3543 (Стратегії управління активами і пасивами в банках України), страница 2

Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним, а ощадні — фізичним особам.

Сертифікат - це цінний папір, що може використовуватися його власником як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ринку. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, оформленими депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат (крім іменного) може бути достроково проданий власником іншій особі (з одержанням певного прибутку) за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку — втрату частини ресурсів.

Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифіката банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі шляхом індосаменту. Щоб придбати банківський вексель, покупець має перерахувати гроші на рахунок банку-продавця, після чого останній виписує банківський вексель на ім'я покупця і зазначає дату зарахування грошей. Погашення банківських векселів відбувається шляхом їх викупу після закінчення терміну обертання або ж дострокового викупу. У банківських векселях вказується величина прибутку у вигляді відсотка до номіналу, що одержує власник векселя. Це означає, що продаються векселі за номіналом, а купуються банком за ціною продажу.

Недепозитні залучені (позичені) кошти банку - це позики на грошовому ринку, які залучаються у формі міжбанківських кредитів і кредитів центрального банку (НБУ), операцій з цінними паперами на вторинному фондовому ринку, а також позик на ринку євродоларів. Ці кошти мають суттєве значення для підтримки поточної банківської ліквідності і тому активно використовуються комерційними банками України.

Кошти, отримані комерційним банком за допомогою облігацій, не можуть вважатися власним капіталом, тому що облігації випускаються на певний строк, після закінчення якого ці кошти повертаються інвесторам. Вони свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики.

Якщо комерційний банк і надалі хоче утримувати у своєму обороті кошти, залучені за допомогою облігацій, він вдається до рефінансування попередніх випусків. Це здійснюється шляхом викупу раніше випущених облігацій за рахунок коштів, отриманих від випуску нових незабезпечених боргових зобов'язань. Облігації, якщо це передбачено умовами емісії, можуть бути конвертовані в прості акції. Тоді залучені з їх допомогою кошти переходять у власний капітал комерційного банку. Конвертованість облігацій дає змогу підвищити їх привабливість у колі покупців, оскільки останні можуть придбати акції банку в найбільш вигідний момент. Власники облігацій ризикують менше, ніж власники акцій, бо у разі банкрутства комерційного банку кредиторам кошти повертаються раніше, ніж звичайним акціонерам. Необхідно відрізняти кошти, мобілізовані комерційним банком за допомогою облігацій від внесків і депозитів. Якщо перші називаються в банківській практиці позиковими, або позиченими, то другі — залученими. При випуску облігацій банк відіграє активну роль, ініціатива випуску належить йому, тоді як при залученні внесків роль банку пасивна.

До акціонерних банків, що випускають облігації, застосовуються такі самі вимоги, як і при випуску акцій. Емісія облігацій регламентується законами України від 10 вересня 1991 р. "Про господарські товариства" і від 24 червня 1991 р. "Про цінні папери та фондову біржу", тобто тими самими законодавчими актами, що й випуск акцій.

Комерційний банк може випускати облігації для залучення позикових коштів лише за умови повної реалізації усіх випущених ним акцій. Реалізація облігацій може відбуватися або на основі їх продажу за угодами з покупцями, або шляхом обміну на раніше випущені облігації та цінні папери. Погашаються облігаційні позики комерційними банками після закінчення терміну обігу облігацій за їх номінальною вартістю. Банківські облігації в Україні не набули розвитку. Причинами такого становища є їх незабезпеченість, нездатність нових банків довести статутні капітали до розмірів мінімальних вимог НБУ, фінансові труднощі, що виникли в більшості банків останнім часом, а також фактична відсутність вторинного ринку цінних паперів.

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансово- стійкі комерційні банки, в яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори одержують можливість установлення ділових партнерських стосунків.

У принципі банкам вигідно розміщувати кредитні ресурси в інших банках порівняно з кредитуванням суб'єктів господарської діяльності, оскільки перші відрізняються, як правило, більш високою надійністю. Проте в Україні з другої половини 1994 р. у банківській системі склалася кризова ситуація, однією з причин якої було неповернення окремими банками міжбанківських кредитів. Тому нині комерційні банки дуже обережно підходять до вирішення питань про видачу міжбанківських кредитів.

Терміни міжбанківських кредитів можуть бути різними — від одного дня до трьох — шести місяців. Відсоткова ставка за міжбанківськими кредитами, як правило, нижча, ніж за кредитами, наданими господарникам, і пов'язана з обліковою ставкою НБУ.

Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв'язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності. В Україні у зв'язку з впровадженням електронних розрахунків міжбанківське кредитування здійснюється шляхом прямих контактів між банком-кредитором і банком-позичальником. Кредитування здійснюється на договірних умовах на чітко визначений термін. Досить активно використовуються міжбанківські кредити терміном на один день, мета яких полягає у підтримці поточної ліквідності банку.

