В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України - Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр[42, 56].

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі - палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т.зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти - такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування).

Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.

У XVI-XVII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися "лицом и очами светлы и телом дебелы". Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень - від князя Володимира до Петра I.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни - портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д.Левицький - родом з Києва, В.Боровиковський - з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А.Лосенко [45, 56].

У XVI ст. древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване “Пересопницьке Євангеліє”. Його мініатюри близькі до реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Київської Русі прикрашають заставки, кінцівки, ініціали, орнамент. У наші дні “Пересопницьке Євангеліє” стало одним з символів державності України - на ньому складається президентська присяга. Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до “Віршів на жалосний погреб…гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного”. Серед них - портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні – Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.

Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст.

За сто років перед серединою XVII ст. мистецька культура українських земель пройшла складний шлях розвитку, визначальним моментом якого став найбільший після прийняття християнства та вироблення на його основі нової системи мистецької культури перелом у розвитку мистецького життя. Він відбувався на ґрунті власної традиції, але за умов дії відмінних історичнокультурних факторів. Найголовнішим серед них було остаточне звернення в бік західноєвропейських мистецьких течій, що так чи інакше проявляється в усіх напрямах еволюції культурного процесу й аспектах культурного життя перед серединою XVII ст. Таке звернення аж ніяк не означало підпорядкування мистецького процесу на українських землях законам розвитку західноєвропейського мистецтва. У різних видах мистецької творчості європейська традиція об’єктивно відігравала іншу роль, і найменше її присутність відчувається там, де сильнішими були власні корені. Навіть у рамках мистецького напряму західноєвропейської орієнтації релігійне малярство другої половини XVI — першої половини XVII ст. виразно розвивалося у своєму власному руслі, перебуваючи поза сучасним європейським контекстом. Тим самостійніший характер має українське релігійне малярство, яке завдячує Заходові лише окремими моментами іконографії, привнесеними за посередництва нідерландської графіки. Аналогічна картина спостерігається у портретному малярстві та графіці. Європейська традиція, природно, відігравала більшу роль у скульптурі та декоративно-ужитковому мистецтві, причому це був вплив не абстрактної "Західної Європи", а конкретного центральноєвропейського ареалу найближчих німецькомовних сусідів тодішньої Польщі. Акцентування на власній традиції, мистецький процес як її саморозвиток в умовах нової історичної епохи, а тому закономірно у новому руслі становлять суть мистецького життя українських земель цього переломного періоду.

Зміни, які відбувалися у мистецькому житті українських земель упродовж другої половини XVI —половини XVII ст., трансформувавши характер мистецької культури, не заторкнули, однак, її фундаментальних основ, тому нова мистецька епоха стала органічним продовженням на новому історичному ґрунті традиції, виробленої після прийняття християнства й утвердження побудованої на його засадах мистецької культури східнохристиянського зразка. У своїх найважливіших засадах зберігалася й історично складена система взаємовідносин всередині самої культури.

Висновки

В ході проведеного дослідження можна зробити наступні висновки: XVI - перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури: піднесення в сфері освіти, завдяки виникненню закладів освіти — Києво-Могилянської, Острозької академій, братських шкіл та шкіл уніатів; розквіт книгописання та книгодрукування; наука та мистецтво переймали риси гуманізму, який в першій половині XVI ст. розвивався в Західній Европі.

Українська культура цього періоду використовує традиції та духовну спадщину Київської Русі. Але перебування українських земель під іноземним пануванням, мало своїм наслідком з одного боку — опір духовної культури українського народу спробам її знищити, з другого — неминучий вплив польської культури на культуру України. Однак, завдяки глибокому культурному потенціалу національна культура вижила, розвиваючись на засадах вітчизняних традицій попередніх віків, вбираючи в себе ідеї європейського Відродження і надалі залишаючись самобутньою, з властивими тільки їй рисами.

