73802 (Християнський світогляд на язичницькі традиції в тексті "Слово о полку Ігоревім"), страница 7

Ігор мислю поля мірить

од великого Дону

до малого Дінця (53)

Саме за рікою свиснув йому Овлур.

Образ ріки – один із найбільш поширених у світовій міфологічній системі, елемент сакральної топографії. У ролі певного «стержня» всесвіту, світового шляху, що пронизує верхній, середній і нижній світи, виступає так звана космічна (чи світова) ріка. Вона звичайно є і родовою.

У ряді традицій, що характеризується дуалістичною організацією суспільства, описуються дві космічні родові ріки, які символізують кожну із двох фратрій; ці річки течуть паралельно (іноді з неба) і впадають у спільне море. Іншим варіантом образу космічної ріки, ймовірно є велике море (чи озеро), що знаходиться в центрі всесвіту. Із нього витікають головні ріки [55; 35].

Ще одне відображення образу ріки як космічних вод можна побачити в народних уявленнях про походження ріки з первозданного світового океану: його всюди сутність пояснює розміщення рік по краю землі, на небі, в пеклі. Образ підземної ріки, ріки нижнього царства тісно пов’язаний із смертю, з душами померлих, їх переправою і судом над ними. У деяких традиціях сама ріка виступає як божество, що символізує вищий суд. Із цим символічним значенням ріки перегукується її ж значення невідворотного плину часу.

Ріка, як зазначає Ю. Скибицька, також асоціюється із мовленням. Цей зв’язок належить до числа архетипічних символів. В основі ідентифікації лежить не тільки акустичний ефект шуму проточної води, але й образ самого потоку ріки та мовлення, поступового перетікання – розвитку від початку до кінця, до стану смислового наповнення [55; 35].

Призначення ріки як місця виконання ритуалів у значній мірі пояснюється прикордонною функцією ріки: вона – границя між цим і тим, нижнім світом, між своїм простором і чужим.

Отже, символічними значеннями ріки є: космічні води, божество; перешкода, небезпека, потоп; вічний плин часу; жах, вхід у підземне царство мертвих; рубіж між чужим і своїм простором; мовлення; сила пророцтва; плодючості; Батьківщини. Мотив входження в ріку символізує початок важливої справи, подвиг; переправа через неї – завершення подвигу, набуття нового статусу, нового життя.

У текстовій тканині «Слова о полку Ігоревім» знаходимо невелику кількість лексем на означення назв річок – числом тринадцять. Спробуємо виокремити символічне наповнення кожної ріки.

Ріка Дін вживається у «Слові о полку Ігоревім» на означення ворожої території, адже вона протікала за межами тодішньої Київської Русі, на половецькій землі. Ріка Дін супроводжується незмінним епітетом «великий». Вираз «напитися шоломом з Дону» означає перемогти ворогів, завоювавши ріку (прикордонну чи ворожу), тобто землі в її басейні.

Дунай мислиться як межа між своїми та чужими землями, як епічне означення річки взагалі. Дунай у слов'ян – образ головної ріки (для них ця ріка Батьківщина, пам’ять про яку зберігалася дуже довго). Дунай – межа, за якою лежить багата, але небезпечна земля.

У «Слові» Дунай має виключно позитивну конотацію, тоді як у фольклорі ця ріка нерідко пов’язується зі смертю.

Каяла. Це друга за частотністю вживання ріка, яка мислиться як місце битви, як смерть, полон, поразка. Місце знаходження її і дотепер є об’єктом дискусій для науковців.

На Каялі проходила вирішальна битва, вона – місце бою Ігоря з половцями. Каяла символізує смерть як таку. Поразка на Каялі – це не лише поразка князя Ігоря, це страшна поразка для всієї Руської землі:

На річці на Каялі тьма світ покрила;

по Руській землі простерлися половці,

наче пардуже гніздо.

