). На кінець доби бронзи у північно-західних районах області в результаті дальшого розвитку культури місцевих племен і складного процесу схрещення впливів сусідніх культур сформувалась своєрідна висоцька культура, розвиток якої припадає в основному на початок доби заліза. У південні райони області з лісостепового правобережного Подніпров’я проникали племена білогрудівської культури, що розвивалась там з кінця доби бронзи.
Назва комарівської культури походить від курганного могильника неподалік від с. Комарів Івано-Франківської області. Поселення цієї культури на Рівненщині відомі майже в усіх районах області, а неподалік від с. Костиця Дубнівського району одне з них досліджувалось розкопками. Курганні могильники розкопувались у селах Дитиничі й Іванне Дубнівського та Кургани Острозького районів, а в Устенському Здолбунівського та Смордві Млинів-ського районів та у м. Дубні виявлено грунтові поховання. Для розуміння звичаїв і суспільних відносин племен комарівської культури особливе значення має курган поблизу с. Іванне, в якому поховано родового вождя з його жінками. Основним заняттям племен комарівської культури були скотарство і землеробство. Комарівська культура дуже близько споріднена з тшинецькою культурою (назва походить від місцевості Тшинець у Середньому Повісленні), яка в той час розвивалась на території нинішньої Польщі. С.С. Берозавська пам'ятки Волині, Рівненщини і Придніпров’я зараховує до тшинецької культури. Ряд дослідників вважає, що племена комарівської та тшинецької культур були нащадками племен культур шнурової кераміки і стали тим середовищем, в якому виникли предки слов’ян (праслов’яни).
Лужицька культура походить від району в Середній Європі – Лужиці, де вперше було виявлено пам’ятки цього типу. Ця культура існувала в ХНІ - V ст. до н.е. на території сучасної Польщі, ПДР і Чехословаччини. В межах України, крім Рівненської області (могильник поблизу с. Вербень Млинівського району), окремі її пам’ятки відомі ще у Львівській, Тернопільській та Волинській областях. Багато дослідників розглядає племена лужицької культури як предків західних слов’ян.
Археологічні матеріали свідчать про те, що проникнення у західні райони Ровенської області невеликої кількості населення Повіслення мало місце і в ІV -Ш ст. до н.е. На це вказують залишки поселення неподалік від Крилова Дубнівського району, що досліджувалось археологічними розкопками. Воно належало до поморської культури, яка в цей час розвивалась на території Польщі. Назва культури пов’язана з прибалтійською смугою Повіслення, де вперше досліджувались її пам’ятки. Польські археологи розглядають племена поморської культури як нащадків племен лужицької культури.
Доба заліза у Середній та Східній Європі розпочалась приблизно у VШ ст. до н.е. Це період великих технічних досягнень. До них належить у першу чергу винахід так званого сиродутного способу витоплювання заліза. Залізні знаряддя - сокира, якою користувались для розчищення лісових масивів під посів, і наральник - окуття дерев’яного рала - зробили землеробство більш ефективним. Це сприяло збільшенню кількості свійських тварин як тяглової сили і вплинуло на загальний розвиток продуктивних сил. Потреба у масовій кількості металевих та інших виробів привела до виникнення ремесла, яке поступово виділилось в окрему галузь виробництва. Таке явище Ф. Енгельс назвав другим великим суспільним поділом праці.
Разом з цим пожвавішала і торгівля. Розвиток продуктивних сил викликав зміни у суспільних відносинах: посилився процес розкладу первісно-общинного ладу. Нагромадження багатства стало метою представників суспільної верхівки окремих племен, виник інститут племінних вождів, які почали вести грабіжницькі війни. Поступово розвинулись феодальні відносини, виникли класи і держави.
Згідно з прийнятою у радянській археології періодизацією, доба раннього заліза поділяється на два періоди - передскіфський (VШ - перша, половина VП ст. до н.е.) та скіфський (середина VП -Ш ст: до н.е.). До передcкіфського періоду на території Рівненщини частково належить висоцька культура. Поява у степах кочових племен скіфів значно вплинула на розвиток культури місцевих племен усієї території сучасної України. В цей період на Рівненщині існували памятки Висоцької культури, нечисленні поселення згаданої вище поморської культури, милоградської культури та поселення ранньо-скіфського часу (VІІ-VІ ст. до н.е.).
