103195 (Управління корпоративною власністю підприємства), страница 2

Обмежена відповідальність акціонерів корпорації і відділення управління корпорацією від її власників, з одного боку, взаємообумовлені і такі що випливають одна з одної, принципові характеристики обговорюваної форми господарювання; з іншого боку, вони є причинами того, що корпорація асоціюється з великомасштабним виробництвом. Юридична незалежність корпорації від акціонерів визначає її стабільність і тривале існування. Обмежена відповідальність акціонерів дозволяє інвесторам мінімізувати ризики, роблячи корпорацію ідеальним місцем вкладення капіталу дрібними вкладниками. Це у результаті складає вельми значні суми, необхідні для великого виробництва.

Корпорації – основа промислового потенціалу розвинених країн. Найбільш сильний вплив на формування і зміну будь-якої корпорації мають інтереси власників, працівників (менеджерів) і замовників (покупців). Тому сучасні організаційні структури корпорацій повинні мати узгоджені інтереси цих трьох груп зацікавлених осіб. Організаційна структура встановлює взаємодію, координацію, розподіл функцій між структурними підрозділами, закріплюючи права і відповідальність між ланками апарату управління. Структура реалізується за допомогою організаційної схеми, штатного розкладу, положень про підрозділи, посадових інструкцій. Елементами структури є як підрозділи, що виконують певні функції, так і окремі працівники (керівники, фахівці, робітники, службовці). Ключовими поняттями структур управління є елементи, зв’язки (відносини), рівні і повноваження [16].

Організація діяльності корпорації визначається такими об’єктивними факторами зовнішнього середовища: стратегія і цілі, розмір організації, технологія, стадія життєвого циклу організації, організаційна форма.

Виділяють такі параметри організаційних структур: складність, формалізація, централізація, спеціалізація, діапазон керованості, влада і контроль, персонал, адміністрування.

Розподіл факторів на внутрішні і зовнішні досить умовний, тому що внутрішнє і зовнішнє середовище організації знаходяться у тісному взаємозв’язку.

Поняття організаційного управління корпорацією має комплексний характер, що відбиває складний взаємозв’язок між ключовими факторами зовнішнього і внутрішнього середовищ, між горизонтальною і вертикальною диференціаціями, між управлінськими, соціальними і економічними категоріями. До основних вимог, які повинні бути покладені в основу організаційного управління, належать такі:

1. Організаційне управління корпорацією повинно відповідати стратегічним цілям організації, тобто департаменталізація і встановлення системи вертикальних і горизонтальних зв’язків між підрозділами і окремими працівниками має проводитися з врахуванням діяльності та обраних стратегій фірми.

2. Організаційне управління покликано бути адекватним фактором зовнішнього і внутрішнього середовищ організації, що робить істотний вплив на рішення щодо рівня централізації і децентралізації, розподілу повноважень і відповідальності, ступеня самостійності і масштабів контролю керівників і менеджерів.

3. В організаційному управління функції – первинні, структура – вторинна. Функції підприємства мають відповідати пріоритетним стратегічним цілям його керівництва.

4. Організаційний проект фірми повинен бути перспективним, розрахованим на досягнення стратегічних цілей, звідси – необхідність орієнтації на дані активного маркетингу і служб довгострокового планування і прогнозування.

5. При створенні системи управління необхідно дотримуватися принципу відповідності, коли кожний елемент системи має у своєму розпорядженні достатні повноваження для вирішення поставлених завдань і відповідає за їх ефективне виконання.

У практиці господарювання можуть застосовуватися кілька типів організаційних структур залежно від масштабів діяльності, виробничо-технологічних особливостей, стратегічних і поточних завдань діяльності підприємства (фірми). Лінійна організаційна структура управління – це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії. Перевагами організаційної структури управління лінійного типу є: чіткість взаємовідносин, однозначність команд, оперативність підготовки та реалізації управлінських рішень, надійний контроль.

