158651 (Проблема ментальності в українській народознавчій науці), страница 7

Ця хиба ще степенується при браку вольовості, бож саме напругою волі можна перемогти все, навіть важкі обставини, і можна при силі волі за найважчих умов самовиявитися. Коли ж тої волі не стає, тоді знову вертається до “стягання в болото” інших, зокрема при нашій перечуленості. Тут і джерело понижування здібніших чи щасливіших, тим самим неохота до авторитетів, які за таких умов рідко можуть закріпитися.

Розчулюючися над самими собою, над особистими невдачами, ми маємо нахил співчувати з подібними невдачами, та навіть зі слабшими, бо це родить у нас відчуття, що ми таки сильніші, коли можемо милосердитися над кимось, допомогти йому. “Любимо, майже бажаємо, щоб наш земляк був ще бідніший, ще безрадніший за нас самих, щоб мати змогу, обдарувати його нетактовним спочуттям або часто неподільною допомогою. Тоді хвилево почуваємося “вищими”... «Він такий бідний» – це перший та останній, найсильніший аргумент у користь кого-небудь... «І саме той чинник, мабуть, спричинився до скріплення прямування до подавання допомоги, а відомо справді з інших місць, що в нас є незаперечна схильність до подавання допомоги «згори вниз».

Українська людина – на думку Віконської – «задивлена в дрібні успіхи дешевої амбіції, нездібна до справжнього творчого гніву ані до глибокої творчої радости, нездібна обурюватися ані захоплюватися цілою істотою нездібна до одержимої любови, що одна у парі з холодним розумом дає непереможну силу доконати на вигляд недосяжного, нездібна врешті до героїчного відчування життя, яке задля великого діла нехтує особистим, малим». Так то Віконська в одному реченні збирає всі основні хиби вдачі, що стали основою наших історичних лих, причому вона у цілому викладі дає доказ, як дуже комплексною є удача людини, і як то одна причина – в основі вікова неволя – може в різних напрямах формувати ментальність людини та спільноти.

У 1938 р. вийшов твір Юрія Липи “Призначення України”. У цьому творі переважає ясний оптимістичний том. Ю. Липа захоплюється українською людиною. Він відзначає значення фактору людини як такої, применшуючи значення географічних формуючих чинників і підходить правильно до аналізу української духовності, коли він її розглядає не у статичному стані, а в еволюції нашарувань, - тобто в динамічному процесі формування української нації впродовж віків, розглядаючи послідовно впливи різних пришельців, чи різних культур, що діяли а Україні. Але робить помилку, перебільшуючи вплив позитивних нашарувань, при рівночасному применшенні впливу негативних. Коли Липа приймає, що українці від Трипілля мають давню хліборобську культуру з матріяхатом, ніжністю, але й впертістю, запопадливістю, розважливістю, тоді він відзначає збагачення позитивами індивідуалізму з його нахилом до краси мистецтва, шуканням правди.

Липа підкреслює хліборобськість нашої вдачі, тобто її пов’язаність із землею. Цю рису завдячуємо колонізації трипільців в ІІІ тисячолітті до Христа. В характері трипільців відзначає надзвичайну енергію яку вони мусіли виявити добуваючи країну лісів, боліт і луговин, перемагаючи змінність і суворість природи. Трипільці не творили великих державних організацій і їхня експансія йшла у напрямі опанування природи. Це дуже важливе твердження, бо воно багато значить і в сучасній психіці українця.

З хліборобським світоглядом тісно пов’язується матріархат: “в центрі духовности цього кругу стоїть жінка – мати, істота, що єднає коло себе родину. Найдавніший символ того агрикультурного населення – це образ Великої Матері, божества прапрадідів сучасних українців” [58,33]. Перевага матері пов’язана з “самим устроєм осілої хліборобської родини, де потрібні насамперед вміння господарювати, витривалість у праці й традиціоналізм у праці” [58,33]. При цьому відзначений і мужеський елемент у родині. Скріплення чоловічого первня в родині – це вплив Готських, які «найбільшого перевороту довершили в самій структурі родини. Це відбилося в містерії українського весілля, що символізує перехід від середньоазійського матріярхату до індогерманського патріархату».

З поняттям української родини є тісно пов’язане поняття власної хати, дому. Це має ще й інше значення: дім – це те місце, де людина є людиною. Це – осередок людства для українців.

