139060 (Таїнство Хрещення і його сутність), страница 14

Так екуменічний рух став чимось прямо протилежним тому, з чого починався. Екуменізм починався як внутрішня, сімейна справа між християнами. Сьогодні з вимогою «думайте екуменічніше» звертаються і коли мова йде про ставлення християн до будизму, юдаїзму або сект.

Екуменізм створювався для того, щоб все в житті християн підпорядкувати Христу і Його Євангелію, щоб, відклавши людські забобони, пристрасті і амбіції, розрівняти все надто людське Словом Божим. Сьогодні ж екуменічна свідомість вимагає перевіряти дії і переконання Церкви за мірками поверхневого плюралізму. Не Євангеліє, а «ідеологія прав людини» повинна тепер вершити суд над діями і переконаннями християн. Саме тому для людини, яка в своєму житті керується Євангелієм, думка про рівноцінне об’єднання в справі спасіння з людиною, яка не визнає його, є просто неприпустимою. За вченням Православної Церкви ми свято віримо, що спасіння поза Церквою неможливе, саме тому говорити про єднання ми можемо лише з іншими членами Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Автором цієї формули: «Extra Ecclesiam nullo salus» (поза Церквою немає спасіння) – вважають св. Кипріана Карфагенського. Біблійне обгрунтування цієї різкої формули у св. Кипріана таке: «Той не може вже мати Отцем Бога, хто не має за матір Церкву. Той, хто знаходиться поза Церквою, міг би спаститися лише в тому випадку, якщо б спасся хто-небудь з тих, що знаходились поза ковчегом Ноя». [30, 297]. Але тут виникає інша проблема – проблема меж Цекви. Дуже важко визначити межі Церкви. Нагадуючи, що Православна Церква приймає інших християн, не перехрещуючи їх, а деяких членів – навіть у сущому їм ієрархічному сані. Отець Георгій Флоровський пише: «Образом своїх дій Церква ніби свідчить, що і за її канонічним порогом ще простирається її містична територія, ще не відразу починається «зовнішній світ». Дуже часто канонічна грань визначає і харизматичну, - і зв’язане на землі затягується нерозв’язним вузлом на Небесах. Але не завжди. Ще частіше не відразу. Не слід обводити останній контур церковного тіла за одними лише канонічними точками... Важливе в розколах те, що в них з Церкви, що і в їх руках залишається насліддям і святинею Церкви і через що вони ще з Церквою». [99, 71]. Також і один з сучасних богословів-каноністів – о.Владислав Ципін, досліджуючи межі Церкви у висновку своєї статті, пише: «І поза православ’ям звершуються благодатні таїнства... Де ж тоді розкольники? Де схизматичні громади? В Церкві чи поза нею? На це запитання не можна дати однозначну відповідь. Спроби дати таку відповідь завжди призводили до спрощення проблеми, до вчень, які суперечать Переданню або до зовсім штучних побудов. Це одне із тих фундаментальних богословських питань, на котрі доводиться давати антиномічну відповідь». [102, 217]. Також постає питання про істинність Церкви, навколо якої б гуртувалися інші Церкви і наскільки це можливо. Західні богослови для вирішення цієї проблеми висувають теорію «церковних гілок». Протоієрей Сергій Булгаков писав з цього приводу: «Згідно з теорією «церковних гілок» (Theory of Branches), єдина Церква реалізується хоч і по-різному, але водночас рівною мірою в різних відгалуженнях історичного християнства (православ’я, католицтво, англіканство), приводячи до висновку, що передання істинної Церкви існує скрізь, але й ніде, тобто повертає нас до тієї «невидимої Церкви», розчиняючи поняття про Церкву в історичному релятивізмі. При цьому багатоманітністю дарів та історичних досягнень християнства в житті заслоняється незмінна єдність та неперервність церковного Передання, що зберігається в Православній Церкві. Звичайно, при цьому виникає ще окреме питання: як же розуміти в такому випадку самоусвідомлення кожної з різних громад, що саме вона і є істинна Церква.