Розвитку української культури сприяв розвиток національно-визвольного руху проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657рр. Після проголошення церковної унії боротьба за права православної церкви, проти нав’язування унії стала лозунгом, який надав релігійного забарвлення політичним вимогам козацтва. Слід зазначити, що поділ українців на православних і греко-католиків не означав повного національного розколу. Попри всі взаємні звинувачення, якими сповнена полемічна уніатська й православна література, в ній звучить розуміння єдності походження і культури Русі, русинів.

Історична доля українського народу склалася так, що українська культура, органічно сприйнявши інтелектуальні здобутки власного та сусідніх народів, набувада оригінальних рис значною мірою завдяки своїй демократичній орієнтації. Хоч дальший розвиток суспільства неминуче вів до поглиблення соціальної диференціації та формування субкультур станів і суспільних груп, одночасно діяли й фактори загальнонародної консолідації.

На нашу думку, очевидно виявом цього була взаємодія культури низової (народної), з професійною, їхні взаємовплив і взаємозбагачення. Одночасно, попри відмінності у положенні, соціальній структурі, політичному становищі різних українських земель, відбувався не тільки цілком закономірний процес творення специфічних регіональних субкультур, а й продовжувалося зміцнення загальноукраїнських рис.

Культура України першої половини XVI ст. була проміжним етапом між культурою Київської держави і культурою національного пробудження XVII ст. У ній перехрещувалися промені духовності Сходу і Заходу. На нашу думку, саме тоді в українській культурі найпомітнішими стали складники, що заслуговують на назву ренесансних або принаймні таких, що дуже подібні до ренесансних, і становлять своєрідну українську аналогію до ренесансних явищ у західній культурі

Чи не головним наслідком активності релігійних реформаторів було те, що вони стимулювали активність традиційних церков на ниві релігійно-організаційній та освітній. Поділ Київської митрополії на дві — православну й унійну — сприймався сучасниками і наступними поколіннями як національна трагедія, і справді, в ході збройних конфліктів цей розкол призводив до фанатизму, навіть кровопролиття. Попри всі негативні наслідки конфесійної боротьби, змагання між релігіями і обрядами стало теж стимулом до активізації зусиль на ниві шкільництва, друкарства й науки, сприяло пожвавленню богословської думки. Важливо при цьому підкреслити появу у творах окремих визначних українських діячів обох "грецьких" конфесій добре обґрунтованих концепцій про єдність основних засад християнства як підставу для об’єднання церков. Проте не був підготовлений грунт для реалізації цих ідей.

Отже українська культура в XVII ст. дедалі більше долала середньовічні канони, збагачувалася ідеями гуманізму й посвітництва. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях.

Ми прослідкували особливості розвитку української культури протягом XVI-XVIII ст. Ці три епохи були насичені різноманітними подіями у політичному, економічному, соціальному і звичайно культурному житті нашої держави. Для нації це були нелегкі випробування, нерідко ціною життя. Але українці вистояли і, не дивлячись ні на що, поповнювали новими досягненями культурну скарбницю України, яку отримали у спадок від Київської Русі. Ця скрарбниця оберігалася і поповнювалася нашим народом, бо він чудово розумів, що із втратою культури зникне і нація.

Наші предки зберегли свою святиню, не дивлячись на складні історичні умови, ми їм дуже вдячні, проте буде дуже прикро, якщо наше покоління її не збереже.

