Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра педагогіки і методики початкового навчання

ДИПЛОМНА РОБОТА

«Евристична бесіда як метод розвитку пізнавальної активності молодших школярів»

Виконала студентка 31 групи

факультету підготовки

вчителів початкових класів

Павлусь Руслана Євгенівна

Науковий керівник: доктор

педагогічних наук, професор

Вихрущ Віра Олександрівна

Тернопіль – 2009

Зміст

Вступ

Розділ І. Метод бесіди у структурі розвитку пізнавальної активності молодших школярів: теоретичні основи проблеми

1.1 Історіографія проблеми дослідження

1.2 Сутність, зміст і види бесіди як методу навчання

1.3 Дидактичні умови оптимального використання методу бесіди як фактору активізації діяльності учнів початкової школи

Розділ ІІ. Використання методу бесіди у процесі формування пізнавальної активності учнів початкових класів

2.1 Практика розв’язання досліджуваної проблеми у масовій початковій школі

2.2 Бесіда як засіб розвитку пізнавальної активності учнів у передовому педагогічному досвіді

2.3 Результативність експериментального дослідження

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність проблеми дослідження. У педагогічній науці сьогодні триває пошук нових ефективних шляхів удосконалення навчального процесу. Підвищення якості навчання школярів реалізується за допомогою розробки і впровадження нових педагогічних технологій і методик, а також удосконалення вже існуючих. Важливо навчити людину самостійно орієнтуватися в інформації, успішно її використовувати. Для цього необхідно формувати здатність особистості творчо, нешаблонно мислити, самостійно поповнювати свої знання, бо прогрес залежить у великій мірі від інтелектуального потенціалу суспільства, освіти і науки. Як писав Г.Ващенко, «людина мислить і творить остільки, оскільки вона вільна й активна. З падінням активності занепадає й процес мислення і творчої фантазії» [8, 2].

До ключових проблем педагогіки, які вимагають постійного творчого аналізу та експериментальних перевірок, відноситься і проблема формування пізнавальної активності особистості школяра, тому що «тут, як у фокусі, — відзначає І. Харламов, — тісно переплітаються ті соціальні, психологічні і педагогічні вимоги, які пред'являються до формування особистості» [60, 14].

На перше місце у формуванні активності виходить питання виховання потреб особистості в інтелектуальному, культурному, моральному аспектах та її саморозвитку. Значення цих проблем зростає у зв'язку з розвитком демократії в суспільстві та необхідністю подолання протиріч, які виникають: з одного боку, широке залучення народу до управління державою, а з другого, — недостатня компетентність багатьох його представників, і як наслідок цього — негативні явища в політиці, економіці, екології.

Таким чином, „виховання пізнавальної активності в шкільний період життя людини є основою підготовки молодого покоління до продуктивної професійної діяльності, яка сприяє науково-технічному прогресу суспільства, його соціально-економічному розвитку” [6, 8], тому що „активну особистість відзначає вміння ставити і розв'язувати нові проблеми, ініціатива, оригінальність мислення, протидія консерватизму, шаблону, здатність до критичного аналізу умов, фактів, підходів тощо” [19, 18].

Одне із важливих завдань початкового навчання — розвиток самостійності особистості, підвищення рівня її творчого потенціалу — вирішується шляхом „формування пізнавальної активності, котра, з одного боку, знаходить конкретне виявлення в самостійній діяльності суб'єкта, а з другого, — активність, що стимулюється пізнавальними інтересами, визначає характер його самостійності” [23, 157].

Пізнавальна активність школяра є важливою умовою вдосконалення і одночасно показником ефективності навчально-виховного процесу в початковій школі, оскільки: а) стимулює розвиток особистості [62]; б) забезпечує сприятливий мікроклімат учня в сім'ї [6]; в) спонукає вчителів, вихователів до самоосвіти, пошуків шляхів досягнення високих результатів навчання (відбір змісту освіти, розробка технологій навчання і виховання та ін.) [40].

Сучасна початкова школа, орієнтована на розвиток пізнавальної активності, гостро ставить перед вчителем проблему вибору методів навчання. Метод евристичної бесіди, випробуваний тисячоліттями, не втрачає своєї актуальності і сьогодні, оскільки „орієнтація на здобуття учнем результатів власним розумом і власними зусиллями (хай і поставлених вчителем і за його активної допомоги) завжди є ефективнішим, аніж пасивне засвоєння знань та їх відтворення без глибокого усвідомлення суті” [26,58].

