139060 (593966), страница 13
Текст из файла (страница 13)
З VIII по XV століття заключна частина хрещення вилядала так: після погруження похресника у воду співали 31 псалом, після чого диякон виголошував єктенію (прохання якої невідомі) і співали “Всі, що в Христа хрестилися”. Далі слідувало помазання миром і здійснювалося постриження волосся. Весь чин закінчувався повторним співом 31 псалма. Вказівку на читання Апостола і Євангелія ми не знаходимо, бо далі слідувала літургія. [56, 445]. Про закінчення чину хрещення і миропомазання у XV столітті ми маємо свідчення св. Симеона Солунського. «Перед помазанням після хрещення, коли похресник вдягається у білу одежу, архієрей приносить подяку Богові, прославляючи його за спасіння того, хто відроджується водою та духом... Після помазання постригає хрестоподібно волосся на голові похресника... Архієрей, здійснивши й інші молитви, помолившись про те, щоб постриження слугувало на утвердження почуттів, і про багато чого іншого на спасіння його, і, прославляючи Бога, радісно бере похресника за руку і у супроводі восприємника обходить три рази навколо купелі... і співає разом з іншими: «Всі, що в Христа хрестилися». Потім, коли співці співають псалом: «Блаженні, кому прощено беззаконня» (31 псалом), він, йдучи перед похресником, приводить його перед жертовник і там подає йому страшне Причастя» [4, 71-73]. Згідно цьому описанню заключної частини хрещення ми бачимо, що і у XV столітті хрещення здійснювалося безпосередньо перед літургією і тому не вміщувало у собі читання Апостола і Євангелія. Також особливістю цього часу було те, що 31 псалом співався не у тому місці, де він знаходиться зараз, а співався у самому кінці хрещального чину. У XVI столітті завершальна частина чину хрещення набула форми, схожої до нашої сучасної. Літургіст А. Алмазов приводить у своєму дослідженні таїнства хрещення уривок з рукописного требника XVI століття. За цим требником після триразового співу, після занурення і 31 псалма слідує миропомазання і облачення у білі одежі зі словами: «Одягається раб Божий». Співу тропаря «Ризу подай мені світлу» немає. Після облачення в білі одежі, здійснюється триразове обходження навколо купелі зі співом «Всі, що в Христа хрестилися». Потім, як і зараз, здійснювалося постриження волосся, виголошувалася потрійна єктенія, відпуст і наставлення восприємнику [56, 452]. Порівнюючи практику XVI століття із нашою сучасною, видно, що різниця полягає у тому, що як і раніше, заключна частина хрещення не містить у собі Біблійних читань. Повного завершення свого формування заключна частина хрещення і миропомазання набула у XVII столітті, як і у випадку з усіма іншими чинопослідуваннями хрещення. Практика древньої Української Церкви у заключній частині хрещення, як і грецька, була сформована не відразу і містить у собі багато змін.
Перші свідчення про її звершення походять з XII століття. У цей час за настановою єпископа Новгородського Ніфонта чин хрещення після занурення повинен був закінчуватися так: «Надягнувши ризи хресні і вінець, і помазавши святим миром подай йому свічку». Таким чином, заключна частина хрещення у XII столітті складалася з надягання на похресника білих риз і вінця, і подавання запаленої свічки напевно для того, щоб урочисто обійти навколо купелі. Не можна точно визначити, що то був за вінець, про який говорить єп. Ніфонт. Як відомо, у древності білий одяг, який вдягався на новоохрещеного, покривав і його голову. При цьому, верхня частина такого одягу була зшита з іншої тканини і зображала собою вінець новоохрещуваного. Можливо саме це мав на увазі єп. Ніфонт, коли повчав про чин хрещення. У XIV столітті свідчень про чинопослідування, яке розглядається, є більше, які, разом з цим, містять і більше особливостей.
Загальна особливість усіх чинопослідувань хрещення цього часу складається передусім у тому, що співання 31 псалма після занурення немає, а відразу відбувається облачення у білі одежі. Останнє відбувалося без супроводу будь-яких слів і без співу стихири «Ризу подай мені світлу». Після облачення у білі одежі слідувала сугуба єктенія. Після прохання за архієпископа слідували наступні прохання за похресника: 1) «Щоб зодягнутися йому силою Божественною на супротивника миром помазання»; 2) «Щоб бути йому вмістилищем священним на сприйняття благодатного мира»; 3) «Щоб сподобитися йому звання, яким він названий». [83, 267].
