138601 (Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті), страница 6
Описание файла
Документ из архива "Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "религия и мифология" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "остальное", в предмете "религия и мифология" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "138601"
Текст 6 страницы из документа "138601"
Останнім архієреєм з українців на Казанській кафедрі був Веніамін (Пуцек-Григорович) (1762—1775)*. Його діяльність тут збіглася з початком правління Катерини ІІ, погляди й укази котрої зробили практично неможливим продовження місіонерської праці. За таких обставин, необхідно було по-новому організувати методи місіонерської справи, що й намагався зробити митрополит Веніамін.
Говорячи про засновану 1609 р. Астраханську єпархію, яка до того входила в Казанську єпархію, слід сказати, що в ХVІІІ столітті там також успішно працювало багато українських місіонерів, особливо серед калмиків. Ще до ХVІІІ століття, окремі племінні вожді прийняли хрещення в степах навколо Астрахані. В останні роки правління Петро І особливо цікавився прикордонними областями Каспійського моря й Північного Кавказу та хотів поширити вплив на всіх калмицьких вождів. Тоді єпископом Астраханським був українець Лаврентій Горка (1723—1727).10 1724 р. один із найвпливовіших калмицьких вождів Баскадй-Дордзи з’явився в Петербурзі й у присутності Петра прийняв хрещення разом зі своїм почтом, одержавши ім’я Петро Гайшин. Цей приїзд не випадковість — а результат праці українця Никодима Лінкевича. Священний Синод планував відправити місіонерів до калмиків. У записці до Синоду єп. Лаврентій Горка вказував, що найбільшою складністю буде незнання місіонерами калмицької мови. Святійший Синод послав ієромонаха Никодима Лінкевича, котрий закінчив КДА, з завданням вивчити цю мову. Зі звітів Никодима Святійшому Синодові можна бачити, як просувалось вивчення калмицької мови й переклад молитовних текстів. 1729 р. він повідомив про 176 хрещень (40 чоловіків і 136 жінок і дітей). Никодим залишився у калмиків до 1731 р. й охрестив 1655 чоловік.11
Після Никодима Лінкевича зі старанністю й користю для св. Церкви працював протоієрей Андрій Чубовський, який знав калмицьку мову. Кількість новохрещених в Астраханській-Ставропольській швидко зростала. 1737 р. їх було вже 3000, а 1745 р. — їхнє число зросло більш як удвічі. 1765 р. охрестилося тільки чоловічої статі близько 8 тис. осіб. Не тільки Астраханська орда, а й із Зюнгарії калмики цілими загонами йшли хреститися. Тим, котрі приймали хрещення, давали землі між Волгою, Соном і Черемшалом. У Ставрополі відкрили училище для дітей новохрещених калмиків.12
Деякі дослідники,* відзначаючи особливі успіхи місіонерської діяльності на Поволжі у ХVШ столітті, ставлять їх у залежність від державної політики того часу й від пільг, які надавалися новохрещеним з іновірців. Справді, Російська держава, принаймні у 1-ій половині ХVІІ століття не була пасивним спостерігачем християнізації народів Поволжя. Імператор Петро І не раз підтверджував пільги наверненим до Церкви. Імператриця Єлизавета також була прихильною до місіонерської справи. Факти свідчать про активну підтримку місіонерства окремими вінценосними особами. Але ж така підтримка держави не припинялася з часу влаштування Казанської митрополії, тобто з 1555 р. У попередньому розділі вже говорилося про це. Підтримка була, але відчутного результату не було. Лише з приходом на ниву місіонерської справи високоосвічених, самовідданих і ревних українців, справа настільки зрушила з місця, що в 60-их роках ХVІІІ століття більшість язичників прийняли християнство, а разом із ними, велика кількість мусульман.
РОЗДІЛ IV.
УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ БЛАГОВІСНИКИ ТОБОЛЬСЬКОЇ
МІСІЇ
4.1 Історія виникнення та становлення Тобольської митрополії, як
форпосту місіонерства в Сибіру
1562 р. отаман Єрмак із донськими козаками здійснив похід на Сибірське ханство*, розбив Хана Кучума й поклав початок приєднанню Сибіру до Росії.1 Після Єрмака було ще кілька походів московських воєвод, які завершили завоювання Сибіру. Відтоді, з метою утвердження свого панування, московська держава розпочала будувати (на завойованих землях) міста, фортеці, а також каплиці, церкви й монастирі. Так, 1586 р. на місці татарського містечка Чингі-Тура засновано місто Тюмень, 1587 р. — Тобольськ, 1592 р. — Обдорськ, 1593 р. — Березов, Тара, Телим; 1594 р. — Сургут, 1596 р. — Нарим, і т. д. При кожному місті-облозі будували фортечне укріплення й церкву.2
Водночас у Сибіру почали засновувати монастирі. 1596 р. відкрито Знаменський монастир у Тобольську, 1604 р. — Покровський монастир у Туринську й Миколаївський у Верхотур’ї, 1616 р. — Преображенський монастир у Тюмені та інші.