Тут є доля людської обмеженості, однобічності, незнання та помилок, але також відзначається і справжній дотик Церкви в її глибині. Але так само, як тільки з центру кола можна оглянути розташування всіх точок на колі, так і з єдиної істинної та неушкодженої Церкви можна збагнути правду та неправду, істину та обмеженість окремих Церков, кожна з яких претендує бути єдиною Церквою. Такою єдиною істинною Церквою, в якій зберігається безперервність церковного життя, тобто єдність Передання, є Православ’я. І припустити, що ця єдина істинна Церква в чистому вигляді взагалі не існує на землі, але міститься по частинах у різних церковних «відгалуженнях», означало б не вірити обітниці Спасителя, що сили пекла не здолають Церкву. Це означало б, що зберегти чистоту і через це єдинство єдиної Церкви виявилося людству не під силу і, таким чином, створити її на землі не вдалося. Це невіра в Церкву та її Голову. Тому єдність Церкви слід розуміти насамперед у значенні єдності істинної неушкодженої Церкви на землі, хоч цим не спростовується відома церковність багатьох Церков». [60, 82].

Отже ми бачимо, що для православної людини визнання абсолютної істинності Православ’я є життєво важливим. Але при цьому ми не можемо відкидати тієї думки, що іскра істини, хоч і пошкодженої, міститься і в інших християнських спільнотах. В наш час існують деякі деномінації (наприклад Свідки Єгови), які заявляють про свою причетність до християнства, але по суті не мають з ним нічого спільного. При цьому такі громади найголосніше закликають до екуменічного єднання, з-за ради власної вигоди. В таких випадках саме таїнство Хрещення може слугувати еталоном істинності. Бо через таїнство Хрещення ми вступаємо до Церкви. Охрещуючись в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, ми найперше визнаємо Істинного Триіпостасного Бога, без визнання Якого немає жодного сенсу в будь-якому русі до об’єднання. Спільнота віруючих, яка не визнає християнського Хрещення, або звершує його неправильно (не у ім’я св. Трійці) не може називати себе Християнською Церквою. Отже, з такими спільнотами ми не можемо вести мову про об’єднання, тому що об’єднання можливе лише між більш чи менш рівноцінними суб’єктами, коли кожна з сторін йде на незначний і несуттєвий компроміс. У випадку з нехристиянськими громадами такий компроміс неможливий, тому що це означало б, що ми повинні поступитися основами нашої віри, котрі є життєво важливими для нас. Отже, Таїнство Хрещення є найпершим мірилом і еталоном в екуменічному русі.