Після миропомазання одягався на похресника кукіль зі словами: «Одягається раб Божий у кукіль незлобія». У закінченні відбувалося обходження навколо купелі, виголошувалася сугуба ектенія і відпуст. Читання Апостола і Євангелія тут не було, що пояснюється поєднанням хрещення з літургією. У XV столітті після миропомазання повинно було слідувати облачення похресника у білий одяг. Далі читалася молитва на постриження волосся, відбувалося саме постриження і читалася молитва благословення. Після постриження відбувалося обходження навколо купелі, сугуба єктенія і відпуст. У XVI столітті з’являється практика читання Апостола і Євангелія у заключній частині чину хрещення. Виникнення цієї практики пояснюється тим фактом, що незавжди була можливість поєднати хрещення з літургією, щоб відразу запричастити похресника. Повного закінченого вигляду заключна частина чинопослідування хрещення одержала у XVII столітті завдяки требника святителя Петра Могили [49, 66-69]. Єдина відмінність требника 1646 року у тому, що він не містить у чинопослідуванні таїнства хрещення і миропомазання чину омивання на восьмий день і постриження волосся, як це міститься у сучасному українському требнику. Св. Петро Могила поєднав ці два чини і вказав на час їх звершення – восьмий день після хрещення [49, 70-75].
Розділ V. Значення хрещення в сучасному екуменізмі
Під екуменізмом звичайно розуміють скерований до єдності рух християн різних конфесій, організаційним центром якого є Всесвітня Рада Церков, заснована у 1948 році в Урехті (Нідерланди). По суті ж екуменічний рух не зводиться до чітко визначених організаційних структур. Слово «екуменічний» (від гр. – всесвіт) [63, 868] увійшло до церковної термінології в перші роки християнства для позначення містичної повноти Єдиної Християнської Церкви[80, 233]. У Новому Завіті слово це зустрічається багаторазово: Мф. 24,14; Лк. 4,5; 21,26; Діян. 17, 31; 19,27; 24,25; Рим. 10,18; Євр. 1,6; 2,5; Одкр.3,10; 12,9; 16,14.
Як рух до єдності, екуменічний рух набагато ширший і глибший за загальновживані визначення. Фактично він існує з XI ст., коли єдина Церква розділилась на Західну та Східну. Разом з трагічними наслідками цього розділення (ослаблення християнства в цілому, що привело до падіння Константинополя) вже з XI ст. з’являються свідчення міжцерковного спілкування, діалогу та переговорів. Спроби об’єднання обох Церков, як відомо, робилися не раз. У XIX ст., у зв’язку з посиленням прагнення християн до єднання, визначення «екуменічний» стали застосовувати до різних міжконфесійних міжнародних конференцій та з’їздів: таким чином виникло поняття «екуменічний рух». Термін «екуменічний» міцно увійшов у мову багатьох західноєвропейських країн у 20-ті роки XX ст. В англійській мові стосовно екуменічних конференцій та з’їздів цей термін не вживається для уникнення плутанини, бо Ecumenical Council означає «Вселенський Собор». Тому в 1948 році, коли було утворено Всесвітню Раду Церков, вона дістала у французькій та німецькій мовах назву «Екуменічна Рада Церков», а в англійській мові – «Всесвітня Рада Церков» (World Council of Churches).
Досліджуючи розвиток російської богословської думки у XIX ст., архієпископ Волоколамський Пітирим зазначає, що питання про єдність Церкви було сформульовано ще у творах А. С. Хомякова, Ю. Ф. Самарина, І. В. Киреєвського, а з академічних богословів - у працях архієпископа (згодом патріарха) Сергія (Страгородського), професора протоієрея Є. Аквілова, професора Володимира (згодом архієпископа Іларіона) Троїцького та інших [85, 213]. «Суть еклезіологічних поглядів цієї блискучої плеяди мислителів та богословів була у визначенні Церкви як живого благодатного організму, в якому відбувається спасіння віруючих не силою авторитарної влади чи, навпаки, лише добровільно-особистісним спілкуванням людини з Богом, а живим спілкуванням любові в єдності благодаті та людської свободи, що проявлялась в конкретній історично-реальній формі. Своїм полемічним вістрям еклезіологія XIX ст. була націлена як проти універсалістських папістських домагань, так і раціоналістичних тенденцій протестантизму на Заході. Проте кінцевий результат цих досліджень породив з новою силою одвічно існуюче екуменічне прагнення в надрах російського релігійного суспільства». [85, 213].
Справжнім виявом цих прагнень була діяльність таких видатних ієрархів як Митрополит Київський Платон (Городецький), Митрополит Московський Філарет (Дроздов), Митрополит Санкт-Петербурзький Антоній (Вадковський), Архієпископ Алеутський та Північно-Американський (згодом патріарх) Тихон (Бєлавін), а також видатних представників російської богословської науки: архімандрита Макарія (Глухарьова), професора І. Ф. Мансвєтова, професора А. Л. Катанського та інших.
