176365 (596143), страница 6
Текст из файла (страница 6)
Тому перехід до ринку виявився вкрай хворобливою обставиною, ов'язаною з величезним скороченням виробництва. Одночасно ринок потребує, виробництва того, що не випускалося в плановому господарстві. Але спочатку йде скорочення, а потім, із вивільненням ресурсів, починаються інвестиції, і можна виробляти те, на що виникає ринковий попит.
Основні помилки були зроблені в 1993-1994 pp. В 1993 р. потрібно було скоротити інфляцію, прив'язати ціни до долара, рублі до доларів - „повісити на якір" (як зробили балтійські країни із своєю валютою), пережити цей важкий рік стагнації, високого безробіття, зниження рівня життя. Зате потім могло початися оздоровлення.
На жаль, весь 1993 р. в Росії буяла інфляція 19-20 % на місяць, ціни зросли в 10 разів впродовж року, і в результаті восени 1993 p., коли були вичерпані оборотні фонди, промисловість просто зупинилася. Це вже не дія об'єктивних факторів, а результат помилок в економічній політиці. Можна було не допустити такого зростання інфляції, знецінення оборотних фондів тощо. В інших постсоціалістичних країнах такого не було. Всі „завалилися" в період переходу до ринку, всі пережили розрив налагоджених економічних зв'язків, але величезний спад 1993-1994 pp. є специфічним лише для Росії [108].
3.3 Загальна характеристика російських реформ та підходів
На першому етапі, який включав більшу частину 1990-х років, створювалися базові інститути ринкової демократії і відновлювалася стабільність - макроекономічна і політична. Наведення економічного і політичного порядку в основних рисах було завершено до 1999 р., результатом чого був початок економічного зростання.
На кінець 1991 р. в Росії були практично повністю відсутніми інститути, які повинні забезпечувати стабільне функціонування і навіть існування будь-якої країни. Були зруйновані економічні інститути, що проявилися в масштабних ринкових дисбалансах (економічний спад, товарний дефіцит, очікувана загроза холоду і голоду). Але ще більшу небезпеку становило те, що з розпадом СРСР в Росії були зруйновані інститути державної влади [99].
Влада в Центрі і регіонах практично не діяла. В органах виконавчої влади виявилося багато некомпетентних людей, що не мали практичного досвіду управління економікою, які призначалися не за діловими якостями, а за їхньою приналежністю до визначеного кола, „родини" [102].
Основною причиною проблем в економіці були принципові помилки в ринковому реформуванні. Перша помилка полягала в тому, що в умовах, коли 50 % власності залишалося в руках держави, ринкові закони майже не могли діяти. Друга помилка - однаковий підхід до підприємств, що функціонують у монопольному і конкурентному секторах економіки. Третя помилка - безоплатна передача в приватні руки підприємств, побудованих на держбюджетні кошти. Практику проведення приватизації у Великобританії і у Франції в Росії не вивчали і не використовували. Поспішали за 100 днів перейти до ринку. У результаті велика частина народного надбання перейшла в руки приблизно 10 олігархів. Помилки, допущені при приватизації, потребують внесення змін у закон про приватизацію, зосередження підприємств, що функціонують на монопольних ринках, у держави і звільнення держави від підприємств, що функціонують на конкурентних ринках.
Ще одна проблема, що гальмувала економічне зростання, - відсутність повноцінного грошового обігу, необхідної пропорції між обсягом виробленої продукції й обсягом грошової маси. Наступна проблема - необізнаність чиновників із процесами, що відбувалися на підприємствах, що призводило і до введення нових податків. Збільшення податків видавалося для них невеликим навантаженням для підприємств. У результаті збільшення податкового навантаження ціна продукції підвищувалася, продукція ставала ще більш неконкурентоспроможною, обсяги виробництва і надходжень у бюджет скорочувалися, у системі управління з'являлися нові структури, що не створювали доданої вартості.
Тому найважливішою задачею було відновлення елементарних інститутів, без яких не може існувати ні одна держава, перш за все, державних інститутів, хоча б елементарних економічних механізмів, а також відношень власності.
На кінець 1990-х pp. були вирішені такі задачі:
- створені і зміцнені базові політичні інститути, упорядковані федеративні відносини;
- здійснена макроекономічна стабілізація, в результаті країна отримала стабільну валюту і збалансований бюджет;
- проведена масова приватизація, яка заклала основи переходу російської економіки на ринкові рейки.