Уже упала хула на хвалу,

уже вдарило насильство на волю (27)

Немига, Стугна, Канина – ці ріки також позначають смерть, перехід у царство мертвих, але їх розуміння у тексті є значно вужчим, ніж розуміння Каяли.

У мертвого у жилах стигне кров, і саме тіло вистигає, стине, холоне. Стугна виступає як антипод Дінця.

Немига має певну особливість у порівнянні з іншими річками, які теж символізують смерть. Тут мова йдеться не про смерть русичів у війні проти ворогів, а про смерть у міжусобних протистояннях – чварах між князем Всеславом та Ярославовичами, що є найстрашнішим, на думку автора:

На Немизі снопи стелять головами,

Молотять ціпами харалужними,

на току життя кладуть,

віють душу од тіла.

Немигі криваві береги не добром були

засіяні –

засіяні кістьми руських синів (45)

Сула, Рось, Двина – усі ці три ріки виражають спільну ідею: ідею межі між своїми та чужими територіями. Після поразки князя Ігоря:

і Двина болотом тече для тих грізних

полочанів

під кликом поганих (37)

Ріка із повноводної перетворилася на болото. Мутна вода – народний символ печалі, а мутна вода в ріках означає навалу ворогів.

Киянь. Ріка ця займає окреме місце за своїм символічним наповненням. У той час, як Ігоря брали в полон, Святослав

мутен сон бачив в Києві на горах.

«В цю ніч з вечора одягали мене, – рече, –

чорним покривалом на кроваті тисовій,

черпали мені синє вино, з горем змішане,

синами мені з порожніх сайдаків

степовиків поганих

великий жемчуг на лоно

і ніжили мене.

Уже дошки без князька в моїм теремі

злотоверхім.

Всю ніч з вечора сірі ворони крякали під

Плісенським на болонні,

були вони в дебрях Кияні

і неслися до синього моря (25)

Сірі ворони – смерть, що дійшла до «синього моря», тобто до місця битви. А Киянь тут – передвіщення лихого, найстрашнішого: поразки, полону, смерті.

Донець. Це ріка, що є особливою в усіх відношеннях, хоча трапляється в текстовій тканині не так уже й часто – усього чотири рази. Донець – своя ріка, своя вода, тому невипадково вона символізує «свою» територію – Київську Русь.

Донець – єдина в тексті ріка, що персоніфікується і в «уста» якої вкладаються якісь слова, а саме: звертання до князя Ігоря (Дін і Дніпро також персоніфікуються, але не говорять: Дін кличе князів на побіду, а до Дніпра звертається Ярославна).

Донець тече:

«Княже Ігорю!

Не мало тобі величі,

а Кончакові – прикрості,

а Руській землі – веселості!» (57)

тут ріка – ніби слава князя Ігоря Святославовича і слава всієї Київської Русі. Ріка заговорила, зашуміла – тут виступає дуже цікавий і дуже давній аспект символічного значення ріки – аспект мовлення, коли шум річкових вод асоціюється із людською мовою.

У відповідь Ігор славить Донець:

Ігор рече:

«О Донче!

Не мало тобі величі,

що гойдав ти князя на хвиля,

слав ти йому зелену траву на своїх

берегах срібних,

одягав ти його теплою млою під тінню

зеленого дерева,

стеріг ти його гоголем на воді,

гайками на струмках,

чернядьми на вітрах» (57)

тобто славить за те, що Донець усіляко сприяв його втечі з полону. Дуже цікавим є факт протиставлення Стугни Дінцю:

Не така ж, говорять, ріка Стугна;

мало води маючи,

пожерши чужі ручаї і струмки,

розширена в усті,

вона юнака князя Ростислава скрила

на дні при темнім березі (57)

Так як Стугна (як ми уже говорили вище) символізує смерть, то Донець, отже, – життя.

Підбиваючи певний підсумок, зазначимо, що Донець – це символ життя, Батьківщини, слави.

