176365 (Загальна характеристика основних економічних моделей), страница 3

На думку американців, якщо не обмежувати сили ринку, ціни на товари і послуги визначають попит та пропозиція. У свою чергу, ціни підказують діловим людям, що саме варто робити: коли попит на певний товар перевищує поточний обсяг його виробництва, ціна на такий товар зростає. Цей факт привертає увагу існуючих і нових компаній, що, передбачаючи прибуток, розширюють виробництво такого товару. З другого боку, якщо попит на певний товар знижується, ціна на нього падає, у результаті чого менш конкурентоспроможні компанії або закриваються, або переорієнтовують виробництво на випуск іншої продукції. Така система одержала назву ринкової економіки.

Американці завжди вважали, що ряд послуг держава виробляє краще, ніж приватний сектор. Наприклад, у США держава відповідає, в першу чергу, за відправлення правосуддя, освіти (хоча існує багато приватних шкіл і центрів підготовки), шляхів, соціальну статистичну звітність і національну оборону. Крім того, нерідко виникає потреба державного втручання в економіку з метою коректування положення справ у тих випадках, коли цінове ринкове регулювання не спрацьовує. Наприклад, держава регулює „природні монополії" і звертається до антитрастового законодавства з метою встановлення контролю над діловими конгломератами або їхнього роздрібнення в тих випадках, коли вони стають досить могутніми для протистояння ринковим силам. Держава також займається питаннями, що не підпадають під дію ринкових сил: вона виплачує соціальні допомоги і допомогу у зв'язку з безробіттям людям, не здатним забезпечити своє існування в результаті особистих проблем або втрати роботи внаслідок несприятливої економічної кон'юнктури, покриває значну частину витрат на медичне обслуговування старих і бідних, регулює діяльність приватних підприємств з метою обмеження забруднення повітряного і водного середовища, надає пільгові кредити людям, що втратили майно у результаті стихійних лих і т. ін.; вона також відіграла головну роль в освоєнні космосу - цей вид діяльності занадто дорогий для будь-якого приватного підприємства.

Найважливіша роль федеральної влади полягає в тому, що вона контролює загальні темпи економічної діяльності, намагаючись забезпечити безперервне зростання економіки, високий рівень зайнятості і стабільні ціни. Змінюючи обсяги державних витрат та ставки оподаткування (податково-бюджетна політика) або управляючи грошовою масою і контролюючи використання кредитів (кредитно-грошова політика), вони можуть уповільнювати або прискорювати темпи економічного зростання і одночасно впливати на рівні цін та зайнятості.

2.4 Політика уряду США в сільськогосподарській галузі

Сільське господарство США і пов'язані з ним галузі промисловості створюють більшу частину ВНП США, ніж будь-яка інша сфера діяльності. Сьогодні в агропромисловому комплексі США працюють більше 23 млн. осіб, що становить приблизно 18 % загальної кількості зайнятих, а обсяг його валової продукції становить приблизно 14 % всього валового продукту країни. Для порівняння: частка обробної промисловості (без харчової) - всього 11,2 % [95]. АПК включає три основні сфери. Перша - виробництво засобів виробництва - займає відокремлену позицію, оскільки це суто промислова сфера. її частка в продукції АПК займає проміжне місце між другою сферою - власне сільським господарством - і третьою - переробкою сільгосппродукції. Вартість валового продукту, виробленого власне в сільськогосподарській сфері, практично не перевищує 7 %. На фермах працюють 1,7-1,9 млн. фермерів та членів їх сімей, а також приблизно 900 тис. найманих працівників. Найбільш важливу роль відіграє сфера переробки, зберігання, транспортування і реалізації сільгосппродукції, в якій виробляється більше 60 % валового продукту АПК. В ній зайнято приблизно 12,7 % загальної кількості зайнятих в країні.

Позитивний результат функціонування аграрного сектору США пояснюється оптимальним поєднанням трьох його складових сфер. Так, практично збиткова сільськогосподарська сировина, отримана в другій сфері, в процесі її переробки в третій сфері і реалізації споживачу набуває високих споживчих якостей і вищу вартість. Це дозволяє отримати значний дохід від галузі в цілому. Держава лише перерозподіляє доходи, отримуючи можливість субсидувати сільськогосподарське виробництво.