Висоцька культура (приблизно ІХ-VІ cт. до н.е.) розповсюджена в основному на території Львівської і північної частини Тернопільської областей, а її назва походить від великого могильника поблизу с . Висоцьке Львівської області. Племена висоцької культури займались землеробством і розведенням свійських тварин. Вони мешкали на відносно невеликих поселеннях, а жителі кількох сусідніх селищ ховали своїх небіжчиків на великому спільному родовому могильнику. У похованнях зустрічаємо досить велику кількість бронзових і залізних прикрас, крем’яні серпи і вістря на стріли, залізні ножі, побутовий посуд, численні невеликі посудинки культового призначення та-культові глиняні фігурки тварин і птахів. На посуді й металевих виробах висоцької культури простежується зв’язок її племен з сусідніми племенами лужицької культури. її племена були, мабуть, одним з компонентів східних слов’ян.
Поселення і окремі поховання висоцької культури відомі на території Червоноармійського району. Поселення неподалік від с. Полуничної досліджувалось розкопками.
Поселення скіфського часу (VП-V ст. до н.е.) відомі майже в усіх районах Рівненщини. Найкраще дослідженою пам’яткою є ґрунтовий могильник поблизу с. Могиляни Острозького району, від імені якого пам’ятки згаданого періоду Рівненщини одержали назву могилянської групи культури скіфського часу. Племена, які залишили ці пам’ятки, були близько споріднені землеробському населенню лісостепової смуги Правобережної України, яке, на думку ряду дослідників, мало пряме відношення до процесу формування східних слов’ян.
Територія розповсюдження милоградської культури охоплює Рівненську і Волинську області, Північну Житомирщину та Південну Білорусію. На території Рівненщини поселення цієї культури досліджувались розкопками неподалік від сіл Великий Олексин Рівненського та Кургани Острозького районів, а грунтові й курганні могильники - в селах Городок і Забороль Рівненського району та в Курганах поблизу Острога. Населення мешкало на розташованих по берегах річок і озер неукріплених поселеннях; основою його господарства було розведення свійських тварин; у порівнянні зі скотарством землеробство було менш розвинутим. Пам’ятки милоградської культури, на думку їх дослідників, датуються VІ ст. до н.е. - І ст. н.е. В науці існує думка про те, що милоградська культура залишена згаданими грецьким істориком Геродотом племенами неврів.
Подальший розвиток продуктивних сил уже на рубежі, та в перші століття н.е. призводить до остаточного розкладу первіснообщинних відносин і формування наприкінці І тисячоліття н.е. класового суспільства. В цей же час відбувається процес консолідації землеробських слов’янських племен, які в історії Східної і Центральної Європи починають відігравати значну роль. Вважають, що слов’янські племена були представлені археологічними пам’ятками спочатку зарубинецької, а пізніше черняхівської культур. Племена зарубинецької культури жили тут у І ст. до н.е. - П ст. н.е. Вони були частиною ранньослов’янських племен, поширених у Верхньому і Середньому Подніпров’ї, а також у Прип’ятському Поліссі. Назва культури походить від с. Зарубинці на Київщині, де вперше було досліджено могильник цієї культури. На Рівненщині пам’ятки зарубинецької культури виявлені у Володимирецькому, Зарічненському та Острозькому районах, а найбільш відомою з них є могильник неподалік від с. Могиляни Острозького району, що протягом кількох років досліджувався археологічними розкопками.
Черняхівська культура поширена на великій території від Середнього Подніпров’я до Подністров’я, Лісостепу та частково степової смуги України. На Рівненщині з пам’яток черняхівської культури розкопками досліджувалось поселення у Костівці Дубнівського району. Великі неукріплені поселення було виявлено також поблизу сіл Коритне Червоноармійського та Вербень Млинівського районів. Основою їх господарства було плужне землеробство. На поселеннях цієї культури знаходять численні залізні знаряддя, в тому числі наральники, ліпний та виготовлений на гончарному крузі посуд, бронзові ювелірні вироби - застібки, підвіски та інші прикраси, а також монети, які можливо були засобом грошового обігу на внутрішньому ринку. Знайдені також скарби римських монет у селах Соснове Березнівського, Княгинине Дубнівського, Рубча та Хотин Рівненського, Мізоч Здолбунівського, Стоянівка Червоноармійського районів, які свідчать не лише про наявність заможної верхівки, а й водночас є доказом торговельних зв’язків з римськими провінціями на Дунаї, куди населення Східної Європи постачало хліб, худобу, а, можливо, і здобутих у межплемінних сутичках рабів. Проте деякі знахідки, наприклад, римський дротик (легка метальна зброя) з Мирогощі Дубнівського району слід розглядати як трофеї, здобуті у війнах з римлянами, мабуть, під час нападів на кордони Римської імперії. Племена черняхівської культури мешкали на неукріплених поселеннях, основою їх господарства були плужне землеробство і скотарство. Серед археологів найпоширенішою є думка про приналежність черняхівської культури східнослов'янським племенам.