Дніпро – Славутич. Це головна ріка України й Київської Русі, що впадає в Чорне море. Паралельні назви Дніпра-Славути (Славути), Славутич є значно давнішими від найменування Дніпро і належить до праслов’янської гідронімії [55; 38].

Дніпро – головна водна артерія регіону, одна з найбільших рік, що протікали територією тодішньої Київської Русі. Вона була життєво необхідною для русичів, омивала стольний град Київ і, крім того, була судноплавною рікою, якою проходили найважливіші торгівельні шляхи. Тому славне Дніпро сакралізується русами, обожнюється ними. І хоч Дніпро-Славута постає із сторінок «Слово о полку Ігоревім» лише один раз, він грає вирішальну роль у розвитку сюжету. Ярославна, плачучи, звертається зі своїми мольбами до Дніпра, ніби до божества.

Дніпро – символ всемогутньої світової ріки, що вивищується до статусу Бога. Із усіх образів рік у тексті образ Славутича є найбільш масштабним. Після того як Ярославна промовляє його ім’я, ми постійно відчуваємо вплив цієї ріки на ті події, що відбуваються у творі.

Кожна ріка «Слова о полку Ігоревім» має своє власне символічне навантаження (притаманне лише їй). Отже, усіляка водна артерія цього твору є неповторною.

До природних стихій звертається і жінка князя Ігоря Ярославна.

У своєму дослідженні «Ярославна и древнерусское язычество» Б.В. Сапунов наголошував: «Можно легко установить, что по своему характеру «плач» Ярославны в основной своей части (три абзаца из четырех) является типичным языческим заговором. Структура «плача» повторяет обычную четырехчастную форму заговора, сохранившуюся до ХХ века, – обращение к внешним силам, прославление их могущества, конкретная просьба и заключение. Большое количество заговоров, записанных в ХІХ веке, еще сохранили обращение к солнцу, месяцу, звездам, заре, ветрам, огню, молнии и другим силам природы» [54; 321].

Початок заговору промовлявся голосно. Характерно, що перший абзац «плача» Ярославни автор починає з порівняння її голосу з куванням зозулі, яке далеко розноситься в лісі:

На Дунаї Ярославни голос чути,

зозулею, незнаємо, рано кує (49)

своє заклинання Ярославна, подібно зозулі, починає голосно, щоб його було чути на Дунаї. Кінець заговору, як правило, виговорювався пошепки. Автор також примушує свою героїню перейти від голосного причитання до плачу і промовляння. Її плач-закляття відображає віру давньої людини в силу вербальної (словесної) магії [1; 27]. Ярославна звертається до Каяли, до вітру, до Дніпра та сонця, тобто по суті до трьох, відповідних картин всесвіту, стихій: вогню-сонцю, яке відповідає небесному світу, вітру – який уособлює середній світ, та воді (Каяла, Дніпро), пов’язаної з земним та підземним світом.

«О вітре, вітрило!

Чому, господине, так сильно вієш ти?

Чому мечеш ти хиновськії стрілки

на своїх легесеньких крильцях

на воїнів мого лади?

Мало тобі було вгорі під хмарами віяти,

гойдаючи кораблі на синім морі?

Чому, господине, мої веселощі по ковилі

розвіяв?»

«О Дніпре Славутичу!

Ти пробив єси камянії гори

через землю Половецькую.

Ти гойдав єси на собі Святослава насади

до полку Кобякового.

Пригойдай, господине, мого ладу мені,

щоб я слала йому сліз на море рано» (49)

«Світляє і трисвітляє сонце!

Всі тепле і красне єси!

Чому, господине, простерло гарячі промені свої

на воїнів лади,

в полі безводнім спрагою їм луки звело,

тугою їм сайдаки стягло?» (50)

В хвилину смертельної небезпеки людині притаманно згадувати саме дороге для неї, саме близьке. У трагічний момент, коли половецькі орди вторглися на руські землі, несучи смерть та спустошення, Ярославна не згадує про християнського бога, всевладного і милосердного, як змальовують його християнські проповідники. Не до небесної заступниці богоматері звертає вона свої молитви, не до Христа молить про допомогу.

