139060 (Таїнство Хрещення і його сутність), страница 12

На запитання, чому саме була вибрана форма помазання миром, а не якась інша, відповідає св. Кирило Єрусалимський: «Треба знати, що прообраз миропомазання знаходиться у Старому Завіті. Бо коли Божественне повеління Мойсей передавав своєму брату і поставив його у первосвященики, то після, як омив його водою, помазав його, і останній став називатися «помазаником». Так само і Соломона, при возведенні на царство, архієрей помазав після омиття в Гіоні. «Це було за приклад для нас» (1 Кор. 10, 6). Вам же це має бути за приклад, бо ви від Святого Духа істинно помазані». З такою думкою св. Кирила Єрусалимського згідний і преосвященний Макарій, коли говорить: «Саме миро, а не якась інша речовина, могло бути вибрано у цьому випадку, бо і у Старому Завіті вживалося помазання миром, як видимий засіб низпосилання на людей Святого Духа». [79, 272].

Розглянувши таїнство миропомазання, як самостійний акт, далі необхідно провести історичний огляд ще одного питання, питання про відношення чину миропомазання до чину хрещення за часом їх звершення. У сучасній практиці, за вченням Православної Церкви, вимагається від священика здійснювати таїнство миропомазання відразу після хрещення. «Відразу ж після хрещення без будь-якого відкладання той святий Сакрамент (Миропомазання) був над ним відправлений, а чи немовлятко, чи дорослий буде, бо Церква Свята ті Сакраменти спільно поєднала – Хрещення й Миропомазання» - говориться у катехизисі св. Петра Могили [75, 163]. Отже, згідно цьому вченню, чинопослідування миропомазання у часі свого звершення повинно поєднуватися із чинопослідуванням хрещення.

Практика апостольського часу у цьому відношенні трималася такого ж самого напрямку. «Почувши це, вони хрестилися в ім’я Господа Ісуса, і, коли Павло поклав на них руки, зійшов на них Дух Святий» (Діян. 19, 5-6). Пізніше ап. Павло писав до тих же єфесян: «І не ображайте Святого Духа Божого, яким покладено на вас печать у день відкуплення» (Єф. 4, 30) – тобто, печать Святого Духа була покладена на них у день їхнього охрещення.

Таке поєднання акту хрещення з актом подання дарів Святого Духа ще у апостольські часи було цілком природньо і навіть необхідно, бо апостоли, згідно з вченням Спасителя, дивилися на хрещення Духом, як на завершення хрещення водою, без якого останнє вважалося недостатнім і незакінченим.

Мужі апостольські для вирішення даного питання не залишили жодного свідчення. Це пояснюється тим, що вони, як і їхні попередники апостоли, розглядали миропомазання у тісному зв’язку з хрещенням і надавали обом актам одну назву - «хрещення», називаючи саме хрещення - «хрещенням водою», а миропомазання - «хрещенням Духом Святим».

Починаючи з ІІІ століття ми знаходимо цілий ряд свідоцтв на підтвердження того, що церква й далі трималася тієї ж практики у даному питанні, яка існувала в апостольські часи. У Апостольських Постановах, приміром, прямо говориться, що той, хто здійснює таїнство хрещення, після того, як охрестить людину, повинен відразу звершити над ним таїнство миропомазання [11, 291]. У творі «Про церковну ієрархію» говориться, що після здійснення хрещення: «похресника одягають у світлі одежі… Здійснення ж помазання миром робить похресника благоуханним, бо священно здійснене богонародження з’єднує похресника з богопочатковим Духом» [16, 43]. А отці Лаодикійського собору (близько 364 р.) 48-м правилом постановили: «Необхідно просвіченим після хрещення бути помазаними помазанням небесним» [7, 170]. «Після того, як ви вийшли із купелі священних вод, - звертається до похресників св. Кирило Єрусалимський, - над вами було здійснено помазання. Не думайте, що це просте миро, ні, видимим миром намащується тіло, а душа освячується святим і животворчим Духом» [35, 325-326].