Разом з укріпленням свого панування, московські князі дедалі більше розгортали ясачну* політику, пов’язану зі збиранням з туземного населення цінного хутра: песця, соболя, лисиці. Місця зосередження ясака, або так звані «зимовья ясачные», були, крім монастирів, одним із опорних пунктів розповсюдження в Сибіру християнства.3
1603 р. хрестилися деякі з начальників Чусовських Вогуличів. 1605 р. християни були вже у Верхотур’ї, Тобольську, Тюмені й Туринську. За царською грамотою туди відправили Богослужбові книги.
1620 р. в Тобольську відкрили архієрейську кафедру, куди першим архієпископом призначили Кіпріана — ігумена Хутинського, відомого своєю ревністю у вірі. Патріарх Філарет (1619—1633) наказав йому займатися освітою серед язичників. Він хрестив багатьох туземців, побудував кілька монастирів у своїй єпархії, приміром: в Алапаєві — Нев’янський-Богоявленський, у Тарі — Спаський, у Томську — Знаменський, у Тагілі — Христорождественський, у Тобольську — Миколаївський.4
Відомо про місіонерську працю між Уралом і річкою Обь, яку проводили монахи Далмацького монастиря, заснованого 1644 р. на Ісеті, в Західному Сибіру.5
При патріархові Ніконі (1635—1658) п’ятий Сибірський митрополит Симеон подав цареві прохання від 14 волостей Кондських остяків прислати до них священиків і ченців, аби вони могли просвітити їх святим хрещенням. 1683 р. царським наказом у Конді збудовано монастир з причтом для насадження віри серед місцевих жителів.6
Брак грамотних священиків був вагомою причиною млявої місіонерської діяльності в Сибіру в XVII столітті, але не єдиною. Монархія тоді була зацікавлена, передусім, у збагаченні скарбниці за рахунок збору ясака з підкорених народів. Ті, що прийняли православ’я, переходили на осідлий спосіб життя та звільнялись від сплати ясака. Швидке збільшення кількості осідлих жителів суттєво скоротило б надходження до скарбниці сибірського хутра. Оскільки отримувані від його продажу доходи були значними, то в інтересах казни цар заборонив примусове навернення язичників у православ’я. Про це свідчать укази, направлені в різні роки сибірським воєводам і церковним ієрархам.
Однією з таких грамот (1625) наказувалося «насильно їх не хрестити, із Сибіру в Москву не возити». Число мисливців, які платили ясак у царську казну, таким чином, скорочувалося. Заборону на хрещення іноземців ми зустрічаємо у відправленій 1670 р. грамоті якутському воєводі князю Волконському, де йому наказано, а також «і диякону і піддячним... ніяких іноземців ... не хрестити», а «службовцям й іншим людям хрестити не дозволяти».7 У зв’язку з тим, що подібні випадки множилися, такій практиці клали край.
Проте добровільне хрещення інородців допускалося. У згаданому наказі якутському воєводі про це сказано досить чітко: «Хто з ясачних людей захоче хреститися добровільно, то таких людей дозволяти хрестити, запитавши їх спочатку, чи вони зі своєї волі хочуть хреститися».8 Відповідні вказівки отримували й церковні ієрархи. Приміром, 1680 р. цар наказав сибірському митрополитові Павлові «без доброї волі ніяких іноземців не хрестити».9
З офіційних царських документів ми дізнаємося також про інші причини, які спонукали самодержця вимагати від своїх сибірських воєвод більш миролюбного й толерантного ставлення до ясачних людей і народів. Скарги потерпілих і офіційні повідомлення воєвод інформували про утиски, в результаті яких з’явилася «шатость», тобто протест проти жорсткого гніту й пограбування аборигенів, який проявлявся у втечі в віддалені місця й відмові платити ясак, а також у формі збройних виступів. Але представники Сибірської адміністрації і службовці ігнорували вказівки «высочайшие», користуючись віддаленістю місць служби від Москви. Утиски змушували аборигенів іти у важкодоступні райони. З цих причин киргизці «від державної милості відступили і ясачний князець Корчумко з друзями... зрадивши, від’їхали,» 10 — читаємо в царському наказі Томському воєводі 1629 р.