У договорі на міжбанківське кредитування, крім терміну, обумовлюється сума кредиту, рівень відсоткової ставки, порядок погашення. Звичайно, при порушенні терміну погашення міжбанківського кредиту банк-кредитор передбачає своє право на безспірне списання боргу. Якщо банк, що позичив кредитні ресурси, не може їх повернути в установлений термін, то він купує гроші в іншому банку.

При укладанні договору на міжбанківський кредит банк-позичальник повинен повідомити банку-кредитору значення своїх економічних нормативів (платоспроможності, ліквідності).

Купувати і продавати кредитні ресурси можуть не лише комерційні банки, а й їх відділення та філії. Проте це право реалізується тільки в системі одного банку, що має філійну мережу.

НБУ застосовує механізм рефінансування комерційних банків через операції "репо" та ломбардне кредитування, а також надання кредитів під заставу конверсійних облігацій внутрішньої державної позики (КОВДП) та стабілізаційних кредитів.

Основною формою рефінансування комерційних банків є ломбардне кредитування та операції "репо". Їх частка в загальних кредитах НБУ комерційним банкам становить більш як 76 %, у тому числі на операції "репо" припадає понад 54 %, а на ломбардне кредитування — понад 21 %. На інші механізми рефінансування (кредити під заставу КОВДП та стабілізаційні) припадає близько 24%.

Ломбардний кредит надається на строк до 30 днів у межах лімітів, встановлених на квартал НБУ для своїх регіональних управлінь.

У зв'язку з фінансовою кризою, що мала місце в Україні у вересні 1998 p., уряд змушений був здійснити конверсію ОВДП, тобто перенести строки погашення своїх зобов'язань за раніше випущеними ОВДП на пізніший термін. У зв'язку з цим були випущені конверсійні облігації внутрішньої державної позики (КОВДП).

Комерційні банки, які беруть участь у процесі конверсії ОВДП в КОВДП, можуть звертатися до НБУ для підкріплення своєї поточної ліквідності за рефінансуванням під забезпечення КОВДП. Це рефінансування здійснюється в розмірах до 50 % обсягу замінених ОВДП. Строк кредитування — до 60 днів, відсоткова ставка — на рівні прибутковості КОВДП.

Операції "репо" - це операції з цінними паперами, які складаються з двох частин. Для їх здійснення укладається єдина генеральна угода між учасниками ринку (НБУ і комерційними банками) про продаж-купівлю державних цінних паперів на певний строк із зобов'язанням зворотного продажу-купівлі у визначений термін або на вимогу однієї із сторін за заздалегідь обумовленою ціною.

Використання НБУ державних цінних паперів для операцій "репо" здійснюється через "пряме "репо" — купівлю у комерційного банку державних цінних паперів та "зворотне "репо" — обов'язковий продаж державних цінних паперів. У ситуації, коли в межах визначених основних монетарних параметрів існує потреба підвищення ліквідності комерційних банків, НБУ здійснює операції "прямого "репо" і на підставі генеральної угоди купує у комерційного банку державні цінні папери на відповідний період з обов'язковою умовою зворотного їх викупу цим комерційним банком у встановлений строк. У разі накопичення надлишкової ліквідності в банківській системі, зростання грошової маси значно вищими темпами, ніж передбачалося, НБУ може продати комерційним банкам через механізм "зворотного "репо" державні цінні папери (які є в його портфелі) на певний період за умови викупу їх у комерційного банку на встановлений термін.

Національний банк може здійснювати операції "репо" купівлі-продажу державних цінних паперів як через безпосередню домовленість із комерційними банками, так і проведенням тендера заявок комерційних банків на участь в операціях "репо" (у разі проведення тендера). Національний банк через свої регіональні управління не пізніше як за тиждень надсилає повідомлення про проведення такого тендера з зазначенням терміну операцій "репо" та умов його проведення.

1.3. Структура активів та їх види

банк пасив депозитний інвестиція

Активи, або вкладення комерційного банку класифікуються, виходячи зі ступеня їх ліквідності, тобто швидкості, з якою вони можуть бути трансформовані в готівку і залучені до неї засоби, придатні для негайного виконання банком своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами. З цього погляду всі активи комерційного банку можуть бути розділені на первинні резерви, вторинні резерви, кредити, надані банком, інвестиції в цінні папери, основні засоби банку і нематеріальні ресурси.

До первинних резервів належать активи, які в будь-який час можуть бути використані банком для видачі вкладів і здійснення поточних платежів. До цієї групи активів належать:

• банкноти і монети в касі банку;

• платіжні документи в процесі інкасування;

• кошти на кореспондентських рахунках у центральному (національному) банку;

• кошти на кореспондентських рахунках у комерційних банках;

• обов'язкові мінімальні резерви.

