114550 (Управління розвитком виховної системи ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації (на прикладі Старбільського обласного медичного училища)), страница 5

• Чи існує в закладі система інформації про реальний стан справ, про результати контролю за впровадженням інновацій?

Відповіді на ці питання дають можливість визначитись із доцільністю вибору підходу до управління розвитком закладу освіти. Доречно звернути увагу на те, що жоден із підходів до управління розвитком не є найкращим чи найгіршим. Залежно від умов ефективними можуть бути різні управлінські технології.

Так, партисипативне (колегіальне, демократичне) управління далеко не завжди призводить до кращих результатів, порівняно з адміністративним. Крім того, коли існує ліміт часу на планування, то адміністративний підхід більш ефективний. Системний підхід потребує високої кваліфікації керівників. Якщо ситуація відносно стабільна, то реактивне управління може давати ті самі результати, що й випереджальне.

Вибір того чи іншого підходу повинен базуватись на врахуванні реальних умов. Проте, чим ближче управління за своїми властивостями до системно-цільового, тим більшими потенційними можливостями воно володіє для забезпечення своєї ефективності.

Вирішальним у модернізації управлінської діяльності є розуміння різниці між змінами взагалі і розвитком зокрема.

Зміни можуть бути значними і незначними, запланованими та вимушеними, штучними та природними, стихійними та керованими, негативними та позитивними, кількісними та якісними тощо.

По-перше, про розвиток слід говорити за наявності якісних змін у системах управління. Це означає, що розвиток передбачає зміни суттєвих властивостей системи управління та її елементів, структури, в тому числі можливість появи нових якостей. Успішність розвитку як переходу до нової якості обов'язково вимагає розуміння:

1. досягнутого рівня (відправного пункту);

2. образу майбутньої моделі управління;

3. шляхів та засобів переходу від першого до другого.

По-друге, розвиток слід вважати і розуміти як природні органічні зміни, що випливають із внутрішньої логіки системи управління. Не ігноруючи в цілому зовнішніх впливів на управління, перевагу необхідно віддавати внутрішнім процесам, які означатимуть саморозвиток системи управління.

По-третє, розвиток управління – це завжди процес керований, цілеспрямований, який передбачає на виході позитивні зміни.

Таким чином, управління як функціонування передбачає реалізацію уже створеного потенціалу, а управління як розвиток спрямоване на приріст, збагачення цього потенціалу.

Якщо в галузь управління перенести уявлення Л.С. Виготського про «зону найближчого розвитку», то можна стверджувати, що у кожної системи управління є свій рівень актуального розвитку, тобто вже досягнутого й реалізованого потенціалу, та внутрішні передумови для збагачення цього потенціалу – зони найближчого розвитку. Проектування такої зони і найкращої траєкторії руху системи до її верхніх щаблів – важливе завдання під час управління розвитком систем загальноучилищного управління.

Розвиток як приріст потенціалу системи управління означає не просто зростання її окремих можливостей, але й збільшення їхньої складності, різноманітності, неповторності, індивідуальності.

Будь-яке управлінське нововведення має два аспекти: змістовний та організаційний. Змістовний пов'язаний із сутністю змін, які несе в собі нововведення. Організаційний аспект передбачає технологію, стадії, стани, методи засвоєння нового.

Нововведення мають своє призначення, конкретні функції та завдання. Стосовно системи управління нововведення покликані сприяти підвищенню успішності, результативності, дієздатності, якості та ефективності її функціонування.

Щодо керованого об'єкта та його результативності управлінські нововведення повинні сприяти створенню оптимальних стосунків «керівна – керована» система, тобто сприяти підвищенню коефіцієнта корисної дії індивідуальних та спільних зусиль, усуненню перевантаження, підвищенню рівня мотивації до роботи, створенню сприятливого мікроклімату та продуктивного стилю спілкування тощо.

Що стосується зовнішнього середовища, зацікавлених осіб, то тут управлінські інновації мають вплинути на підвищення репутації навчального закладу, його іміджу, зростання привабливості стосунків керівника в рішенні ділових проблем.

Окрім того, керівнику навчального закладу важливо усвідомити, що активна участь в реалізації управлінських нововведень є невід'ємною частиною професійного та особистісного саморозвитку, гарним «вміщенням інтелектуального капіталу».

Деякі організації (всі педагоги, хто безпосередньо займається вихованням учнів на будь-якому рівні) не вміють моделювати цілісну систему виховної роботи і, таким чином, передбачати, прогнозувати результати своєї праці.

Аналітична діяльність у виховній роботі навчального закладу має епізодичний характер, проте сучасні науковці стверджують: без значного поліпшення аналітичних умінь педагогів не можна сподіватись на оперативне удосконалення навчально-виховних процесів.