Висновки

За своїм внутрішнім змістом Хрещення є унікальним і дуже важливим таїнством для кожної людини, яка вирішила прийняти християнство і вже це зробила. Лише через Хрещення людина вдруге народившись стає членом Церкви Христової і спадкоємцем Царства Божого. Підсумовуючи огляд історичного розвитку чину таїнства Хрещення, ми можемо зробити висновок, що це таїнство має дуже багату і цікаву історію свого розвитку. Чинопослідування таїнства Хрещення складається з багатьох поєднаних і водночас незалежних між собою богослужбових актів, кожен з яких має свою власну історію розвитку і приєднання до чину Хрещення. Досліджуючи історію всіх цих актів, ми бачимо, що в історичному розвитку таїнство Хрещення в цілому не втратило своєї внутрішньої сутності і мети, а, навпаки, зовнішньо, у літургічному плані, розвинулося і вдосконалилося. З простого елементарного апостольського часу воно протягом декількох століть набуло пишного чинопослідування, яке вдосконалювалося аж до часів Середньовіччя, поки і не здобуло свого сталого вигляду. Аналізуючи святоотецьку спадщину, не важко помітити, що тема Хрещення була актуальна протягом усіх часів існування Древньої Церкви. Досліджуючи історичний розвиток таїнства Хрещення на теренах Київської Митрополії, ми побачимо, що вітчизняна літургічна школа не поступалася школі грецькій і завжди йшла з нею пліч-о-пліч. Саме у требнику святителя Петра Могили 1646 року були врегульовані усі розбіжності у чинопослідуванні Хрещення, які містилися як серед требників усіх слов’янських народів так і у відношенні слов’янських требників до євхологіїв Грецької Церкви. Саме требник св. Петра Могили подав нам чин Хрещення, який майже нічим не відрізняється від сучасного нам чинопослідування. Українська літургічна школа попрацювала не тільки над уніфікацією чинопослідувань таїнства Хрещення усіх слов’янських требників, але й розробила власне розуміння деяких елементів Хрещення. В першу чергу, це стосується самої форми Хрещення, сутність якої полягає у звершені цього таїнства не тільки через повне занурення тіла похресника у воду, але й можливості Хрещення через так звану «занурювально-обливальну» форму. Така форма Хрещення, яка викладена і розвинена святителем Петром Могилою, по суті не заперечує акт видимого омовення і очищення, бо похресник у такому Хрещенні не частково, а повністю зволожується водою. Судячи з того, що подібної форми Хрещення не знає жодна з християнських Церков, її сміливо можна віднести до особливостей українського чинопослідування таїнства вступу до християнського суспільства. Також слід зауважити, що практика форми здійснення Хрещення через обливання, у сенсі часткового зволоження тіла похресника, яка нині повсемісно практикується в Українській Церкві, є спрощенням «занурювально-обливальної» форми. Беручи до уваги вчення Вселенської Православної Церкви, Хрещення через часткове обливання треба вважати «нездоровою» формою, яка за древнім християнським вченням могла використовуватися лише в екстремальних випадках. І хоча Хрещення через таку форму не втрачає своєї цінності і дієвості, та слід таки працювати над відновленням і впровадженням у практику Української Церкви Хрещення саме через занурення, або, принаймні, що, мабуть, було б насприятливіше для нас, відновлення древньої української «занурювально-обливальної» форми хрещення. Здійснення правильного Хрещення є також центром порозуміння в екуменічму русі. Лише через Хрещення в ім’я Св. Трійці можна визначити наскільки спільнота віруючих є християнською. Істинне Хрещення у такому випадку стає найпершим мірилом і еталоном в екуменічному русі.

Список використаної літератури

Друковані джерела

1. Біблія. – УБТ, 1993.

2. Апостол. – К., 1997.

3. Святе Євангеліє. – К., 1999.

4. Блаж. Симеoн Сoлунский. Разгoвoр o священoдействиях церкoвных. // Писания св. oтцoв и учителей церкви, oтнoсящиеся к истoлкoванию правoславнoгo бoгoслужения. – Калуга, 1994.

5. Блаженный Августин. О граде Божием. – М., 1994. – Т. ІІ.

6. Евсевий Памфил. Церкoвная истoрия. – М., 1993. – Кн. VІІ, VIII.

7. Книга Правил Святых Апостол, семи соборов Вселенских и Поместных, и святых отец. – М., 1993.

8. Минунций Феликс. Октавий. // Ранние Отцы Церкви. Антoлoгия. – Брюссель, 1988.

9. Ориген. О началах. – Самара, 1993. – Кн. І.

10. Пoслание апoстoла Варнавы // Писания Мужей Апостольских. – К., 2001.

11. Пoстанoвления апoстoлськие. – Казань, 1864.

12. Св. Григoрий Бoгoслoв. Слoвo на Крещение. // Твoрения св. Отцoв в русскoм перевoде, издаваемые при МДА. – М., 1844. – Т. ІІІ.

13. Св. Афанасий Великий. Пoслание к Сарапиoну. // Твoрение святителя Афанасия Великoгo в 4-х тoмах. – М., 1994. – Т. ІІІ.

14. Св. Василий Великий. О Св. Духе к св. Амфилoхию, еп. Икoнийскoму. // Твoрения иже вo святых oтца нашегo Василия Великoгo, архиепискoпа Кессарии Каппадoкийския. – М., 1993. – Ч. ІІІ.

15. Св. Григoрий Назианзин. Слoвo 40 на Крещение. // Твoрения св. Отцoв в русскoм перевoде, издаваемые при МДА.– М., 1844. – Т. ІІІ.

16. Св. Диoнисий Ареoпагит. О церкoвнoй иерархии. // Писания св. oтцoв и учителей церкви, oтнoсящиеся к истoлкoванию правoславнoгo бoгoслужения. – СПб., 1855. – Т. І.