Виходячи з теорії, що перевиробництво є основною причиною зниження цін на продукцію сільського господарства, уряд заохочує фермерів обмежувати кількість розораної землі. Цей підхід був введений з прийняттям в 1933 р. Закону про регулювання сільськогосподарського виробництва, одного з основних законодавчих актів нового курсу, який передбачав спеціальні субсидії фермерам, які погодилися законсервувати частину своїх земель.

Певні основні товари підлягають практиці забезпечення стабільних цін за допомогою державних субсидій. Розглянемо приклад функціонування подібної системи: Конгрес встановлює ціну, скажімо, 2,55 дол. за бушель кукурудзи (один бушель - 35,2 літри), щоб відобразити очікувану вартість врожаю. Виробники кукурудзи, які дали згоду на обмеження посівів, можуть позичити 2,55 дол. під кожний бушель зерна, зданого ними державі. Вони фактично віддають під заставу свій врожай уряду за надану ним позику. Якщо кукурудза підніметься в ціні вище 2,55 дол., фермери можуть зажадати свій врожай назад, продати його на вільному ринку і повернути позику. Гроші, виручені понад суми позики, ідуть фермерам. Якщо ціни на кукурудзу стають меншими 2,55 дол., фермери можуть відмовитися від зобов'язань по сплаті отриманої позики, що не тягне за собою ніяких штрафних санкцій. Уряд лише переводить врожай кукурудзи в свою власність і або закладає його на зберігання, або продає із збитками. Верхніх меж на суми субсидій, які виплачуються для стабілізації цін, не існує.

Ще більш важливу роль, ніж стабілізуючі ціни позики, відіграють компенсаційні виплати, які є формою прямого вкладу в підвищення доходів фермерів. Конгрес встановлює „планові ціни" на різні культури. Знову ж для отримання пільг фермери повинні вилучити частину своїх земель із землекористування. Якщо ринкова ціна, отримана фермерами за врожай, виявиться нижче планової, різницю компенсує уряд. Суми компенсаційних виплат обмежуються 50000 дол. на рік. Політика забезпечення рівня цін і компенсаційних виплат розповсюджується лише на такі основні товари, як зернові, м’ясо-молочні продукти і бавовна.

Сільське господарство Сполучених Штатів являє собою великий бізнес. Виник навіть спеціальний термін - „агробізнес". Під цим терміном розуміють весь агропромисловий комплекс від окремого фермера до мультинаціонального концерна-виробника хімікатів. Агробізнес включає фермерські кооперативи, сільські банки, перевізників сільськогосподарської продукції, торгівців споживчими товарами, виробників сільськогосподарського обладнання, харчопереробну промисловість, мережу продовольчих магазинів і багато інших підприємств.

Фактично американське сільське господарство перетворилося в агропромисловість - цей термін відображає масштабний, корпоративний характер багатьох сільськогосподарських підприємств в сучасній економіці США. В агропромисловість входять різні фермерські компанії і структури - від маленьких сімейних компаній до величезних конгломератів або міжнародних компаній, які володіють великими ділянками землі або виробляють продукти і матеріали, що використовуються фермерами.

Поява в кінці XX ст. агропромисловості означала одночасне зменшення кількості ферм і збільшення їх розмірів. В 1940 р. існувало 6 млн. ферм із середньою площею 67 га. В кінці 1990-х pp. існували лише приблизно 2,2 млн. ферм із середньою площею 190 га. Приблизно в цей же період впала зайнятість в сільському господарстві - від 12,5 млн. в 1930 р. до 1,2 млн. осіб в 1990-х pp., при тому, що загальна чисельність населення збільшилася більше ніж вдвічі. В 1900 р. фермери становили половину всієї робочої сили, а в кінці минулого століття на фермах працювало лише 2 % [94].