Липа применшує силу індивідуалізму в українців, а прибільшує їх дисциплінованість. Тим часом ціла низка місць з самого твору Липи вказує на індивідуалізм, а тому його концепція видається штучною. Липа при обговоренні індивідуалізму виходить із наступної цитати: “Потяг до краси насичує ціле життя українця. Крім ділянки музичної й поетичної творчости, видно це і в одежі, і в оселі, і в любові до природи... Багата поетична натура українця висловлюється в незмірній кількості дум, побутових і ритуальних пісень, приказок, легенд...”. По цій цитаті сам Липа дає наступний коментар: “Ця риса, мальовничий індивідуалізм – це те, що вперше впадає до очей чужинцеві. Недарма описи України від Гердера до сучасних мандрівників підкреслюють цю прикмету українського характеру і надають цілому краєві назву Геллади. Правдоподібно, таки є зв’язок індивідуалізму з гелленським первнем раси” [58,35]. Далі йде інтерпретація причин ослаблення українського індивідуалізму в порівнянні з грецьким, для якого основною характеристикою є Пітагорейська засада: “людина є мірилом речей”.

Проте рівночасно Липа відзначає, що для українця характеристичне переконання в тому, що Україна є центром світу, і додає від себе такий коментар: «це є також нормальне для духовності - узнавати свій край за середину світу, як для одиниці фізично здорової узнавати передусім свій організм за довершені ший».

Липа твердить при характеристиці українського проводу, що «не легко добре провадити людей з такими складними характерами, як українці». Виходячи із ствердження впливу готської культури на нашу дисциплінованість, Липа хвалить і українську ієрархічність, протиставляючи її вождізмові, і наш традиціоналізм, консерватизм, і природний нахил до життя в гуртах, а доходить він до ствердження, що провід – це мистецтво, яке мусить рахуватися з тим, що українець не перенесе нічого насильного, що придушувало б особу, і що українець є ворогом сліпих авторитетів, бо в нього високе ставлення особистості. Тому Липа дає теорію моральної вартості провідника. «Чи то буде вибір отамана чумацької валки, а бо навіть парубоцької ватаги, чи пошана для королівського або гетьманського маєстату підставою буде завжди поза кваліфікаціями воєноначальника чи провідника – передусім його моральна вартість. Тому найвищий, найвеличніший провідник для українця – це той, що найповніше висловлює собою моральну справедливість. На другім місці лише треба згадати про те, що він має бути й особисто талановитим і продовжувати давні традиці».

Липа пише про українську войовничість, але одночасно є згадка, як то “кількадесят тисяч образів, мальованих вояками в таборах інтернованих, це на 95% - квіти, лагідні краєвиди і ідилії. Ба, й у сучасних бойовиків побачимо лагідно коліровані й умаєні квітами герби. З рештою, ця лагідність, а навіть «ніжність», що її несправедливо дехто змішує з безсилістю, не зменшує бойовости, ані не виключає жорстокості».

Трипільська культура - культура хліборобів – вимагала для свого існування впертості, енергії. Хліборобство виплекує також передбачливість, розважливість, холодність. Говорить про «втечу від світу» Сковороди: «Втечу від суспільного життя – це зменшення себе, це – обниження вартости власного життя, це нехіть до продуктивности на ширшу скалю. Як же жахливо описав Гоголь таке пораженство одиниць і кляс! Вони звірячи малі й безсилі – ці сварливі Довгочхуни, що викинули прадідівські шаблі, ці Коробочки й Собакевичі. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони не здібні до сублімації цих емоцій у вищі, більше суспільні. Це – хутір, або українці на нижчім ступені духовности».

В загальному констатації Липи виступають наче в певному контрасті, а чи навіть виразній опозиції до його сучасників, і він почувається, щоб очистити українську духовність (обмити) в очах оточення. Липа – інтелігентний та начитаний – може мати велике значення як стимул до шукань.

Яким Ярема у праці “Українська духовність в її культурно-історичних виявах” зазначає, що вдача людини чи народу – це не просто сума поодиноких властивостей, а суцільна структура. Він не є прихильником закостенілості національної вдачі, - навпаки, підкреслює “пластичність психіки” [58,46]. Ярема відносить українців в групу інтровертивних народів і як перший вияв інтровертизму вважає негативне відношення до зовнішнього світу, яке може проявитися у критизмі у насміху над дійсністю. «Шляхом ізоляції, - зазначає Ярема, - намагаємося як-небудь позбутися невиносимої дійсності. Ми утікаємо від неї на самоту, чи то у світ власний – внутрішній, або її не зауважуємо, або її ідеалізуємо. У всіх тих випадках займаємо супроти неї пасивну поставу».

Із спрямуванням уваги на власне нутро випливає й український егоцентризм, “що змагає до підпорядкування всего інтересам та цілям «я», «на вищому ступні індивідуальної культури він спіритуалізується. Найвищою ціллю змагань стає власна морально-духовна досконалість чи то вічне щастя поза межами земного». Егоцентрична постава, що «дає перевагу всьому особистому над усім загальним», ставала в нас причиною історичних катастроф.