Список використаних джерел та літератури

1. Білодід І.К. Києво-Могилянська академія і розвиток східнослов’янських літературних мов у XVII — XVIII ст. — Київ, 1973;

2. Берестейська унія (1596 — 1996): Ст. й матеріали // Ін-т релігієзнавства — філія Львів. музею історії релігії, Львів. відділення Ін-ту укр. археографії та джерелознав. ім. М.Грушевського НАНУ / Ред. О.Жданова. — Львів, 1996;

3. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (X — початок XVII ст.) / Упор. Є. А. Гринів, Б. В. Грабовецький та ін. — Київ, 1988;

4. Возняк М. Історія української літератури. 2-е вид. — Львів, 1992;

5. Ґрачотті С. Українська культура XVII ст. і Європа // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи: Матеріали 1-го укр.-італ. симпозіуму, 13 — 16 вересня 1994 р. — Київ; Венеція, 1996;

6. Грімстед-Кеннеді П. Руська метрика: книги польської коронної канцелярії для українських земель (1569 — 1673 рр.) // Укр. іст. журн. — 1989. — № 5;

7. Грушевський М. Духовна Україна: Зб. творів. — Київ, 1994. — С. 137;

8. Грушевський М. З історії релігійнної думки на Україні. – К., 1992;

9. Грушевський M. Історія України-Руси. — Київ, 1995;

10. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці // Жовтень, 1989, № 1, 2, 3, 4;

11. Дзюба Е. Н. Просвещение на Украине: вторая пол. XVI — первая пол. XVII в. — Киев, 1987;

12. Дмитриев М. Православие и реформация. — Москва, 1990;

13. Документи Берестейської унії. — Львів, 1996;

14. Етнографія України / Ред. С.А.Макарчук. — Київ, 1994;

15. Європейське Відродження та українська література XIV — XVIII ст. — Київ, 1993;

16. Жолтовський П.М. Український живопис XVII — XVIII ст. — Київ, 1978;

17. Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков. — Київ, 1997;

18. Запаско Я.П. Мистецтво книги на Україні в XVI — XVIII ст. — Львів, 1971;

19. Запаско Я.П. Мистецька спадщина Івана Федорова. — Львів, 1974;

20. Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. — Львів, 1982. — Кн. 1. (1574 — 1700);

21. Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI — XVIII ст. — Київ, 1966;

22. Ісаєвич Я. Джерела з історії української культури епохи феодалізму. — Київ, 1972;

23. Ісаєвич Я. Літературна спадщина Івана Федорова. — Львів, 1989;

24. Ісаєвич Я. Найстаріші документи про діяльність братств на Україні // Історичні джерела та їх використання. — Київ, 1966. — Вип. 2;

25. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. — Львів, 1996;

26. Історичний контекст укладення Берестейської унії і перше поунійне покоління / Ред. Б. Ґудзяк, співред. О.Турій. — Львів, 1995;

27. Історія українського мистецтва: У 6 т. — Київ, 1968. — Т. 1, 2;

28. Історія української літератури: У 8 т. — Київ, 1967. — Т. 1;

29. Історія української музики: У 6 т. — Київ, 1989. — Т. 1;

30. Книга і друкарство на Україні. — Київ, 1965;

31. Ковальський М.П. Джерела про початковий етап друкарства на Україні. — Дніпропетровськ, 1972;

32. Колодний А.М. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. — Львів, 1996;

33. Копержинський К. Острозька друкарня в Острозі та в Дермані після Берестейської унії (1596 р.), її видання та діячі // Бібліол. вісті. — 1924. — № 1/3;

34. Кочан Н. Флорентійська унія і Київська митрополія. До проблеми розвитку та втілення ідеї унії церков // Знаки часу: До пробл. порозуміння церков. — Київ, 1999;

35. Кралюк П. Особливості вияву національної свідомості в українській суспільній думці XVI — першої половини XVII ст. — Луцьк, 1996;

36. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — Київ, 1994. — Кн. 3;

37. Крикун М. Земські уряди на українських землях у XV — XVIII ст. // ЗНТШ. — 1994. — Т. 228;

38. Крип’якевич І. 350-ліття середньої школи у Львові // Життя і знання. — 1936. — № 1;

39. Кулаковський П. Земські сеймики як орган шляхетського самоуправління в др. пол. XVI — перш. пол. XVII ст. // Наук. праці іст. ф-ту Запоріз. держ. ун-ту. — 1999. — Вип. 7;