Протягом багатьох років після Великої депресії 1930-х pp. періоди спаду, які характеризувалися повільними темпами економічного зростання і високим безробіттям, вважалися найбільш серйозною загрозою для економіки. Коли вірогідність настання чергового спаду ставала більш реальною, держава намагалася зміцнити економіку шляхом значного збільшення власних витрат або скорочення податків, з тим, щоб стимулювати більш високий рівень витрат споживачами, а також шляхом швидкого нарощування грошової маси. У 1970-ті pp., значне зростання цін, особливо на енергоносії, викликало серйозні побоювання інфляції, тобто підвищення загального рівня цін. В результаті державна влада переключилася з боротьби з економічним спадом на зусилля по контролю за інфляцією шляхом скорочення витрат, підтримання рівня оподаткування та стримування зростання грошової маси [88].

2.5 Американський досвід подолання „великої депресії"

Криза є найскладнішою та найсуперечливішою фазою економічного циклу. З нею, з одного боку, пов'язані руйнівні сили: скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і демократію, політична напруга, а з другого - криза виконує творчу функцію: циклічні коливання ділової активності є однією з умов економічного зростання, а сама криза - активною складовою частиною творчого процесу. Прискорюючи відмирання застарілих економічних систем, вона одночасно є важливою ланкою, що прискорює технічне і технологічне оновлення виробництва, структурну перебудову економіки. Звідси випливає висновок про те, що антициклічне регулювання має свої межі, оптимальні норми, а штучне переривання кризи не завжди обґрунтоване.

Двоїста природа кризи виявляється в тому, що, з одного боку, вона є наслідком внутрішніх суперечностей системи, а з другого -формою їх розв'язання, виконуючи функцію оздоровлення (санації) економічної системи.

Можливості застосування антициклічної політики неоднозначні в різних економічних системах і конкретних історичних умовах. Зрозуміло, що уразливість економічної політики України та інших країн колишнього СРСР і східноєвропейських країн ґрунтувалася на тому, що багато років в її структурі не було елементів антициклічного регулювання, запропонованих ще Д. Кейнсом в 30-ті роки XX ст.

На рисунку 2.1 зображена динаміка ВВП, капітальних інвестицій і реальної заробітної плати в США від початку падіння економіки (1929 р.) до її відновлення (1937 p.). Як видно з рисунка 2.1, під час кризи найменше падіння характерне для такого показника як реальна заробітна плата. Про це свідчать такі дані: в 1933 р., в період найнижчого рівня кризи, при падінні ВВП на 30,7 % реальна заробітна плата знизилася лише на 15,3 %.

Розрахунки показали, що в 1933 р. порівняно з 1929 р. валові приватні внутрішні інвестиції в економіку США зменшилися в 4 рази, а валовий приватний внутрішній продукт зменшився всього в 1,45 рази (або співвідношення 4/1,45 = 2,76 разу). Таким чином, під час кризи 1929-1933 pp. інвестиції зменшувались швидше, ніж падали обсяги ВВП.

Р
ис. 2.1 - Динаміка реальної заробітної плати, ВВП та капітальних інвестицій в США

В процесі відновлення економіки в 1937 р. інвестиції становили 69 % від їх рівня в 1929 р., а ВВП досяг 102,9 % рівня цього року. Таким чином, слід констатувати сприятливу роль кризи, яка проявилася в підвищенні використання внутрішніх резервів, що стало причиною зменшення потреб в додаткових інвестиціях на одиницю приросту ВВП. За 1934-1937 pp. 1 дол. додаткових інвестицій створював 3,7-6,5 дол. приросту ВВП. Інакше кажучи, в період відновлення економіки мультиплікатор порівняно зі звичним рівнем для умов стабільного зростання 2,0 підвищився в 1,98-3,25 рази (в середньому в 2,8 рази).

Аналогічне явище спостерігалося в період Другої світової війни - мультиплікатор інвестицій за 1941-1944 pp. знаходився в межах 5,32-8,3 і вище. Так, інвестиції в 1944 р. знизилися порівняно з 1940 р. з 11128 млрд. до 7008 млрд. дол., або в 1,59 рази, а ВВП зріс з 112679 млрд. дол. до 159188 млрд. дол., або в 1,41 рази.