Другий етап в основному відноситься до 1999-2003 pp. Суть його полягала в тому, що на основі досягнутої стабільності почалося формування економічних інститутів, характерних для сучасного суспільства і більш точно орієнтованих на особливості Росії. Основна увага була приділена створенню таких базових інститутів, як цивільний, податковий, бюджетний, трудовий і земельний кодекси, пенсійне законодавство. Почалися процеси перегулювання (зниження адміністративних бар'єрів підприємницької діяльності), приступили до реформування природних монополій тощо. Були зроблені кроки по приєднанню до світової організації торгівлі. Реалізація цих та інших реформ дозволила Росії просунутися по шляху економічних перетворень, забезпечити економічне зростання. Швидко зростали золотовалютні резерви Центрального банку, поступово знижувалася інфляція.
Економічне зростання на цьому етапі мало переважно відновлю-вальний характер, тобто опиралося на активне залучення у виробництво не задіяних в період кризи виробничих потужностей. Другою особливістю відновлювального зростання є його поступове затухання в силу вичерпання вільних і придатних для використання потужностей.
Сьогодні можна говорити про перехід на третій етап економічних реформ і відповідної економічної політики. Мова повинна йти про відпрацювання стратегії соціально-економічного прориву в умовах сучасного постіндустріального суспільства. Ці задачі є надзвичайно складними [99].
Перша особливість постіндустріального суспільства - новий технологічний устрій, перехід від механічної технології впливу на зовнішню форму предмета праці до фізико-хімічного і біологічного впливу на його молекулярно-атомну і генно-клітинну структуру за допомогою нанотехнології і нових джерел енергії. Цей устрій визначають 50-55 критично важливих технологій, з яких 45-46 монополізовані країнами „великої сімки", що контролюють більше 90 % світового ринку високих технологій. Обсяг останнього на початку XXI ст. перевищив 2,3 трлн. дол. Частка США на цьому ринку 39%, Японії - 30%, Німеччини - 16 %, Росії - 0,5 %. Однак Росія зберегла конкурентоспроможність за 10-12 базовими технологіями в галузі авіації і космонавтики, нових матеріалів, паливних елементів, атомної енергетики, плазмових, лазерних, інформаційних і біотехнологій. Але ці технології дають лише кілька відсотків ВВП. Для відновлення устаткування в масштабах, необхідних для того, щоб почати перехід до нового технологічного устрою, потрібно не менш 100 млрд. дол. [101].
Сучасні економісти відзначають, що у суспільстві, насиченому знаннями й інформацією, межа між „моїм" і „твоїм" стає усе менш чіткою, ринки перетворюються в комунікаційні мережі, а суспільство -у сукупність мережевих структур. У результаті змінюється сама якість економічного зростання: його темпи, стійкість визначають не природні ресурси, чисельність робочої сили й інші екстенсивні фактори, а ефективність управління й інформаційного обміну.
За останні роки погляди російських економістів і на цей аспект реформ істотно зблизилися: усі підтримують багатоустрійну ринкову економіку й адаптацію до нових умов господарювання. Так, Л.С. Бляхман [101] вважає, що успіх реформ, у кінцевому підсумку, залежить від вибору між трьома концепціями - ліберально-моне-тарної, державницької та інституціональної. Перша з них базується на ідеях індивідуалізму, прийнятих у класичній і неокласичній політекономії. Людина сприймає й обробляє ринкову інформацію, приймає раціональні рішення, орієнтуючись на особисту вигоду, але сприяє тим самим загальному благу. Державі залишається лише розробляти закони, контролювати їхнє виконання і регулювати грошово-кредитну сферу. Головна мета реформ у цьому випадку - розвиток економічної свободи і скорочення частки державних витрат у ВВП.
Скорочення адміністративних функцій і витрат держави, а також підвищення рівня монетизації економіки дійсно необхідні. За останні роки цей рівень виріс у РФ до 22 %. Але в ряді країн, що розвиваються, він становить 40-60 %, а в розвинених - 80-100 %. Тут є чому повчитися у Казахстану, що провів банківську і соціальну реформу, знизив інфляцію і випередив Росію за темпами економічного зростання. Однак ця концепція викликає і серйозні заперечення. Людина не може одержати повну і надійну інформацію про стан глобального ринку, тим більше, що її навмисно приховують виробники, особливо вищі менеджери корпорацій.
Не підтверджується прямий причиновий зв'язок між індексом економічної свободи (за М. Фрідманом, він враховує рівень бюджетних витрат, частку державного сектора економіки, ступінь відкритості економіки тощо) і національним добробутом (ВВП на душу населення). Зв'язок тут, скоріше, зворотний - висока конкурентоспроможність економіки, досягнута за допомогою держави, дозволяє розширити економічні свободи.