Серед сучасних вимог до організації педагогічних процесів домінуючого значення набуває системний підхід. Поняття: «система», «системний підхід», «комплексний підхід», «цілісний педагогічний процес», «інтерактивні процеси в освіті», «цілісна особистість», «система управління», «духовно цілісна людина», «планетарне мислення», «система виховання», «людина як цілісне соціальне явище», «людина як соціальна система» і таке інше привертають все більшу увагу вчених і практиків.

В.С. Пікельна підкреслює: «до найбільш ефективних методів дослідження процесів управління належить моделювання», при цьому можна успішно моделювати як керуючу підсистему, так і керовану [66; 67]. Сьогодні розробляються: модель керівника (його професіограма), модель будь-якого педагогічного процесу, модель навчального закладу і таке інше. Організаційне моделювання найменш знайоме педагогам, проте зразок організаційної управлінської моделі їм відомий досить давно. Розклад занять є яскравим прикладом організаційної моделі (розробляється вона з певною метою і всі учасники навчального процесу живуть за її ритмом).

Проте є види діяльності, які здійснюють всі «керівники» в структурній ієрархії ВНЗу, бо будь-який викладач також на занятті «керує» пізнавальною діяльністю студентів. Назва цих функцій – загальні (основні, технологічні), бо саме вони «прогнозують» всі види діяльності. Більш того, вони проявляють себе при управлінні будь-яким об'єктом, у будь-якій ланці навчально-виховного процесу. «Технологічні» ж тому, що саме вони створюють технологію управління педагогічними процесами.

Технологічні функції – це:

• цілепокладання (розробка основної мети певного виду діяльності і відповідної системи завдань);

• планування або програмування конкретної діяльності за змістом відповідно до завдань, відповідає на питання: «Що робити?» (тобто розкриває зміст роботи);

• організація діяльності – передбачає реалізацію планів через організаційні процеси (розчленити за часом всі організаційні заходи, передбачити місце їх проведення, здійснити роботу щодо інструктування виконавців і таке інше), тобто дати відповідь на питання: «Де?», «Коли?», «Як?»;

• координування праці педагогів (розподіл і кооперація праці, узгодженість дій членів педколективу), що дає відповідь на питання «Хто це буде робити?» і допомагає гармонізувати діяльність всіх;

• контроль – діяльність з перевірки стану роботи і відповідності її планам, рішенням, нормативним документам, що зовсім не перешкоджає творчості педагогів (контроль – це не констатація фактів, а пошуки причин недоліків або шляхів удосконалення різних видів діяльності);

• регулювання – вид діяльності, який передбачає усунення виявлених негативних фактів (оперативне управління, безпосередньо пов'язане з регулюванням, з необхідністю внесення коректив в поточні процеси);

• облік – функція, якій в деяких школах надають мало уваги; це одна з найважливіших технологічних функцій, її неможливо відокремити від жодної із функцій управління і, разом з тим, вона має самостійний управлінський статус (існують численні журнали обліку, починаючи з «Журналу обліку

успішності студентів та відвідувань ними занять» тощо);

• педагогічний аналіз – без цього виду управлінської діяльності неможливо дати якісну характеристику будь-якій роботі (тільки за його допомогою можна накреслити шляхи удосконалення навчально-виховного процесу).

Як вважає Є. Степанов, виховна система освітньої установи, як феномен реальної дійсності і педагогічне поняття, займає центральне місце в теорії і практиці виховних систем. У науковій літературі існує невелика кількість дефініцій, за допомогою яких дослідники намагаються відобразити сутність даного феномена. Як правило, у дефініції не вдається дати повну сутнісну характеристику цього складного явища, тому в різних тлумаченнях поняття виділяються одна чи кілька найбільш істотних, з погляду дослідника, сторін виховної системи.

Наприклад, Л.І. Новикова і її колеги пропонують наступні дефініції:

1. «Виховна система є цілісний соціальний організм, що виникає в процесі взаємодії основних компонентів виховання (цілі, суб'єкти, їхня

діяльність, спілкування, відносини, матеріальна база) і має інтегративні характеристики, як спосіб життя колективу, його психологічний клімат».

1. «Виховна система – це комплекс взаємозалежних компонентів, що розвиваються в часі і просторі: цілей, заради яких система створюється; спільної діяльності людей, що її реалізують: самих людей як суб'єктів цієї діяльності; освоєного ними середовища; відносин, що виникають між учасниками діяльності; керування, що забезпечує життєздатність і розвиток системи».