Основою функціональної організаційної структури управління є поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. Відтак кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціональних відділів. Така організаційна структура управління забезпечує компетентне керівництво стосовно кожної управлінської функції. Проте цей тип оргструктури має певні недоліки: можлива суперечливість розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінських служб, гальмування оперативності роботи органів управління. Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі. Вона дає змогу організувати управління за лінійною схемою, а функціональні відділи апарату управління корпорації лише допомагають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання. При цьому лінійні керівники не підпорядковані керівникам функціональних відділів апарату управління. Така структура управління завдяки своїй ієрархічності забезпечує швидку реалізацію управлінських рішень, сприяє спеціалізації і підвищенню ефективності роботи функціональних служб, уможливлює необхідний маневр ресурсами. Вона є найдоцільнішою за масового виробництва зі сталим асортиментом продукції та незначними еволюційними змінами технології її виготовлення. Проте за умов частих технологічних змін, оновлення номенклатури продукції використання цієї оргструктури уповільнює терміни підготовки і прийняття управлінських рішень, не забезпечує належної злагодженості в роботі функціональних відділів (підрозділів). Дивізіональна організаційна структура управління – базується на поглибленні поділу управлінської праці. За її застосування відбуваються процеси децентралізації оперативних функцій управління, здійснюваних виробничими структурними ланками, і централізації загальнокорпоративних (стратегічні рішення, маркетингові дослідження, фінансова діяльність тощо) функцій, які зосереджуються у вищих ланках адміністрації інтегрованих підприємницьких структур. Отже, за дивізіональної структури кожний виробничий підрозділ корпорації має власну достатньо розгалужену структуру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. Лише стратегічні функції управління централізовано на корпоративному рівні. За дивізіональної структури управління групування видів діяльності суб'єкта господарювання здійснюється із застосуванням принципу поділу праці за цілями. Це означає, що навколо певного виробництва формується автономна організаційна спільність [16]. При цьому можливі три способи групування виробничих підрозділів:

1) продуктовий (виготовлення певного продукту);

2) за групами споживачів (задоволення потреб певної групи споживачів);

3) за місцем знаходження (розміщення в певному географічному районі).

Корпорація як система діє, перш за все, на основі загальних принципів функціонування складних соціально-економічних систем. Узагальнимо основні з них, які найчастіше вказуються в літературі та застосовуються в практиці управління складними багаторівневими системами.

Принципи організаційного управління можна поділити на загальні та специфічні. Усі вони пов’язані між собою, і тільки їх комплексне застосування забезпечує успіх функціонування і розвитку підприємства як цілісної системи.

1. Принцип проблемної орієнтації. Багато організаційних систем є багатоцільовими і цілі окремих підсистем можуть не збігатися. Наприклад, одним із показників ефективності роботи апарата управління є витрати, пов’язані з його утриманням. Але при незначних витратах на утримання апарат не забезпечує ефективного керівництва фірмою, що погіршує фінансово-економічні показники підприємства.

2. Принцип ієрархічності. У складних економічних системах одночасно функціонують декілька різних ієрархічних структур (включаючи формальні і неформальні), відносини між якими встановлюються як по горизонталі, так і по вертикалі.

3. Принцип цілісності. Система має властивості, що не властиві її окремим елементам. Виробнича, фінансова, соціальна, маркетингова структури, будучи відносно самостійними, виступають стосовно до організації як частини до цілого.

4. Принцип динамічності. Протягом часу організаційні структури корпорацій змінюються відповідно до “життєвого циклу” організації, який включає стадії створення, розвитку, стабільного функціонування, ліквідації організації або її частин. При цьому частота і причини змін специфічні для кожної окремої організації.

5. Принцип інертності. Поведінка організаційної системи у майбутньому залежить від її попереднього розвитку.

6. Принцип конкуренції. Практика підтверджує, що життєздатність корпорації залежить від ступеня розвитку конкурентних спроможностей. Конкуренція виявляє найбільш результативні, ефективні шляхи соціально-економічного розвитку, що виражається у впровадженні найбільш ефективних методів господарювання і управління [15].