Такої ж самої практики у даному випадку дотримувалася і древня Західна Церква. Свідоцтва західних церковних письменників ясно говорять на підтвердження цього. «Вийшовши із купелі хрещення, - говорить Тертуліан, - ми помазуємося благословенним помазанням». [45, 11-12]. «Необхідно, - повчає св. Кипріян Карфагенський, - тому, хто отримує хрещення, бути і помазаному, щоб, прийнявши помазання миром, він міг зробитися помазаником Божим і мати у собі благодать Христа». [34, 364].

Необхідно зазначити, що у древній західній практиці миропомазання здійснювалося безпосередньо за хрещенням, так само як і на сході. Але з часом практика Західної Церкви у цьому питанні набула змін і миропомазання почали здійснювати не відразу після хрещення, а через декілька років, коли похресник ставав здатним свідомо вчитися християнської віри. У зв’язку з цим, нині миропомазання на Заході у Римо-Католицькій Церкві здійснюється здебільшого тоді, коли дитина досягає 7-12 літнього віку, і вже свідомо може сповідати християнську віру. Така практика здійснення миропомазання окремо від хрещення утвердилася на Заході після ІХ століття. До ІХ століття Західна церква притримувалася древньої церковної практики, про що свідчать самі західні вчені. Один з них, наприклад, вказує на два рукописи ІХ століття, з яких прямо видно, що практика одночасного звершення обох таїнств існувала на Заході ще і в той час. Пояснення виникнення такої практики Римо-Католицької Церкви можна пов’язати з хибним вченням, за яким таїнство миропомазання повинно звершуватися виключно єпископами, а не пресвітерами. Таке вчення отримало назву «конфірмація». Українська Церква у даному випадку перейняла практику Східної Церкви та здійснювала таїнство миропомазання разом з хрещенням. На Володимирському соборі (1274р.) було постановлено, щоб при звершенні хрещення, після погруження похресника в купелі, відразу помазувати його миром. Так само і у всіх стародавніх требниках, які дійшли до нас у вигляді рукописів, чин миропомазання знаходиться у безпосередньому зв’язку з чином хрещення. Отже, безсумнівно, що по всій Східній Церкві чинопослідування миропомазання завжди звершувалося разом із хрещенням. Завдяки поєднанню з чином хрещення, чинопослідування миропомазання є дуже простим і нескладним актом. Таким воно було завжди і у своєму здійсненні являло собою немов би одну частину хрещального чину. На закінчення необхідно відзначити, що, не дивлячись на тісний зв’язок, у якому перебувають миропомазання і хрещення, перше завжди складало особливе, відмінне від хрещення священнодійство та було таким же необхідним для кожного віруючого, як і хрещення. Церква розрізняє ці два таїнства і вважає їх повноцінними та окремими одне від одного. Мч. Кипріян Карфагенський говорить про це так: «Хрещення і миропомазання є два окремі акти хрещення, хоч і поєднані тісним внутрішнім зв’язком, що немов утворюють єдине ціле і нерозривне щодо їхнього звершення». [74, 348]. Таку ж думку підтвержує автор твору «Про церковну ієрархію», у якому ясно говориться про миропомазання, як про особливе і відмінне від хрещення таїнство. Виклавши суть таїнства євхаристії, автор твору продовжує: «Є й інше, рівносильне цьому, священнодійство, котре наші наставники іменують «таїнством мира»… Таке помазання миром надає тому, хто сподобився цього святого таїнства, відродження низпосилання Богопочаткового Духа».