Вона просить допомоги і захисту у вітрів – стрибожих онуків, у могутньої ріки – Дніпра Славутича і, нарешті, у головного божества східних слов'ян – світлого і Трисвітлого Сонця.

Таке язичницьке закляття, звернене до вітрів, ріки та Сонця, не може розглядатися лише як художній прийом, як використання старої форми, яка згубила зміст. Це звертання до язичницьких богів не було просто художнім прийомом, а відображало реальні вірування людей своєї епохи.

Особливо цікавим є вживання Ярославною в звертанні до сонця епітет – «тирсвітле». Цей епітет знаходить своє пояснення в поєднуванні язичництва з християнством. Ярославна перевела «атрибуты христианского бога на языческое божество. Поскольку христианский бог представляется в виде святой Троицы, и солнце, поклонение которому не прекращалось, естественно получает подобные атрибуты» – зауважує Б. Сапунов [54; 325]. По суті, вираз Ярославни є «свята Трійця Сонця».

Слово «три світле» виявляє якість християнського бога, а саме – присутність трьох іпостасей, звідки і йде «потрійне сяйво». Це та сама ідея, яку висловила Ярославна по відношенню до сонця.

В своєму плачі Ярославна звертається до вітра, води і сонця, уживаючи до них слово «господиня», з яким тоді звертались до язичницьких богів. Ярославна не апелює до християнського бога, всемогутнього і всепрощаючого, яким його зображують християнські проповідники. Вона не кличе собі на допомогу ні небесну заступницю – Богоматір, ні Христа.

Сапунов Б.В відмічав, що «Ярославна призывает на помощь на персонифицированных богов официального пантеона Владимира, а тех народных богов, которым «отай» молились люди еще в течение нескольких столетий после принятия христианства. Ярославна обращалась не к Хорсу, или Даждьбогу, а прямо к Солнцу» [54; 329].

Враховуючи все вище сказане, ми можемо відповісти на запитання, яке давно хвилює істориків літератури, – чому автор «Слова о полку Ігоревім», живучи понад двісті років після прийняття християнства, міг в такому великому об’ємі використовувати язичницькі образи.

Язичницька стихія прослідковується не тільки в замальовках Ярославни та Всеслава Полоцького. Русичів, яких митрополит київський Іларіон з гордістю називав «новими людьми», освітленні світлом християнського вчення, автор «Слова» завзято називає онуками язичницького бога Дажбога. Землю, охрещення якої відбулося біля двох століть назад, автор визначає як землю язичницького бога Трояна. Вітри він називав онуками Стрибога, віщий Боян – онук Велеса, сонце постає в подобі язичницького бога Хорса.

Образ Ярославни, звісно, також не укладається в рамки християнського мистецтва і не може бути зрозумілим з точки зору художніх прийомів, які використовувало це мистецтво при створенні літературних образів. Але, враховуючи широке розгалуження, яке отримало в ХІІ столітті «двоєвір’я», можна стверджувати, що образ княгині, яка звертається за допомогою до язичницьких богів, був типовим для свого часу.

Висновки

Підводячи підсумок нашого дослідження, ми можемо говорити про те, що серед пам’яток стародавньої української літератури «Слово о полку Ігоревім» займає найвидатніше місце.

Ідеї «Слова» вічні, невмирущі. «Слово» – це твір українського духу, це плач за могутньою державою українського серця, бо ж половці кривавили тільки Україну, і тільки тут могло воно постати.

І тільки вічністю своєї ідеології стало воно все руським, як твори Шекспіра стали вселюдськими. Тільки українець, в кого щиро патріотичне серце плакало по народній єдності, міг скласти «Слово», яке стало правдивим дзеркалом української державної історії, українського життя.