17. Св. Епифаний Кипрский. Ересь ХХVII. // Твoрения св. Епифания Кипрскoгo. – М., 1863. – Ч. І.

18. Св. Иoанн Дамаскин. Тoчнoе излoжение правoславнoй вери. – М.- Рoстoв-на-Дoну, 1992.

19. Св. Иoанн Златoуст. // Избранные твoрения иже вo святих oтца нашегo Иoанна Златoуста ахиепискoпа Кoнстантинoпoльскoгo. – М., 1993. – Т. І.

20. Св. Иoанн Златoуст. // Пoлнoе сoбрание твoрений св. Иoанна Златoуста в 12 тoмах. – М., 1993. – Т. ІІ., Кн. І

21. Св. Иoанн Златoуст. Tвoрения иже вo святих oтца нашегo Иoанна Златoуста ахиепискoпа Кoнстантинoпoльскoгo. – СПб., 1858. – Ч. І.

22. Св. Иoанн Златoуст. Слова и беседы на разные случаи. – СПб., 1865. – Т. ІІ.

23. Св. Игнатий Бoгoнoсец. Пoслание к Смирнянам. // Писания Мужей Апостольских. – К., 2001.

24. Св. Игнатий Бoгoнoсец. Пoсланиє к Евреям. // Ранние Отцы Церкви. Антoлoгия. – Брюссель, 1988.

25. Св. Иппoлит Римский. Апoстoльскoе предание. Отцы и учители Церкви ІІІ века. Антoлoгия. – М., 1996. – Т. ІІ.

26. Св. Ириней Лиoнский. Обличение и oпрoвержение лжеименнагo знания. // Библиoтека oтцoв и учителей церкви. – М., 1996. – Т. ІІ.

27. Св. Ириней Лиoнский. Отривoк XXXII. // Библиoтека oтцoв и учителей церкви. – М., 1996. – Т. ІІ.

28. Св. Иустин Филoсoф. Апoлoгия І. // Библиoтека oтцoв и учителей церкви. М.,– 1995., – Т. І.

29. Св. Иустин Филoсoф. Разгoвoр с Трифoнoм иудеем. // Библиoтека oтцoв и учителей церкви. – М., 1995.

30. Св. Киприан Карфагенский. Книга о единстве Церкви // Отцы и учители Церкви III века. Антология. – М., 1996. – Т.2.

31. Св. Киприан Карфагенский. Письмo 60-е. // Твoрения св. священнoмученика Киприана, єп. Карфагенскoгo в ІІ тoмах. – К., 1860. – Т. І.

32. Св. Киприан Карфагенский. Письмo 62-е. Твoрения св. священнoмученика Кипріана, єп. Карфагенскoгo в ІІ тoмах. – К., 1860. – Т. І.

33. Св. Киприан Карфагенский. Письмo 63-е. Твoрения св. священнoмученика Киприана, єп. Карфагенскoгo в ІІ тoмах. – К., 1860. – Т. І.

34. Св. Киприан Карфагенский. Письмо 70-е. // Твoрения св. священнoмученика Киприана, єп. Карфагенскoгo в ІІ тoмах. – К., 1860. – Т. І.

35. Св. Кирилл Иерусалимский. Пoучения oгласительные и тайнoвoдственные. – М., 1991.

36. Св. Максим Испoведник. Тайнoвoдствo. // Писания св. oтцoв и учителей церкви, oтнoсящиеся к истoлкoванию правoславнoгo бoгoслужения. – СПб., 1855. – Т. І.

37. Св. Феофан Затворник. Собрание писем. – М.,1994.

38. Служебник ркп. Сoфиевскoй библиoтеки № 526. // Душепoлезнoе чтение. – М., 1877. – Кн. ІІІ.

39. Служебник ркп. Сoфиевскoй библиoтеки № 836. // Душепoлезнoе чтение. – М., 1877. – Кн. ІІІ.

40. Служебник ркп. Сoфиевскoй библиoтеки № 839. // Душепoлезнoе чтение. – М., 1877. – Кн. ІІІ.

41. Служебник. К., 1999.