IV.2 Молитви на обмивання та постриження волосся

У сучасній богослужбовій практиці існують два чини, які дуже тісно пов’язані з таїнством хрещення. Це чин омовення у восьмий день після хрещення і постриження волосся похресника. Спершу слід зупинитися на чинопослідуванні, яке більшою мірою відноситься до миропомазання, ніж до самого хрещення. Під актом омовення у восьмий день ми розуміємо той акт, сутність якого полягає в омовенні частин тіла похресника, які були помазані миром і зняття білих одеж, або ж крижми, які були вдягнені при хрещенні. У сучасному чинопослідуванні таїнства хрещення цей чин складається з трьох молитов та акту окроплення і обмивання похресника чистою водою. І хоча сьогодні цей акт стоїть у тісному зв’язку із хрещенням і виконується відразу після читання Апостола і Євангелія, але не у такому, за часом, відношенні до хрещення цей акт був завжди. Перші свідчення про існування даного чинопослідування відносяться до IV - V століть. У цей час, як відомо, похресники носили білий одяг, у який були одягнені при хрещенні протягом семи днів, на знак того, що через таїнство миропомазання вони стали спільниками семи дарів Святого Духа. На восьмий день вони приходили до церкви і священик знімав з них білі одежі і клав їх на збереження у ризницю, на пам’ять того, що новоохрещені вже не можуть зректися того сповідання віри, яке вони висловили у церкві.Але, чи звершувалося при цьому омовення, невідомо. Перші ясні свідчення про дане чинопослідування відносяться до VIII століття. У цей час, базуючись на дослідженнях Гоара, для омовення водою існувало особливе чинопослідування, яке називалося «Молитва на омовення». Сладався цей чин тільки з однієї молитви: «Владико Господи, Ти святим хрещенням визволення від гріхів рабу Твоєму подав…» [56, 467].

Повного розвитку цей чин набув у X столітті, коли з’явилися окрім першої молитви друга молитва «Владико Господи Боже наш, Ти через купіль охрещуваним небесне сяйво подаєш…», і третя молитва «Той, що зодягнувся в Тебе», яка промовлялася про себе священиком після виголосу диякона «Голови ваші схиліть перед Господом» [56, 467].

У XV столітті св. Симеон Солунський подає нам опис сучасної йому практики омовення у восьмий день: «Подавши похреснику причастя, - говорить він, - і подякувавши Спасителеві… архієрей відходить. Охрещений повертається додому у супроводі свічок і співу: «Всі, що в Христа хрестилися». Похресник зобов’язується молитися і носити священні одежі до сьомого дня… і зовсім не митися і не витиратися… А після сьомого дня він повинен прийти у храм до ієрея і від нього отримати омовення. Священик зі священними молитвами омиває його губкою і водою у тих місцях голови і рук, у яких він був помазаний святим миром, а інші частини тіла омиває сам похресник, у достойному для цього місці, щоб що-небудь від тих святинь – води хрещення й мира, упавши, не були потоптані ногами». [4, 71-72].

Згідно вказівок Гоара, акт омовення, особливо при хрещенні немовлят, вже у XVI столітті почав здійснюватися нерозривно з актом хрещення, як це практикується і тепер. У древній практиці Київської Митрополії акт омовення звершувався так само як і у грецькій, тобто, після семи днів після хрещення. У XV столітті послідування омовення у практиці нашої церкви досягло своєї повної зовнішньої форми і являло собою окремий від хрещення акт зі звичайними початковими молитвами. Омовення здійснювалося після окроплення, після чого слідувала сугуба єктенія та особливий відпуст: «Христос, що охрещує, освячує і просвічує Духом Святим молитвами… піклуватиметься і збереже від усіх зол співприємників його і всіх нас помилує і спасе, як Благий і Чоловіколюбний». Сучасне нам чинопослідування вперше зустрічається у требнику св. Петра Могили [49, 70-73]. І хоча цей акт складає у святителя окреме від хрещення чинопослідування, та усі молитви і дії тотожні з викладом цього чину у сучасному нашому требнику. З цього ж XVII століття починає з’являтися практика здійснення омовення відразу після хрещення, на що вказують замітки одного рукописного требника: «Якщо треба омити святе миро відразу після хрещення, тоді початок «Царю Небесний» не говоримо». Подібну практику можна прослідкувати майже в усіх требниках, виданих після 1639 року. Наступне чинопослідування, яке міститься у сучасному требнику після чину обмивання, носить назву «Молитва на постриження волосся». Воно складається з молитви на постриження волосся: «Владико Господи Боже наш, Ти образом Своїм звеличив людину», і молитви благословення: «Господи Боже наш, Ти з Твоєї милости купіллю хрещення освятив тих, що вірують в Тебе», та хрестоподібного постриження волосся похресника в ім’я Святої Трійці. Значення постриження волосся пояснює св. Симеон Солунський такими словами: «Архієрей постригає хрестоподібно волосся на голові похресника частково у знак того, що головою своєю він має Христа і що повинен молитися не з покритою головою, як і ап. Павло вчить, а разом з тим і покладаючи таким чином певну печать, чому і постригається хрестоподібно, щоб він відкинув усякий зайвий помисел… Крім цього, волосся похресника приносяться Христу, як початок і жертва від усього людського тіла». [4, 70-71].