США в 1930-ті pp., а країни ЄС - у 1950-1960 pp. нарощували державні витрати, стимулюючи попит. Те ж робить адміністрація Буша сьогодні. Частка бюджетних витрат у Фінляндії, Норвегії і Швеції, що займають перші місця у світовому рейтингу конкурентоспроможності, не нижча, ніж у Росії. Сінгапур має в цьому відношенні перевагу перед Росією тому, що не повинен утримувати сильну армію, Китай - тому, що 70 % населення (селяни) не одержують ні пенсій, ні дотації, європейські країни - тому, що не повинні субсидіювати ЖКГ, а також тому, що средньогодинна зарплата в Німеччині становить 24, а в Росії - лише 1,7 дол.
Тому виявляється ґрунтовною і друга концепція. „Державники", беручи за основу ідеї К. Маркса і Дж. Кейнса, орієнтують реформи на посилення регулюючої і перерозподільної ролі держави, її прямі інвестиції в пріоритетні сфери, розширення державного попиту на товари і послуги, активну підтримку вітчизняного виробника за допомогою тарифної політики. Заслуговують усілякої підтримки пропозиції прихильників цієї концепції по розвитку високих технологій, заміні ряду податків рентними платежами, державній підтримці науки, освіти, охорони здоров'я, родини і молоді.
Однак державним чиновникам, зокрема, російським, не можна доручати встановлення галузевих пріоритетів і розподіл інвестицій. Однакові і сприятливі умови для конкуренції повинні одержати всі інформаційно відкриті підприємства. Протекціонізм, відгородження від закордонних конкурентів лише збільшать відставання. У лібералів і державників, незважаючи на їхні політичні розбіжності, є одна загальна риса - прагнення знайти „золотий ключик", що відкриває двері в чарівний сад. Перші вбачають в цьому скорочення державних витрат, другі - вилучення прибутку видобувних галузей. Однак різке збільшення податків унеможливить освоєння нових районів на Півночі і Сході РФ, зменшить інвестиційний попит, попит на вітчизняну продукцію, а у випадку зниження цін на сировину на світовому ринку - призведе до занепаду бюджетоутворюючих галузей.
Найбільшою мірою відповідає умовам Росії інституціональна концепція структурних реформ. Соціальні інститути - це сукупність правил, механізмів їхньої реалізації, норм поведінки, що перетворюють безліч підприємств і інших організацій у соціально-економічну систему, забезпечують їхню ефективну взаємодію. При цьому, як відомо, життєздатні лише правила, вироблені господарським досвідом, а не насаджені зверху. Інституціональна концепція розглядає економіку тільки як підсистему суспільства, а ринкові реформи і збільшення ВВП - як засіб розв'язання протиріч суспільного розвитку, а не самоціль. Сучасна соціоекологоекономічна наука вивчає поведінку господарських суб'єктів, що визначається не тільки економічними законами. Ключові проблеми структурних реформ пов'язані не з економікою у вузькому значенні цього слова, а з відсутністю довіри між підприємствами, громадянами і владою, незахищеністю особистості і власності. Тому головна задача російських структурних реформ - перетворення інституціонального середовища, що визначає здатність задіювати національне багатство в ринковий оборот, забезпечувати комерціоналізацію інтелектуальної власності, підвищувати низьку ділову активність маси населення і якість управління.
Але потрібно враховувати, що соціальні інститути багато в чому обумовлені історичними традиціями і менталітетом населення. Не випадково не дали результатів спроби механічно використовувати в російських умовах деякий досвід, що виправдав себе на Заході. Закон про банкрутство, що успішно діє в Німеччині і скопійований у Росії без врахування особливостей її адміністративно-судової системи, фактично призвів до кримінального перерозподілу власності. Те ж стосується до спроб використовувати методи реструктуризації підприємств, що виправдали себе в Москві і Санкт-Петербурзі, у ряді південних і східних регіонів Росії. Господарське законодавство в Росії повинно відповідно орієнтуватися не на абстрактні ідеали, а на реально досяжний розвиток соціальних інститутів.
Основні напрямки структурних реформ повинні визначатися з врахуванням гостроти нинішніх проблем, оцінюваної з позицій більшості населення, а не фінансової чи політичної еліти. За 1992— 2000 pp. частка Росії у світовому населенні скоротилася - з 2,73 до 2,43 %, а у світовому ВВП (за паритетом купівельної спроможності) з 2,79 до 1,64%. Це значить, що раніше Росія перевершувала за економічним розвитком світове господарство, а тепер поступається йому, хоча володіє унікальними природними багатствами (у тому числі 25 % світових ресурсів лісу і прісної води) і відносно високим людським капіталом, незважаючи на те, що він зменшився в останні роки. Вся справа в нераціональному використанні національного багатства. До 1960-х pp. відставання за продуктивністю праці від найбільш розвинених країн в Росії скорочувалося, потім стало збільшуватися і нині у ряді галузей стало десятикратним.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