40. Культура і побут населення України. — Київ, 1993;

41. Культура українського народу: Навч. посіб. / В.М. Русанівський, Г.Д. Вервес та ін. — Київ, 1994;

42. Логвин Г.Н. Украинское искусство XI — XVIII вв. — Москва, 1963;

43. Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні. — Київ, 1996;

44. Маслов C. І. Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI ст. і першій половині XVII ст. // Матеріали до вивч. укр. літ-ри. — Київ, 1959. — Т. 1. — С. 207 — 208; АЮЗР. — Ч. 1, Т. 6. — С. 696;

45. Марченко М.І. Історія української культури. З найдавніших часів до серед. XVII ст. — Київ, 1961;

46. Медынский E. H. Братские школы Украины и Белоруссии в XVI — XVII вв. и их роль в воссоединении Украины с Россией. — Москва, 1954;

47. Мицько І. Буське братство // Прапор Жовтня. — 1986;

48. Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576 — 1636). — Київ, 1990;

49. Мишанич О. Крізь віки: Літ.-крит. та іст. статті й дослід. — Київ, 1996;

50. Назарко І. Київські і галицькі митрополити. — Рим, 1962;

51. Наливайко Д. С. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI — XVIII ст. — Київ, 1998;

52. Немировский Е.Л. Начало книгопечатания на Украине: Иван Федоров. — Москва, 1974;

53. Немировский Е.Л. Начало славянского книгопечатания. — Москва, 1971;

54. Нічик В. М. Культура і церковна діяльність П. Могили та процес національного відродження України // Церква і національне відродження. — Київ, 1993;

55. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. — Київ, 1997;

56. Овсійчук В. А, Українське мистецтво XIV — першої половини XVII століття. — Київ, 1985;

57. Огієнко І. Історія українського друкарства. — Львів, 1925. Передрук: Київ, 1994;

58. Огієнко І. Українська церква. — Прага, 1942. — Т.1;

59. Острозька академія XVI — XVII ст.: Енцикл. вид. — Острог, 1997;

60. Пам’ятки братських шкіл на Україні. — Київ, 1988;

61. Паславський І. Берестейська унія і українська християнська традиція. — Львів, 1997;

62. Пахльовська О. Культура та ідеологія України у XVII ст. // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи. — Київ; Венеція, 1996;

63. Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (XVI — перша половина XVIII ст.): Зб. док. — Київ, 1975;

64. Петров Н. П. Киевская академия во второй половина XVII века. — Киев, 1895;

65. Поссевино А. Исторические сочинения о России XVI века. — Москва, 1993;

66. Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — Київ, 1998;

67. Сеник С. Передумови Берестейської унії // Знаки часу: До проблеми порозуміння між церквами. — Київ, 1999;

68. Смолій В.А., Гуржій О.І. Становлення української феодальної державності // Укр. іст. журн. — 1990. — № 10;

69. Східнослов’янські граматики XVI — XVII ст.: Матеріали симп. — Київ, 1982;

70. Українознавство. В 4-х томах. – К., 1994-96;

71. Українська література XIV — XVI ст. / Упор. В. П. Колосова, В. Д. Литвинов та ін. — Київ, 1988;

72. Українська поезія XVII століття (перша половина). Антологія / Упор. В. В. Яременко. — Київ, 1988;

73. Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — Київ, 1978;

74. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 1998;

75. Українське народознавство / Заг. ред. С.П.Павлюк, Г.Й.Горинь, Р.Ф.Кирчів. — Львів, 1994;

76. Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Середина XV — кінець XVI ст. — Київ, 1994. — Кн.2;

77. Феномен Петра Могили: Біогр., діяльність, позиція / Відп. ред. В.Климов. — Київ, 1996;

78. Хижняк 3. І. Києво-Могилянська академія. Вид. 2. — Київ, 1981. — С. 31 — 33;

79. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття — К., 1997;

80. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: Волинь і Центральна Україна — К., 1993.