Отже, проблема використання евристичної бесіди як методу формування пізнавальної активності учнів — багатогранна кардинальна проблема не лише дидактики, а й всього процесу виховання особистості. У розв'язанні питань формування активності — витоки багатьох інших питань: виховання потреб у знаннях; навчання школярів умінням навчатися, мислити; розвиток пізнавальних інтересів, самостійності, творчості; забезпечення глибини і міцності знань; визначення рівнів розумового розвитку учнів та ін.

Цінні думки стосовно використання методів активізації пізнавальної діяльності учнів знаходимо у прогресивних педагогів минулого: Я. Коменського, Ж. Руссо, К. Гельвеція, Й. Песталоцці, А. Дістервега та ін. [4]. Значний внесок у обґрунтування питань активізації зробив К.Ушинський та його послідовники. Багатий досвід було накопичено у вітчизняній педагогіці 20-х років XX ст. Конкретні шляхи реалізації принципу активності були розроблені у 30-х рр. ХХ ст. П. Блонським, О. Залужним, П. Зінченко, О. Леонтьєвим.

Нова хвиля теоретичних і методичних досліджень питань активізації діяльності школярів почалася з кінця 50-х років. Плідними в цьому плані були 60-і та 70-і роки ХХ століття [42].

У працях педагогів, психологів і методистів знайшли глибоке обґрунтування проблеми сутності активності особистості, психологічних механізмів активності, питання активізації шляхом удосконалення методів, форм навчання; організації самостійної роботи як засобу активізації та ін. Проте недостатньо в наукових працях висвітлено питання формування активності молодших школярів у різних видах їх навчально-пізнавальної діяльності. «Ніколи особистість, — пише М. Коган, — не зуміє охопити все величезне різноманіття конкретних форм пізнавальної, оцінно-орієнтовної, комунікативної, трудової, художньої діяльності. Але ідеальною слід вважати таку ситуацію, при якій особистість зможе так чи інакше приймати участь у всіх напрямах діяльності, розкриваючи і стверджуючи себе в повноті особистісно-людських якостей» [34, 132].

Аналіз педагогічного досвіду початкової школи свідчить про те, що проблема використання евристичної бесіди як методу розвитку пізнавальної активності ще не стала для переважної більшості учителів предметом спеціального формування. Наяву незначна кількість спеціальних завдань і вправ у підручниках, спрямована на формування та відсутність методичних розробок з аналізованої проблеми; мала обізнаність учителів із психолого-педагогічними аспектами проблеми.

Оскільки „пізнавальна активність особистості сприяє підвищенню якості будь-якої сфери діяльності” [47, 5], на її формування впливають різноманітні об'єктивні і суб'єктивні фактори. Ці впливи ефективні, якщо вони інтегруються із об'єктивної в суб'єктивну сферу. Тому необхідним є цілісний підхід як до вивчення феномена евристичної бесіди як методу формування пізнавальної активності учнів, так і її формування в початковій школі, що й визначає актуальність дослідження проблеми.

Об'єкт дослідження – евристична бесіда як метод формування пізнавальної активності молодших школярів.

Предмет дослідження – педагогічні основи використання евристичної бесіди у процесі формування пізнавальної активності у навчально-виховному процесі.

Мета дослідження – розробити та експериментально перевірити методику використання евристичної бесіди на уроках у початкових класах.

Гіпотеза дослідження: формування пізнавальної активності учнів початкових класів буде достатньо ефективним, якщо у навчальному процесі передбачити реалізацію основних вимог до використання евристичної бесіди:

використання цікавих пізнавальних матеріалів з урахуванням потреб та інтересів молодших школярів;

використання системи пізнавальних завдань і вправ із використан-ням проблемно-пошукових методів навчання;

забезпечення емоційно-позитивного тла навчання.

Відповідно до мети і предмета дослідження були визначені теоретичні та прикладні завдання, які розв’язувалися на різних його етапах:

1. Проаналізувати психолого-педагогічну, навчально-методичну літе-ратуру та педагогічний досвід з досліджуваної проблеми.

2. Описати сутність, види та основні ознаки методу бесіди.

3. Обґрунтувати дидактичні умови формування у молодших школярів пізнавальної активності.

4. Розробити методику формування у молодших школярів пізнавальної активності засобами евристичної бесіди.

5. Експериментально перевірити ефективність розробленої методики у навчально-виховному процесі.