У 1930-ті pp., коли Сполучені Штати виходили з Великої депресії, уряд почав використовувати податково-бюджетну політику не тільки для забезпечення власних потреб або проведення визначеної соціальної політики, але й в інтересах загального економічного зростання і стабільності. Розроблювані стратегій знаходилися під впливом Джона Мейнарда Кейнса, англійського економіста, що стверджував у своїй праці „Загальна теорія зайнятості, прибутку і грошей" (1936 p.), що масове безробіття його часу було викликане недостатнім попитом на товари і послуги. За Кейнсом, люди не мали достатніх доходів для купівлі усього, що могла виробити економіка, тому ціни падали, компанії зазнавали збитків або банкрутіли. Без втручання уряду, зазначав Кейнс, це могло стати порочним колом. В міру банкрутства компаній, продовжував він, кількість безробітних збільшується, приводячи до подальшого зменшення доходів населення і збільшення кількості компаній, що тонуть у цій небезпечній воронці. Кейнс стверджував, що держава здатна зупинити спад шляхом збільшення власних витрат або зниження податків. В обох випадках доходи зростуть, люди будуть витрачати більше грошей і економіка знову почне розвиватися. Якщо держава змушена піти заради цього на утворення дефіциту бюджету, нехай це станеться, зазначав Кейнс. На його думку, альтернатива цьому - економічний спад, що поглиблюється, - становить значно більшу небезпеку.

У 1930-ті роки ідеї Кейнса були прийняті лише частково, однак різке збільшення державних військових витрат у період Другої світової війни, схоже, підтвердило його теорії. Коли витрати уряду підскочили, доходи людей зросли, фабрики знову запрацювали на повну потужність, і про тягар депресії стали забуватися. Після війни економіку продовжував підживлювати раніше стримуваний попит багатьох родин, що довгий час відкладали на майбутнє придбання житла і народження дітей.

До 1960-х років розробники стратегій, здавалося, стали прихильниками теорій Кейнса. Однак зараз, оглядаючись назад, більшість американців вважає, що тоді уряд зробив ряд помилок в сфері економічної політики, що, зрештою, призвели до перегляду податково-бюджетної політики. Зменшивши податки в 1964 р. для стимулювання економічного зростання і скорочення безробіття, президент Ліндон Б. Джонсон (1963-1969 pp.) і Конгрес почали реалізацію дорогих програм, пов'язаних із витратами усередині країни і покликаних полегшити тягар бідності. Джонсон також збільшив військові витрати, оплачуючи участь Америки у В'єтнамській війні. Ці масштабні державні програми в сполученні з великими споживчими витратами підвищували попит на товари і послуги до обсягів, що перевищували можливості економіки. Заробітна плата і ціни почали зростати. Незабаром зростання заробітної плати і цін стали нейтраллізувати один одного. Подібне збільшення всіх цін по спіралі називається інфляцією.

Кейнс стверджував, що під час таких періодів надмірного попиту уряд має зменшувати витрати або підвищувати податки для запобігання інфляції. Однак антиінфляційна податково-бюджетна політика часто виявляється політично невигідною через свою непопулярність, і уряд опирався переходові до неї. Потім на початку 1970-х pp. в країні почався різкий підйом світових цін на нафту і продукти харчування. Це поставило перед розробниками стратегії гостру дилему. Традиційна антиінфляційна стратегія полягала в обмеженні

попиту за допомогою урізування федеральних витрат або підвищення податків. Але це призвело б до відпливу доходів з економіки, що і без того страждала від підвищення цін на нафту. Результатом стало б різке підвищення безробіття. Якби розробники стратегії вирішили протидіяти втратам доходів, викликаних зростанням цін на нафту, їм би довелося збільшити витрати або зменшити податки. Оскільки жоден з цих методів не міг збільшити пропозицію нафти і продуктів харчування, підвищення попиту без зміни пропозиції призвело б лише до зростання цін.