Звичайно, конкурентні відношення суперечливі: механізм конкуренції формує соціальні пріоритети свободи вибору, активного впливу на прийняття ефективних управлінських рішень; у той же час конкуренція може зробити і негативний вплив на роботу деяких організацій, призвести до їх банкрутства і руйнування. Особливо небезпечна так звана несумлінна конкуренція, тобто застосування в процесі боротьби з конкурентами недозволених економічних прийомів або навіть силових акцій. Принцип здорової конкуренції – це двигун соціально-економічної системи, розвиток якої необхідно стимулювати.

7. Принцип додатковості. В організаційних структурах одночасно існують об’єктивні стійкі тенденції запрограмованого, організованого, прогнозованого розвитку, з іншого боку – випадкові, стихійні, імовірнісні впливи. Діалектична взаємодія цих рухів визначається як принцип додатковості.

Специфічні принципи мають поширення в конкретних соціально-економічних системах і залежать від особливостей конкретного типу підприємства, його організаційно-правової форми, характеру діяльності, галузі, технологій, історії, етапу життєвого циклу, обраної стратегії тощо. Прикладом специфічних принципів можна вважати принципи корпоративного управління, які розробляються і впроваджуються як на міжнародному рівні, так і в окремих країнах і корпораціях.

Отже сучасна корпорація має економічні ознаки, наведені на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Характерні економічні ознаки корпорації

Аналіз сучасних ознак корпорації засвідчив, що принциповими відмінностями корпорації від будь-якої іншої форми організації бізнесу є:

1. Централізований орган управління (Рада директорів).

2. Складна сегментована організаційна структура управління.

3. Наявність принципу обмеженої відповідальності.

4. Відокремлення інституту власників (акціонерів) від інституту управління (менеджерів).

5. Наявність інституту інсайдерів та аутсайдерів.

6. Інтегрована корпоративна структура та форма діяльності.

Сучасні корпорації зазвичай мають усі наведені економічні ознаки, і намагатися застосувати одну з них для того, щоб охарактеризувати іншу форму організації бізнесу як корпоративну, автор вважає помилковим. Ознаки являють собою єдиний комплекс відокремлення корпоративної форми діяльності від різноманітності інших.

Корпоративна власність – це відносини, які складаються між суб’єктами господарювання, щодо об’єктів нерухомості, майнових прав, робіт і послуг, інформації і технологій, нематеріальних благ та інших частин національного багатства, право користування, володіння, розпорядження якими належить конкретній корпорації.

Об’єкт власності – організаційно відособлена частина національного багатства, юридично закріплена за конкретним власником або групою власників.

Об’єкти корпоративного права власності (об’єкти управління):

– нерухоме майно (будівлі, споруди, земельні ділянки, та ін.);

– рухоме майно (частки, паї, цінні папери, зокрема акції, облігації тощо);

– грошові кошти (національна та іноземна валюта);

– борги (дебіторська заборгованість);

– інформація;

– інтелектуальна власність та інші результати інтелектуальної діяльності корпоративних підрозділів [19].

Право власності належить до категорії речових прав, сутність яких полягає в прямому пануванні над річчю, що передбачає використання її уповноваженою особою в своїх інтересах, і у винятковості здійснення даної можливості.

Суб’єктивне право власника ділиться на три основні правомочності: володіння, розпорядження, користування.

Під правомочністю володіння розуміється юридично забезпечене панування над річчю, тобто можливість мати дану річ у себе, мати її у власному господарстві.

Правомочність розпорядження – це можливість визначення юридичної долі речі шляхом зміни її приналежності, стану і призначення.

Правомочність користування – юридично забезпечена можливість використання речі шляхом отримання будь-яких її корисних властивостей.

Ця правомочність не повністю характеризує право власника. Це лише основна правомочність з погляду вітчизняної доктрини.

Управління – елемент, функція організованих систем різної природи, що забезпечує: збереження їх певної структури; підтримка режиму діяльності; реалізацію їх програм і цілей.