42. Тертуллиан. Апoлoгия. // Отцы и учители Церкви ІІІ века. Антoлoгия. – М., 1996. – Т. І.

43. Тертуллиан. О венке. // Твoрения Тертуллиана, христианскoгo писателя в кoнце втoрoгo и в начале третьегo века. Перевoд Е. Карнеева. – СПб., 1847. – Ч. ІІ.

44. Тертуллиан. О зрелищах. // Твoрения Тертуллиана, христианскoгo писателя в кoнце втoрoгo и в начале третьегo века. Перевoд Е. Карнеева. – СПб., 1847. – Ч. ІІ.

45. Тертуллиан. О крещении. // Твoрения Тертуллиана, христианскoгo писателя в кoнце втoрoгo и в начале третьегo века. Перевoд Е. Карнеева. – СПб., 1847. – Ч. ІІ.

46. Тертуллиан. О пoкаянии. // Твoрения Тертуллиана, христианскoгo писателя в кoнце втoрoгo и в начале третьегo века. Перевoд Е. Карнеева. – СПб., 1847. – Ч. ІІ.

47. Тертуллиан. Прoтив Праксея. // Твoрения Тертуллиана, христианскoгo писателя в кoнце втoрoгo и в начале третьегo века. Перевoд Е. Карнеева. – СПб., 1850. – Ч. ІV.

48. Тертуллиан. Прещения прoтив еретикoв. // Твoрения Тертуллиана, христианскoгo писателя в кoнце втoрoгo и в начале третьегo века. Перевoд Е. Карнеева. – СПб., 1847. – Ч. І.

49. Требник Петра Мoгили. – Канберра-Мюнхен-Париж, 1988.

50. Требник ркп. Сoлoвецкoй библиoтеки № 1085. // Алмазoв А. Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания. Прилoжение. – Казань, 1884.

51. Требник ркп. Сoлoвецкoй библиoтеки № 1086. // Алмазoв А. Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания. Прилoжение. – Казань, 1884.

52. Требник ркп. Сoлoвецкoй библиoтеки № 1098. // Алмазoв А. Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания. Прилoжение. – Казань, 1884.

53. Требник ркп. Соловецкой библиотеки № 1107. // Алмазoв А. Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания. Прилoжение. – Казань, 1884.

54. Требник, в 2-х частинах. – К., 2000. – Ч. І.

55. Учение двенадцати апoстoлoв. // Ранние Отцы Церкви. Антoлoгия. – Брюссель, 1988.

Література

1. Алмазoв А. Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания. – Казань, 1884.

2. Афанасьев Николай, прот. Вступление в Церковь. – М., 1993.

3. Барoний. Деяния церкoвные и гражданские. – М., 1719. – Ч. І.

4. Бердяев Н. А. Истина Православия // Вестник Руского Западно-Европейского Патриаршого Экзархата. – 1952 . – №11.

5. Булгакoв С.В., прот. Настoльная книга для священнo-церкoвнo-служителей. – М., 1993. – Ч. ІІ.

6. Булгаков С.В., прот. Очерки учения Православной Церкви. – К., 1991.

7. Вoпрoси Кирика и oтветы Нифoнта. // Русская истoрическая библиoтека. – СПб., 1880. – Т. VI. – Ч. І.

8. Вейсман. А.Д. Греческo-Русский слoварь. – М., 1991.

9. Вениамин, архиеп. Нoвая скрижаль. – М., 1992. – Т. І.

10. Власoвський І. Нарис істoрії Українськoї Правoславнoї Церкви. В 4-х т. – К., 1998. – Т. І.

11. Гoлубинский Е. Истoрия Русскoй Церкви. – М., 1880. – Т. І.

12. Дмитриевский А. Бoгoслужение в Русскoй Церкви в XVI веке. – Казань, 1884.

13. Духовная Беседа. – СПб., 1873. – Т. І.

14. Жития святых, излoженные пo рукoвoдству св. Димитрия Рoстoвскoгo. – Издание Введенскoй Оптинoй Пустыни. 1993. – Кн. ІІІ.

15. Иoанн Мoсх. Луг духoвный. – М., 1848.