У процесі дослідження використовувалися такі методи: 1) теоретичні: аналіз і узагальнення психолого-педагогічної та методичної літератури, метод теоретичного аналізу і синтезу; 2) емпіричні: педагогічне спостереження, аналіз уроків, анкетування вчителів початкових класів, вивчення учнівських робіт, педагогічний експеримент.

Теоретичне значення дослідження полягає у виділенні дидактичних умов, що забезпечують успішне формування пізнавальної активності у молодшому шкільному віці засобами евристичної бесіди.

Практичне значення дослідження полягає у розробці методики формування пізнавальної активності учнів початкових класів засобами евристичної бесіди. Розроблена система завдань і вправ для формування пізнавальної активності учнів може використовуватися учителями початкових класів у практичній діяльності.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків. Загальний обсяг роботи – 104 сторінки.

Розділ І. Метод бесіди у структурі розвитку пізнавальної активності молодших школярів: теоретичні основи проблеми

1.1 Історіографія проблеми дослідження

Витоки проблеми активності особистості дуже глибокі, що знайшло відбиття в народній педагогіці, культурах Давнього Сходу, давньої Греції, Риму, в педагогічних ідеях видатних мислителів свого часу. Так, Плутарх, малюючи картини спартанського виховання, пише, що дітям пропонували питання, які вимагали роздумів, кмітливості (Який вчинок такої людини? Хто добрий громадянин? та ін.) [44]. Щоб привчати дітей висловлювати свої думки, у відповіді необхідно було назвати причину того чи іншого судження, навести докази.

Видатний французький мислитель епохи Відродження М.Монтень писав: «Хай наставник примушує учня мовби просіювати через сито все, що він йому подає, і хай нічого не утовкмачує йому в мову, спираючись на свій авторитет і вплив...» [62, 12]. Про стимулювання активності особистості свідчать і так звані сократівські бесіди, які будувалися на самостійному розв'язанні учнем суперечностей.

Аналіз наукових праць представників різних епох, різних світоглядних підходів свідчить, що в багатьох питаннях, пов'язаних з розвитком активності в навчанні, вони були єдині або дуже близькі за змістом. Так, об'єднуючою ідеєю була думка Я. Коменського про необхідність пробуджувати у людини бажання самостійно оволодівати знаннями, «запалювати світильник», щоб побачити «дивні скарби премудрості як у собі, так і у великому світі» [64, 296].

Тому Я. Коменський радив перед тим, як починати будь-яке заняття, перш за все збуджувати в учнів серйозну любов до нього, доводячи перевагу цього предмета, його користь, приємність і все. що можна. Таку ж думку проводить і французький мислитель Ж. Руссо в романі «Еміль, або Про виховання», вважаючи, що головним у навчанні є навіювання дитині бажання вчитися: «Безпосередній інтерес — ось великий рушій, єдиний, котрий веде вірно і далеко». Джерелом до знань, вважає Руссо, є «природна для людини Цікавість у відношенні до всього, що може її цікавити». Д.Дідро впевнений у тому, що «людина, яка нічого не знає, може навчитися, справа лише в тому, щоб запалити в ній бажання вчитися» [61, 24]. Необхідність налаштовування на роботу підкреслював і англійський філософ Дж. Локк [45].

Цінним в педагогічній спадщині видатних філософів, педагогів є визначені ними способи розумового, морального розвитку людини. Головний із них — стимулювання особистості до самостійної роботи. Про це пишуть М. Монтень, Я. Коменський, А. Дістервег та ін. Я. Коменський вважав, що людина як розумна істота повинна привчатися керуватися не чужим розумом, а своїм особистим, розвивати в собі здатність виявляти сутність явищ, речей, розуміти її: «... правильно навчати юнацтво — це не означає вбивати в голови зібрану в авторів суміш слів, фраз, перекручень, думок, а це означає — розкривати здатність розуміти речі, щоб саме із цієї здатності потекли струмочки (знання)...» [64, 295].

А. Дістервег закликав до освоєння такого шляху навчання, який забезпечує особисті роздуми, дослідження, вивчення. Тому підтримував сократичний спосіб викладання, який створює умови для самодіяльності розуму: «доки людина самодіяльна, незалежна від зовнішніх впливів, визначається нами за більш розвинуту, до тих пір ми будемо сприяти тому, щоб в школах... використовувався спосіб навчання розвивальний, по можливості запитально-розвивально-викладаючий» [48, 287].