Слов’янофіли Олексій Хом’яков, брати Кириєвські, А. А. Киреєв та інші отримали традиційне православне виховання та освіту. Познайомившись із західноєвропейською культурою та життям Римо-Католицької Церкви, вони належно оцінили духовне багатство та самобутність православного спадку, зуміли мовою релігійної філософії сучасної їм Європи викласти православне вчення про Церкву і тим самим відкрити нову сторінку в історії взаємовідносин між Сходом і Заходом. Переконані в тому, що саме Православ’я володіє повнотою істини, а західні віровизнання страждають від духовної гордості та раціоналізму, слов’янофіли вірили в єдність Вселенської Церкви Христової, «вірили, що повнота церковного життя може бути досягнута лише в соборності, у тому союзі любові та свободи, який відновлює єдність людського роду, старанно охороняючи разом з тим цінність та неповторність кожної особистості». [59, 201].
Богословська думка Заходу була для православних не лише опонентом, але і джерелом багатьох знань. Як визнавав святитель Феофан Затворник, «є багато смиренних письменників-трудівників не лише у католиків, але і у протестантів. Загальнохристиянські істини у них викладені добре. В цьому можна користуватись ними, але все ж не з зав’язаними очима». [37, 209].
Помітне зацікавлення Православ’ям виникло в Західній Європі в середені XIX ст. у зв’язку з так званим «Оксфордським рухом» в Англіканській Церкві. Представники цього руху вважають, що Церква зовсім не є розділеною, що порушено лише видиму єдність; завдання полягає у відновленні призупиненого взаємного спілкування або ж у взаємному визнанні розділених гілок єдиної Вселенської (Кафолічної) Церкви, якими є Англіканська, Римо-Католицька та Православна Церкви. Певні зовнішні фактори надали оксфордському рухові екуменічної скерованості, виявивши, зокрема, прагнення до воз’єднання з Римо-Католицькою Церквою. На ранній стадії оксфордського руху його діячі проявляли порівняно мало інтересу до Православних Церков. Згодом інтерес їхній до Православ’я зріс, що привело до утворення Асоціації Східної Церкви. [59, 202].
В екуменічних діалогах ми вчимося відрізняти другорядне від головного. Є серйозні підстави для розділення православ’я і неправославних християнських груп, а є такі відмінності, котрі не вартують серйозних дискусій і ніяк не можуть виступати в якості мотиву для розділення. [77, 23].
Історія міжконфесійної полеміки минулих століть знала дуже багато випадків змішання дійсно серйозних питань з досить другорядними. Полеміка проти Filioque існувала поряд зі звинуваченням у тому, що католицькі єпископи носять персні. Сьогодні ж для обговорення в богословських діалогах висувають дійсно фундаментальні питання, і, в решті решт, це корисно для виховання нашої власної церковної думки і психології: вміти виділяти головне в своїй вірі і в чужій і розуміти, що необхідним є лише догматично-віронавчальна єдність, а образи благочестя можуть бути різними. [77, 25].
А якщо ми не будемо вміти самі розрізняти головне в нашій вірі від другорядного, іноді навіть випадкового, - то ми і самі втратимо радість євангельського буття, і іншим не зможемо про нього нічого розповісти. Ми дуже часто буваємо зайняті своїми внутрішньоцерковними проблемами. І іноді саме екуменічна зустріч, зустріч з християнином іншої традиції допомагає зрозуміти, що головне – це бути християнином, що Євангеліє важніше Типікона і Книги правил. Існує думка, що екуменізм допомагає зрозуміти, що світ християнства не вичерпується однією конфесією, благодатний досвід доступний людям, які і не знаходяться в межах православ’я. Хоча православ’я і є повнішим за інші духовні традиції, однак же потрібно, напевно, визнати право на існування і за недосконалими духовними станами. Новомученик архієпископ Федор Поздієвський радить пастирю зрозуміти, «що можуть і мають право на існування і нижчі типи духовного стану, завдання вищих – служити нижчим і підносити їх» [96, 163]. Чи завжди фатально впливає неправильна богословська думка на духовне життя? Особливо, така думка, котрої притримуються богослови, але яка зовсім невідома рядовому парафіянину. Про це запитував Олексій Хомяков: «Питання зовсім не в тому, чи позбавляються протестанти і латиняни надії на вічне спасіння? Чи такий жахливий їх гріх, що осуджує їх на вічну загибель? Питання недостойне і вузьке, яке викриває сумнів у милосерді Всевишнього (питання, про котре, однак, часто, довго і гаряче сперечались). Все питання полягає в тому, чи володіють вони істиною? Чи зберегли церковне передання у