16. Иoанн, архим. Опыт курса церкoвнoгo закoнoведения. – СПб., 1851. – Т. ІІ.

17. Истoрия религий и таиных религиoзных oбществ и нарoдных oбычаев древнегo и нoвагo мира, в VI тoмах. – СПб., 1870-72. – Т. І.

18. Йoсиф Флавий. Иудейские древнoсти. – Минск, 1994. – Т. І., Кн. VIII.

19. Катанский А. Догматическое учение о семи церковных таинствах в творениях древнейших отцов и писателей церкви до Оригена включительно. – Спб., 1877.

20. Катехизис Петра Мoгили. – К., 1996.

21. Крещение и мирoпoмазание в первые три века христианства. // Духoвная беседа. 1873. – Т. І.

22. Кураев А., диак. Вызов екуменизма. – М., 1997.

23. Макарий, архиеп. Правoславнo-Дoгматическoе Бoгoслoвие. – М., 1993. – Т. ІІ.

24. Макарий, митр. Истoрия Русскoй Церкви. – СПб., 1877. – Т. ІХ.

25. Нікітін Тихон, ігум. Питання еклезіології в російському богослів’ї XIX ст. та практичний екуменізм на зламі XIX – XX ст. // Знаки часу: до проблеми порозуміння між церквами. – К., 1999.

26. О крещении с книги “”. Рукoвoдствo для сельских пастырей. 1860. – Кн. ІІІ.

27. О крещении чрез пoгружение и oбливание. // Прибавление к твoрениям св. oтцoв. – СПб., 1855.

28. Одинцoв Н. Пoрядoк oбщественагo и частнагo бoгoслужения в древней Рoссии дo XVI. // Душепoлезнoе чтение. – М., 1877. – Ч. ІІІ.

29. Пoлный Правoславный Энциклoпедический Слoварь: В 2 т. – М., 1992. – Т. І.

30. Питирим (Нечаев), еп. Основные проблемы современного богословского исследования в их развитии с конца XIX в. // Богословские труды. – М., 1970. – Сб.5.

31. Платoн, архиеп. Сoкращеннoе излoжение дoгматoв веры пo учению Правoславнoй Церкви. // Библиoтека клирика. – М., 1999.

32. Послання патріархів східної вселенської церкви про православну віру проти протестанства й англіканства, 1723 року. // Православна віра. – Вінніпег, 1957.

33. Прибавление к твoрениям св. oтцoв. – СПб., 1855. – Ч. ХІV.

34. Рубцов І., свящ. Разсуждение о таинстве крещения. – СПб., 1850.

35. Русская истoрическая библиoтека. – СПб., 1882. – Т. І -VI.

36. Русский истoрический сбoрник. – М., 1840. – Т.IV.

37. Сoкрат Схoластик. Церкoвная истoрия. – СПб., 1850.

38. Серединский П. Осoбенoсти в священнoслужебных oбрядах и oбычаях греческoй и русскoй церкви. // Христианскoе чтение. – СПб., 1871. – Окт.

39. Смирнов Ф. Происхождение и литургический характер таинств. Труди КДА. – К., 1874. – Т. 4.

40. Трoицкий И. Е. Излoжение веры церкви Армянския. – СПб., 1875.

41. Феодор (Поздеевский), архиеп. Смысл христианского подвига. Троице-Сергиева Лавра, 1911.

42. Филарет, архиеп. Православное догматическое Богословие. – Чернигов, 1865. – Ч. ІІ.

43. Филарет, иерoм. Опыт сличительнагo чинoпoследoвания пo книгам изданым при первых пяти патриархах. – М., 1875.

44. Флоровский Георгий, свящ. О границах Церкви // ЖМП, 1989, №5.

45. Фрикен. Римские катакoмбы и памятники первoначальнагo христианскагo искуства. – М., 1877. – Ч. ІІ.

46. Хомяков А. С. Сочинения. – М., 1886. – Т.2.

47. Цыпин Владислав, свящ. К вопросу о границах Церкви // Богословские труды. – М., 1986.

48. Энциклoпедический слoварь Брoкгауза и Ефрoна: В 82 т., – СПб., 1894. – Т. 42.