Ярема зазначає: «Центр ваги спочиває на забезпеченню свободи індивідуальности. Життєві інтереси та вимоги загального – цілого ідентифікуються всеціло з інтересами складових частин – індивідуальностей. Окреме отримує примат перед загальним. Віссю і вихідною точкою цієї концепції є індивід».

Одночасно Ярема вказує, що українці при великім егоцентризмі, при «соціальнім незацікавленні», мають цінну соціальну здатність «прямуваня до несення допомоги». Є це «здатність соціяльної симпатії, гуманність», що полягає «на відчуванні себе самого в других і ототожнюванні з ними».

Ярема відзначає, що поруч із «проповіддю любови ближнього» в нас появляється ще інша соціальна прикмета, «так знаменна для українського духу»: «здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший нарід, - розуміти, що в кожного може бути свій шлях, для нього природніший, ніж наш».

Толерантність появляється у релігійній сфері та національній. Випливаючи з цілої постави українця толеранція пов’язана ще з іншою властивістю вдачі – з українською неагресивністю ( розвиненою войовничістю ). Ярема відзначає, що вже в княжі часи українська добродушність проявилася з повною силою, а дух християнства тільки скріпив цю властивість.

Українська неагресивність залишила сліди і у внутрішньому житті. Тут Ярема пригадує заповіт князя Мономаха: «Не вбивати ні не винного, ні винного, навіть коли заслужить на смерть, - не губіть душі жодного християнина».

Свою працю Ярема закінчує загальною характеристикою і до неї додає картину тих впливів, що йшли в напрямі скріплення української інтровертивності.

Українська інтровертивність тісно пов’язана з географічними умовами. З одного боку, одностайність краєвиду, а з другого – безмежний простір зумовлював вільність. Третій географічний чинник – урожайна земля.

Українську інтровертивність скріпили зовнішні впливи та історія. “Будучи сама наслідком інтроверсії, ( історія ) цю інтроверсію ще більше поглиблювала”. Безнастанні історичні лихоліття спричиняли кожний раз нову утечу від світу, а вслід за тим спадали на край і нарід нові зовнішні лиха. На ґрунті такої психології виростала духовна культура, яка нарід далі виховувала” [58,54].

Панас Феденко у праці “Науковий Збірник Українського Вільного Університету у образі” показує як характер зумовлює історичну долю народу й історія в свою чергу впливає на характер.

Феденко виходить від географічного аспекту степу і робить таке зауваження: “Степ в нашій історії, як був, то в дуже малій мірі феноменом естетичним, але переважно тим елементом, що постійно держав українську людність у фізичній і психологічній напруженості, протягом довгих віків”. Зі степом зв’язане поняття перманентної катастрофи як «домінуючий чинник у нашій історії».

Феденко відзначає, що важке геополітичне положення України зродило в її людності і героїчну поставу і стало основою лицарського духа, зокрема в козацьку добу. Він також зауважує, що якщо у поодиноких народів їхня національна вдача витворювалася під впливом поодиноких домінуючих в житті суспільних верств, то в Україні формуючою духовність верствою було козацтво.

Розлогий степ не давав змоги рівномірно організувати його оборону і це є причиною індивідуалізму. «За польсько-литовської доби нашої історії центральна влада не дбала за оборону України, і весь тягар війни з степовиками ліг на плечі самої людности, якій доводилося з рушницею за парканом стояти».

Феденко відзначає, що з українською свободолюбністю є пов’язане відчуття особистої гідності.

Постійна загроза степу мала ще й інший наслідок: погорду до маєтку, до грошей, яка «поширена в українському селянському побуті, зокрема у шлюбних справах. На придане молодої не звертають такої уваги, більше цінять здоров’я та вдачу».

Феденко про українську почуттєвість пише: “Постійна небезпека, непевність завтрашнього дня дала тій добі своєрідну печать меланхолії поряд з найбуйнішим виявом веселого настрою. Мабуть відсіль походження має український гумор з його головною рисою: бачити за зовнішньо-веселим сумний зміст”. В іншому місці свого твору він відзначає, що почуттєвість є характерною для села, а для міста властивий більше раціоналізм.

Феденко зауважує, що катастрофи, які випливали з степу, спричинили до замкненості українця, “яку сторонній глядач часто схиляється вважати за хитрість: мовляв “малорос і не збреше, і правди не скаже”. Особливо це виявляється в поширенні у народній мові відповіді у формі захисту. Ця риса випливає з бурхливої історії України, по якій мандрували протягом століть різні військові сили. Виявляти свою щиру думку перед ними бувало зажди небезпечно. Відсіль здержливість, “слухай і на вус мотай”, не виявляй свого чуття навіть виразом обличчя ані рухом. Може ця зовнішня нерухомість утворила для українців опінію лінивих [58,58]. Щодо нерухливості, то пов’язує її з характером селянського народу.