всій його чистоті? Якщо виясниться, що ні: то чи можлива згода?». Тут важливо уникнути двох крайностей. Одна крайність, котру можна назвати ексклюзивним богослів’ям: за межами нашої Церкви благодаті нема і не може бути. Друга ж – ісклюзивна модель, яка вважає, що православ’я є лише приватний випадок прояву благодаті, і тому Православна Церква не може і не повинна доповнювати своїми таїнствами той повноцінний благодатний досвід, котрий присутній і в інших Церквах-сестрах. Основна лінія православної думки, яка представлена і іменами святих, і іменами авторитетних богословів, притримується серединного шляху. Неправославні християни - також християни. І досвід благодаті Христової може бути їм відомий – але не в такій повноті, в якій цей досвід доступний людині, яка наважилася йти по православному шляху. По-перше, є те, що в православному богослів’ї називається як «закликаюча благодать». Це та дія Божа, котра відбувається поза Церквою, той дотик Богом людського серця, котрий повертає це серце до віри. Оскільки мета цієї енергії – привести до Церкви людину, котра ще поза нею, то це єдиний вид благодаті, котрий діє поза Церквою. Про неї святитель Феофан Затворник сказав, що «закликаюча благодать – всезагальна, ніхто не виключений». [37, 204]. Немає підстав заперечувати наявність цієї благодаті в католицизмі і в протестантизмі, бо «ніхто не може назвати Ісуса Господом, тільки як Духом Святим» (I Кор. 12,3). Описання всього душевного і духовного досвіду католиків і протестантів як суцільної «прелєсті» (хоча моменти такі там іноді дуже яскраві) навряд чи було б коректним і підтвердженим. Визнання того, що повнота дарів Духа Святого є в православ’ї, не вимагає свого доповнення у вигляді негативної формули, яка свідчить, що в неправославному християнстві немає взагалі і сліду Духа. По-друге, можливо допустити наявність доброякісного духовного досвіду і у окремих людей, які стали на шлях подвижництва і поза Православною Церквою. По-третє, в певній мірі церковність притаманна і в сакраментальному житті неправославних громад. «Здається, Церква наша поблажлива до католиків і визнає силу не лише хрещення католицького і інших таїнств, але і священства, що дуже важливо. Тому нам краще утримуватись як від задавання цих питань, так і від їх вирішення. Одного триматись слід, що переходити до католиків не слід, бо в них деякі елементи в ряді сповідання і церковного чину пошкоджені або замінені з відступленнями від древнішого. Більше цього не знаю що сказати» (св. Феофан Затворник ). [37, 202]. В сучасному суспільстві слово «екуменізм» різні люди розуміють по-різному. За своїм власним змістом це слово означає рух за зближення і з’єднання різних релігійних традицій. Але розуміння сенсу, кінцевої цілі і засобів екуменічної діяльності дуже відрізняється. Одні вважають, що екуменічний рух стосується лише християнського світу і що він покликаний об’єднати християн, які належать до різних конфесій. Інші вважають, що екуменічний рух повинен охопити всі світові релігії. Більш того, деякі авторитетні автори і видання роз’яснюють, що, той, хто не приймає участі в екуменічному русі, тим самим викриває свою сектантську сутність. [77, 10]. Деякі вважають, що засобом для взаємного ознайомлення є вивчення текстів і спостереження за релігійною практикою іновірців. А інші - що кращим засобом до екуменічного зближення є активна участь в обрядах і таїнствах екуменічного партнера. Одні вважають, що суть екуменізму полягає в діалозі і взаємному пізнанні різних релігійних традицій; інші вважають, що екуменістичний рух має більш практичну ціль: безпосереднє злиття релігій. Саме тому, що існує багато різних розумінь сенсу екуменістичної діяльності, використання одного і того ж слова швидше обтяжує вияснення реальних позицій людей і релігійних громад. Відразу зазначимо, що далі, коли мова буде йти про екуменічний рух, ми будемо мати на увазі рух за зближення саме в християнському середовищі. Тому що, першопочатково, як такий, цей рух мав на меті об’єднання саме християн в одну спільноту – Церкву Христову.
Ціллю перших екуменічних проектів було укріплення християнської проповіді в язичницьких країнах (перш за все в Африці). Але сьогодні той первинний зміст слова «екуменізм» забутий. І люди, які вживають це слово, частіше всього під екуменізмом розуміють синкретизм, якесь об’єднання всіх релігій. І для чого ж потрібне це об’єднання? А для того, щоб не треба було вибирати, порівнювати, думати, вирішувати.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