Первинні резерви є малоприбутковим видом активів, і керівництво банку з метою максимізації прибутку прагне до зниження їх частки в структурі активів. Проте це зниження можливе лише до певного рівня, оскільки готівкових коштів у касі банку повинно бути достатньо для розміну грошей, видачі вкладів приватним вкладникам, поповнення операційної каси банків-кореспондентів, з якими укладені відповідні угоди. Необхідний розмір готівкових коштів визначається структурою пасивів даного конкретного банку і часткою в пасивах поточних рахунків фізичних та юридичних осіб, вкладів, терміни виплат за якими настали. Планування руху готівки у касі банку, вибір джерел її поповнення є одним із найважливіших завдань, що його розв'язують при управлінні активами банку. Це потребує організації постійної роботи з клієнтурою щодо інкасування грошового виторгу, укладання договорів з національним і комерційними банками щодо інкасування коштів з метою забезпечення переведення банківської готівки у безготівкові кошти на його кореспондентських рахунках.

Комерційні банки зберігають тимчасово вільні кошти на своїх кореспондентських рахунках у національному (центральному) і комерційних банках. Ці кошти використовуються для виконання платіжних інструкцій клієнтів з переказу коштів з їхніх рахунків у комерційному банку на сплату за товари і послуги, оплату за різними договорами, укладеними клієнтами банку з їх контрагентами, платежі за банківськими зобов'язаннями. Достатність коштів на кореспондентських рахунках банку для виконання ним поточних платежів є наслідком діяльності банку з управління поточною ліквідністю.

За правилами, встановленими Національним банком України, комерційні банки зобов'язані зберігати мінімальні резерви на своїх рахунках у НБУ. Таким чином, сума коштів комерційного банку на даному кореспондентському рахунку не може бути нижчою за відповідний норматив, встановлений цим органом контролю. Сума ж перевищення залишку на кореспондентському рахунку визначається самим банком, виходячи з розміру запланованих платежів, які необхідно провести у першій половині наступного дня. На практиці комерційні банки можуть в окремих випадках допускати недостачу коштів на кореспондентському рахунку в Національному банку для підтримання обов'язкових резервів у межах звітного періоду, в інші ж дні цього періоду сума залишку коштів на кореспондентському рахунку повинна бути достатньою для компенсації допущеної недостачі коштів.

Вторинні резерви - це група активів банку, які в достатньо короткий термін можуть бути трансформовані у первинні резерви і використані для виконання поточних платежів за зобов'язаннями банку. Основне їх призначення - бути джерелом поповнення первинних резервів, а також забезпечувати одержання прибутку. До цієї групи активів належать:

• вкладення в державні короткострокові цінні папери;

• вкладення в корпоративні короткострокові ліквідні цінні папери;

• міжбанківські кредити на термін до 7 днів.

Створюючи портфель короткострокових державних цінних паперів та управляючи ними, комерційний банк ставить перед собою такі цілі: одержання прибутку, створення високоліквідного активу, який може бути реалізований на вторинному ринку, придбання інструмента, який може бути заставою. Великого поширення набули операції Національного банку України з надання ломбардних кредитів комерційним банкам під заставу облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), операції "репо" (продаж із зобов'язаннями наступного викупу в заздалегідь визначений термін за встановленою ціною) із цими цінними паперами, що їх активно проводять комерційні банки як із Національним банком, так і один з одним. Отже, маючи достатній портфель державних цінних паперів, комерційний банк може досить швидко реалізувати його або одержати рефінансування.

За розвинутого вторинного ринку корпоративних цінних паперів вони також можуть бути використані для формування вторинних резервів. Проте це пов'язано із значно більшим ризиком і потребує глибокого аналізу не тільки стану фондового ринку, а й економічної галузі, в якій працюють емітенти.

Найбільшу частку в активах комерційного банку становлять, як правило, прибуткові активи — позики та довгострокові інвестиції в цінні папери. Ці дві групи активів відрізняються від резервів, описаних вище, значно нижчим ступенем ліквідності, проте для забезпечення рентабельної роботи керівництво банку прагне до збільшення частки цих груп в активах банку. Потрібно зазначити, що частка кредитів в активах банків коливається від 20 до 80 %, а частка портфеля цінних паперів досягає 25-30 %.

Вкладення в основні засоби - це найдовгостроковіші активи банку, без яких не можливе нормальне функціонування кредитно-фінансової установи. Як і будь-якій організації, комерційному банку необхідні приміщення, меблі, технічні засоби. Ця група активів не дає безпосередньо ніякого прибутку, проте без них не можлива організація роботи з моменту його створення.

2. Стратегія управління активами і пасивами

2.1 Методи управління активами та пасивами у банку