Деякі дослідники11 наголошують на примусовому хрещенні з боку Церкви як на мало не головній причині невдоволення та протесту тубільців. Насправді, в документах чітко говориться про зловживання та грабіжництво царських службовців. Цар періодично нагадує сибірським воєводам, що попри його вказівки «в минулі роки, перебуваючи в Сибірських містах, багато воєвод чинили іноземним ясачним спустошення та грабунки, від чого чимало ясачних людей зрадили й пішли у віддалені місця,» через що «всі доходи значно зменшились».12
Отже, церква в той період, не маючи достатнього штату освіченого духовенства і стримувана державою, не зробила якихось рішучих кроків у справі християнізації туземних народів Сибіру. Тільки на початку ХVIII століття, коли природні для церкви намагання просвічувати всі народи збіглися з прагматичними намірами Петра І, це дало могутній поштовх місіонерській справі. На щастя, в той час з’явилися достойні подвижники-українці, котрі змогли блискуче організувати покладену на них місію.
4.2 Визначні Тобольські місіонери-українці
а) Святитель Філофей (Лещинський).
Першого лютого 1702 р. в Москві за участю Місцеблюстителя Патріаршого престолу Рязанського митрополита Степана Яворського був посвячений у сан митрополита Сибірського й Тобольського архімандрит Філофей Лещинський.1
Цим актом було виконано волю імператора Петра І, який 1700 р. спеціальним розпорядженням наказав Київському митрополитові Варлааму (Ясинському) «пошукати в малоросійських містах і монастирях з архімандритів й ігуменів або інших знаменитих ченців людину не тільки добру, благу, непорочного життя, а й учену, щоб він, ставши митрополитом у Тобольську, міг із Божою допомогою поступово в Китаї та Сибіру людей, перебуваючи в сліпоті ідолослужіння, приводити до пізнання істинного Бога».2
Народився знаменитий місіонер 1650 р. в Україні в небагатій шляхетній родині Лещинських. Точного місця народження, як і його світського імені, дослідники не знають. Можна лише припустити, що народився він у Галичині, де прізвище «Лещинський» поширене. Вищу освіту майбутній святитель здобув у Києво-Могилянській колегії, яка згодом стала Київською академією. По її закінченні одружився та став парафіяльним священиком. Овдовівши, Фелофей прийняв чернечий постриг і поселився в Києво-Печерській Лаврі. Невдовзі, його обрали економом. Пізніше він був на посаді Брянського Свєнського монастиря, приписаного до Києво-Печерської Лаври, звідки й був покликаний на архипастирське служіння3 в Сибір. Рекомендував Лещинського на Тобольську кафедру св. Димитрій Ростовський, після відмови його самого обійняти Сибірську митрополію з огляду на стан здоров’я.4 Те, що побачив святитель в Сибіру слабодухого могло б привести до відчаю. Ще на шляху в Тобольськ, заїжджаючи в міста й села, митрополит Філофей запитував віруючих: «Як молитеся Богові?» — на що багато хто відповідав: «Не знаємо, що таке молитва».5 Прибувши в Тобольськ, 4 квітня 1702 р. про свої враження він пише в грамоті архімандритові Троїцького селенгінського монастиря Михаїлу: «Сповіщаєм вашому братолюбству, що по дорозі з царствуючого града Москви в місто наше напрестольне, бачив я таке безчинство велике, що навіть не хочу про це писати».6
Храмів у єпархії, як і священослужителів було дуже мало. На момент прибуття святителя в Тобольськ, велетенська територія сибірської митрополії нараховувала всього 160 церков.7 У деяких храмах через брак коштів, відсутність начиння та несумлінність священиків церковні служби не відправлялися. Зміцнювалося магометанство, а переважна більшість корінного населення залишалась язичниками. Розкольники, що переселились у Сибір, вдавалися до самоспалення, чим ще більше ускладнювали і так важку ситуацію.
6 грудня 1702 р. митрополит Філофей скликає в Тобольську церковний собор, який став однією з найпомітніших подій сибірського православ’я.8 На соборі було укладено соборні статті, які стосувалися Богослужінь, виконання треб, життя й побуту духовенства й мирян.
Відразу після собору, митрополит Філофей пише прохання до Петра, в якому в 25-ти пунктах окреслює церковні потреби Сибірської єпархії.9 Прохання задовольнили далеко не повністю, коштів на утримання архієрейського дому й парафіяльного духовенства, як і раніше, бракувало. Петро І навіть не дозволив митрополиту Філофею перенести мощі св. мученика Василія Мангазейського з Туруханська в Тобольськ.10
Діяльність Філофея була різноманітною. Багато він потрудився на ниві духовного просвітництва. Наприкінці 1702 р. при архієрейському домі засновується школа, куди запросили на викладання київських і чернігівських монахів. Митрополит хоче ввести в школі латинську мову та мріє про відкриття типографії для друкування навчальних посібників і книжок духовного змісту, але це йому забороняють.11