Стосовно того, коли постриження волосся увійшло у хрещальну практику, конкретної відповіді немає. У требнику св. Петра Могили акт постриження волосся знаходиться у чинопослідуванні під назвою: «Послідування омиття новоохрещеного у восьмий день» під заголовком «Молитва на постриження волосся» [49, 73-75]. Усі молитви у даному требнику повністю тотожні із сучасним чином. Отже, як ми бачимо, омовення похресника і постриження його волосся являло собою єдине чинопослідування, яке звершувалося окремо від хрещення через сім днів. Церковнослов’янські требники аж до XX століття вміщували у собі цей чин окремо від чину хрещення. І лише у другій половині XX століття, для більшої зручності, ці два акти стали невід’ємними складовими чину хрещення, що і прослідковується у сучасних требниках.

IV.3 Спільне закінчення таїнства Хрещення і Миропомазання

Таїнства Хрещення і Миропомазання, які поєднані у сучасній богослужбовій практиці, складають єдине цілісне чинослідування. За всіма літургічними правилами у цьому чині є єдине спільне закінчення, яке стосується як хрещення так і миропомазання. Зокрема, воно складається з певних окремих елементів: співу «Всі, що в Христа хрестилися», читання Апостола і Євангелія, молитов на обмивання і постриження волосся, сугубої єктенії та відпусту. Хоча, у древності хрещення і миропомазання закінчувалося співом «Всі, що в Христа хрестилися» і 31 псалмом. Таке просте закінчення пояснюється часом здійснення хрещення, яке майже завжди чинилося перед Божественною Літургією і фактично з’єднувалося з нею.

Чини омивання і постриження волосся, як окремі акти і разом з тим спільні з хрещенням були розглянуті у попередньому підрозділі.

За сучасним чином таїнства миропомазання, після помазання похресника святим миром, священик разом з ним тричі обходить навколо купелі зі співом пісні “Всі, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися” На стародавність вживання цієї пісні при хрещенні вказує те, що вона співається на літургії замість “Святий Боже” саме у ті дні, котрі у древності були визначені для хрещення. Наступним актом у заключній частині хрещення є читання Апостола і Євангелія. Практика читання Апостола і Євангелія в чині хрещення не є древньою і бере свій початок не раніше XVII століття. Такий незначний вік цього акту у порівнянні з іншими актaми хрещення пояснюється тим, що у древності існувала практика здійснювати таїнство хрещення безпосередньо перед Божественною літургією, задля того, щоб причастити похресника відразу після його охрещення. І тому не було необхідності вміщувати біблійні читання у чин хрещення, бо вони читалися на літургії. Після VIII століття, коли хрещення у дитячому віці стало домінуючим над хрещенням у дорослому, час здійснення цього таїнства вже не був настільки прив’язаний до конкретних дат, як це було за існування інституту оголошених. Хрещення почало здійснюватися у будь-який час і поступово відділятися від літургії. Тому і з’явилася практика читання Апостола і Євангелія у заключній частині хрещення. Як зазначалося у попередніх розділах, таїнство хрещення і миропомазання до VIII століття закінчувалося співом 31 псалма. Будучи поєднаним з літургією біблійних читань, потрійної єктенії і відпусту не було.