У даних компонентах акцентується увага на цілісності і соціальній
природі даного явища, на його здатності та розвитку. Петербурзькі дослідники І.А. Колесникова й Є.Н. Баришников вважають, що «виховна система відбиває специфічний спосіб організації виховного процесу на рівні конкретної установи (організації)», і тим самим підкреслюють значущість організаційно-процесуальної сторони виховної діяльності. Головне призначення виховної системи полягає в педагогічному забезпеченні і сприянні розвитку особистості дитини. На погляд Г.І. Сороки, виховна система – це упорядкована цілісна сукупність компонентів, які сприяють розвитку особистості учня [82]. Загальна здатність сприяти розвитку особистості дитини складається з окремих (часток) здібностей, таких як:

• здатність діагнозувати розвиток особистості, дитячого і педагогічного колективів;

• здатність висунути й обґрунтувати мету виховного процесу;

• здатність організувати максимально сприятливу для самореалізації і самоствердження особистості дитини, педагога і батька життєдіяльність співтовариства дітей і дорослих;

• здатність інтегрувати зусилля суб'єктів виховного процесу, зробити їх більш ефективними;

• здатність створити в освітній установі і за її межами розвиваюче середовище, морально сприятливе й емоційно насичене;

• здатність здійснити науково обґрунтований аналіз сформованої соціально-педагогічної ситуації, отриманих результатів виховної діяльності і т.д.

Виховна система призвана інтегрувати всі виховні діяння, спрямовані на дитину, в цілісній педагогічний процес, який забезпечує у конкретних соціально-педагогічних умовах реалізацію цілей та завдань виховання.

Головними функціями системи при цьому є:

1. інтегруюча (приводить до з'єднання непогоджених виховних діянь);

2. регулююча (упорядковував виховний процес, управляє ним);

3. розвиваюча (забезпечує динаміку системи, яка виражається в оптимізації її функціонування, у поступовому розвитку, в удосконалюванні).

Виходячи з цього признаками виховної системи будуть:

• цілеспрямованість;

• структурність;

• динамізм;

• взаємодія зі середовищем і з системами найбільш низького і найбільш високого порядку;

• має минуле, теперішнє, майбутнє.

Виховна система в якості цілі, об'єкта свого функціонування включає особистість, яка розвивається, а в якості способу функціонування – педагогічну діяльність.

Виховна система конкретного навчального закладу займає певне положення в ієрархії виховних систем:

а) державна;

б) регіональна;

в) локальна;

г) виховна система даного навчального закладу.

Єдність навчання та виховання забезпечують розвиток особистості, а також управління даними процесами, визначає цілісність виховної системи.

Складові частини виховна система (підсистеми):

Дидактична система – навчальна діяльність студента і методологічна діяльність викладачів.

Система виховної роботи – система взаємопов'язаних виховних заходів, адекватних поставленим цілям.

Система управління – набор функцій (діяльностей), спрямованих на підтримку, функціонування і розвиток системи.

В.А. Караковський, Л.І. Новікова, Н.Л. Селіванова виявили такі компоненти та функції системи:

• цілі, виражені у вихідних концепціях;

• діяльність, яка забезпечує її реалізацію;

• суб'єкт діяльності, котрий її організовує і бере у ній участь;

• відношення, які народжуються в діяльності;

• середовище системи, засвоєне суб'єктом;

• управління, забезпечуючи інтеграцію компонентів у цілу систему та її розвиток.

Виховна система – це явище, що розвивається. Вона створюється, удосконалюється, регресує, оновлюється, помирає. Розвиток системи – процес керований, щоб успішно керувати її розвитком, необхідно чітко уявляти закономірності, тенденції й етапи цього процесу. Значний внесок у вивчення процесу розвитку виховної системи внесли В.А. Караковський і А.М. Сидоркін. Ними встановлено, що цьому складному, суперечливому, нелінійному процесу властиві наступні закономірності:

• перевага внутрішньої детермінації процесу над зовнішньою;

• наявність і вирішення протиріч між хаосом і упорядкованістю, новаціями і традиціями в життєдіяльності системи;

• випередження розвитку структури в порівнянні з функціями;

• виникнення криз, обумовлених неузгодженістю структури і функцій, що виражається в посиленні дезінтегруючих тенденцій;

• зміна основної системоутворюючої діяльності або зміна її змісту в
  результаті подолання кризи;

• збереження в життєдіяльності вищої школи «зон невпорядкованості».

В.А. Караковським і А.М. Сидоркіним було встановлено, що виховна система проходить у своєму розвитку чотири етапи:

1. Етап становлення.

2. Етап стабільного розвитку.

3. Етап завершальний.

4. Етап відновлення і перебудови системи.

Для кожного етапу характерні специфічні завдання, види діяльності, організаційні форми, системостворюючі зв'язки. А.М. Сидоркін називає педагогічні умови, за яких керування процесом розвитку виховної системи освітньої установи стає найбільш ефективним: