73802 (589318), страница 5
Текст из файла (страница 5)
розумний, сказав:
«Ні хитрому,
ні спритному,
ні чаклуну спритному –
суда божого не минути» (45)
говорячи про втечу Ігоря з полону, автор зауважує:
Грає море опівночі,
Ідуть смерчі млою;
Ігореві – князю бог путь явить
із землі Половецької
на землю Руськую,
к отчому злотому столу. (53)
Слово «християни» з’являється в передостанньому реченні:
Здоров’я князям і дружині,
що стають за християни, на поганії полки!
Князям слава і дружині!
амінь (63)
Все це свідчить, що автор належав до християн. Можна додати ще два вирази: образливу назву половців як «поганців», яке проходить через усю поему, а в іншому випадку вони називаються «бісовими дітьми».
печаль буйна тече серед землі Руської.
А князі самі на себе крамолу кували,
а поганії самі, з побідами набігаючи на
руську землю,
хапали дань – по бранці од двора (25)
Воювання князям із поганами пропало,
сказав-бо брат брату…
А погані з усіх сторін приходили з
побідами
на землю Руськую… (21)
Половці ідуть од Дону,
і од моря
і зо всіх сторін руські полки обступили.
Діти бісові кликом поля перегородили,
а хоробрі русичі перегородили черленими
щитами (17)
Митрополит Іларіон в своїй літературній монографії «Слово про Ігорів похід» писав і про автора твору: «Це була особа світська, а не духовна, про що свідчить його спокійне вживання поганських богів та його старі вірування, якими він органічно пересякнений.
В «Слові» нема жодної згадки про Духовенство, слова Бог вжито тільки один раз, слова Господь нема зовсім, тоді як згадано аж чотирьох поганських божків… Автор «Слова», безумовно, поганином вже не був, – він був тим християнином, у душі якого зовсім спокійно вживалися стародавні вірування з новими…
Світогляд автора «Слова» – це безумовно світогляд нашої тодішньої світської людини, навіть освіченої класи, світогляд, що сильно різнився від світогляду Духовенства, головно вищого й освіченого.
Але християнином автор був, і свій твір закінчив могутнім християнським акордом: – «Здрави князи і дружина, побарая за християны на поганыя плъки».
І безумовно, згадування про стародавніх богів це було в автора самою риторичною красою, поетичним стилем на античний зразок, як дехто твердить, – ці імена богів були ще живі на той час, хоч у них уже не вірили, як не віримо ми сьогодні в те, що чорний кіт, перебігши нам дорогу, вирішує недобре, а проте ми таки звертаємо на це увагу більшу, а ніж коли б то була звичайна людина чи курка. У всякому разі, автор «Слова» був особою світською, бо особа духовна не могла мати такого мало порушеного стародавнього світогляду» [23; 21–22].
В тексті «Слова о полку Ігоревім» згадуються християнські церкви.
Свята Софія згадана двічі: до Святої Софії повіз свого мертвого батька Святополк Ізяславович після трагічної битви з Олегом Гориславовичем у
1078 році:
З тієї ж Канини Святополк полеліяв отця
свойого
межи угорськими інохідцями
до святої Софії, до Києва (19)
І дзвони Святої Софії Київської вчуваються неспокійному Всеславові Полоцькому:
Всеслав – князь людям суд чинив…
Тому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано
у святій Софії у дзвони,
а він в Києві дзвін той чув (45)
Свята Софія – кафедральний митрополичий Київський Собор, побудований князем Ярославом Мудрим і посвячений 4 жовтня 1039 – року. Синонім Києва взагалі.
На перший погляд, ці скупі згадки виглядають як другорядні. Однак, саме з ними пов’язано ті уривки, які стосуються трагічних княжих усобиць та поняття «слави» («дідньої слави»), що червоною ниткою пронизує все «Слово».
Два образи у «Слові о полку Ігоревім» роблять князя Ігоря героєм епохальним: сонячне затемнення й ікона Пирогоща. Затемнення символізує велику загрозу, що нависла над Руською землею. І виступ Ігоря у похід назустріч небезпеці то найвищий подвиг в ім’я Руси. І наприкінці твору прихід Ігоря Святославовича до Києва, до Пирогощої свідчить про те, що герой пройшов усі випробування і готовий одержати благословення, щоб виконати обов’язки нового вождя Руси.
«Сонце світиться на небесах –
Ігор князь в Руській землі,» –
дівчата співають на Дунаї,
в’ються голоси через море до Києва.
Ігор їде по Боричевім до святої
Богородиці Пирогощої » (65)
Цю проблему в різні часи досліджувало багато знаних літературознавців: Б. Рибаков, Д. Лихачов, Я. Махновець, Б. Яценко.
Д. Лихачов вважав, що йдеться про в’їзд князя Ігоря в Київ. Він підтримав гадку, що князь Ігор у полоні міг дати обітницю Богородиці Пирогощій. Ігор, на думку дослідника, не звертався в патрональні храми, бо не був Київським князем, а тому задовольнився церквою Пирогощею [28; 286].
Я. Махновець підтримав гіпотезу Б. Рибакова, що князь Ігор і гаданий автор «Слова» Володимир Галицький відвідали церкву Пирогощу на Подолі в день Успіння Богородиці. Але дослідник не пояснює, чому Ігор вибрав для відвідин саме цю церкву, якщо в цей день усі князі повинні були зібратися у Великому Успенському Соборі для урочистої святкової служби [33; 218].
Б. Яценко вважає, що Ігор Святославович піднімався по Боричеву на Гору, в історичний центр міста, тому що автор «Слова» указав на Боричів не лише як на географічний, а й ідеологічний орієнтир. Адже 988 р. кияни по Боричеву спускали у Дніпро своїх старих богів. Ігор же піднімався по Боричеву до святині Руської землі, на Гору, усвідомивши своє велике призначення [75; 124].
У сцені біля Пирогощої Ігор виступає народним героєм, в архетипі якого, як неодмінний атрибут, закладений драматизм долі. В усі часи масова психологія була особливо чутливою до страждань видатних осіб. Співчуття до них служить більшості звичайних людей джерелом душевного зцілення.
Розгляд заключної сцени «Слова» приводить до думки, що найбільш природним виразом ідеї єдності Русі – головної у творі – послужило всенародне співчуття долі Ігоря.
Зустріч Ігоря біля Пирогощої є апофеозом твору, символічним виразом єдності Руської землі, до якої впродовж всієї оповіді закликає поема.
Іншими словами, втілення задуму «Слова» нібито і здійснюється у його кінці. Якщо пережиті Ігорем фізичні і моральні страждання нагадують злигодні міжусобиць самої Русі, то його повернення на Русь уособлює її відродження.
2.3 Первовічне коріння світового дерева життя. Язичницька міфологія у «Слові»
У духовній скарбниці українського народу одне з чільних місць належить міфорелігійному світоглядові. Ця тема до недавнього часу залишалася поза увагою науковців. Сучасний аналіз «вищої» міфології – пантеону слов'янських божеств – та міфології «нижчої» (демонології) розпочався лише від середини 60-х років ХХ століття, коли формувалася «міфологічна» концепція, тобто дослідження вірувань та повір'їв зводилися до єдиної системи міфорелігійних уявлень. [12; 622].
Історія культури нашого народу визначається передусім тим, що ми нізвідкіля не прийшли, на своїй землі ми були завжди. Це означає, що в етносі своєму зберігаємо поряд із рисами надбання, позиченими, глибоку архаїчність, яка, попри всі струси та зміни, усі суспільні та історичні катаклізми, певною мірою залишається незмінною.
Осягнути велич нашого етнічного духу можна лише за умови пізнання міфорелігійної свідомості, яка поєднує минуле, нинішнє й майбутнє життя народу.
Основними чинниками постання усіх світових релігій є анімізм, тотемізм та магія. Вірування давніх українців мають у собі всі ці ознаки.
Первинна міфологія упродовж століть була незатребуваною. Церковна влада послідовно викорінювала давні традиції, насаджуючи на народні обряди, звичаї, пісні свої канони і вірування.
Настала пора об’єктивніше підійти до розуміння духовного світу давніх українців, починаючи з тих чистих першоджерел, які були основою розвитку всієї великої сім'ї індоєвропейських народів.
Розглянемо детальніше питання використання міфопоетичних образів на сторінках найдавнішої пісенної пам’ятки – «Слово о полку Ігоревім».
«Слово о полку Ігоревім» залишається одним із джерел наших знань про дохристиянські, язичницькі вірування давніх слов'ян. Його образи зберегли зв'язок з язичницьким світоглядом. Можна говорити про те, що язичництво увічнене в поетичній образності «Слова». Воно стало основою метафор, порівнянь, символів і паралелізмів.
Символом всесвіту у багатьох народів світу, в тому числі і у слов'ян, є дерево. В «Слові» згадуються два дерева. Вони допомагають автору образно охарактеризувати Бояна. У вступі йдеться про перетворення Бояна у вовка, орла, Мись (білку).
Боян бо віщий,
якщо кому хотів пісню творити,
то розтікався мислю по древу,
сірим вовком по землі,
сизим орлом під хмарами [57; 7]
(переклад Я.Є. Махновця)
Ці тварини називаються не випадково. Згідно більшості індоєвропейських міфів про створення всесвіту, небо, земля і підземний світ з’єднані світовим деревом, листя якого символізують небо, стовбур – земний світ, корені – підземний. Підтвердження цього постулату знаходимо в «Українській міфології» В. Войтовича.
Дерево життя (світове дерево, небесне дерево) – дерево, що росте посеред вирію-раю. Воно породило матір Всесвіту – богиню Ладу, а водночас небо, землю та весь світ. Дерево життя – знамено трьох основ світу. Яв – світ видимий, явний, дійсний; стовбур Дерева життя-то земне існування людей у просторі з Сонцем. Нав – світ невидимий, духовний, підземний, потойбічний, світ предків, коріння Дерева життя. Прав – світ законів, правил, освячених звичаями, досвідом, обрядами; крона Дерева життя, де живуть боги, це їхній духовний світ. Незалежно від того, яким уявляється світове дерево, його потрійне розчленування по вертикалі завжди підкреслене. З горішньою частиною дерева (віти) пов’язані птахи; з середньою частиною (стовбур) – тварини; з нижньою частиною (корінням) – змії, жаби, риби, бобри, ведмеді, білки.
Дерев'яний хрест – найпростіша первісна подоба Дерева життя [12; 140–141].
Таким чином, перетворюючись в тварин і птахів Боян стає віщим, тобто віруючим всім, знаючим про все, що коїться в світі.
Суть творчого процесу співця Бояна автору допомагає розкрити образ солов'я:
О Бояне, соловію часу давнього!
Аби ти оці полки ощебетав,
скачучи, соловію, помислом по древу,
літаючи умом під хмарами… [7].
Тобто Боян скаче по мислинному дереву, дереву поетичному. Ця метафора характеризує авторське розуміння суті поетичної творчості, коли думка поета-солов'я скаче по поетичному древу в пошуках потрібних слів, висловлювань й образів.
У «Слові о полку Ігоревім» згадуються давні слов'янські божества і міфічні істоти. У вступі згадується Велес.
А чи так заспівати було б, віщий Бояне,
Велесів внуче:
«Коні іржуть за Сулою –
дзвенить слава в Києві;
сурми стяги в Путівлі» (9)
Велес (Волос, Вилас, Волосій, Власій) – один із найзагадковіших богів давньої України, бог мистецтва, краси, щастя й любові; опікун тварин, покровитель волхвів, ясновидців, віщунів.
І русько-візантійських договорах поряд із громовержцем Перуном згадується Велес: Перун сприймається як бог зброї, а Велес як бог золота.
Велесу молилися про збереження худоби. Він вважався помічником хліборобів.
На думку Б. Рибакова, Велес – доброзичливий бог землі, у якій спочивають предки. Він дбайливо тримає на своїх могутніх плечах площину земного простору з людьми на ньому [12; 50–51].
Автор «Слова» називає Бояна «велесовим внуком», що доводить: слов'яни, як і всі давні народи вважали, що поезія має божественне походження.
Далі в тексті згадується Стрибог.
Ось вітри, Стрибожі внуки,
віють з моря стрілами на хоробрі
полки Ігореві.
Земля гуде.
Ріки мутно течуть (17)
Стрибог (Посвист, Посвист) – цар-батько вітрів, небесний владика грози, бурі ураганів. У Стрибога з дружиною шість синів і шість дочок та безліч підвладних вітрів – то все їхні онуки. Найвідоміші із них: Ласкавець, Дмухач, Буревій, Смерч, Вихор, Бігун, Крутій, Труба, Посвистач, Польовий… Вітри допомагають богу-громовику в його битвах з демонами і користуються його вогненними стрілами.
Якщо дослідники деякою мірою зіставляють Дажбога з сонячним Аполлоном, то Стрибог залишається не уповні розгаданим. За «Словом о полку Ігоревім», це дід-родоначальник усіх вітрів. Останній мотив дає підставу говорити про Стрибога і як про божество війни. Це підтверджує і пояснення першої частини імені, – де «стри» походить від «стрити» – нищити. Отже, Стрибог-руйнівник на противагу доброму Дажбогу [12; 510].
Вітри заважають Ігореві здійснити похід на половців, попереджуючи про трагічний фінал.
В тексті «Слова о полку Ігоревім» ми два рази зустрічаємо ім'я Дажбога.
1. Тоді, за Олега Гориславовича,
сіялося й виростало усобицями,
гинуло добро Даждьбожого внука,
в княжих крамолах віки вкоротилися
людям… (19).
2. Уже бо, браття, невесела година настала,
уже пустиня військо прикрила.
Встала обида в силах Даждьбожого
внука,
ступила дівою на землю троянда,
заплескала лебединими крильми на
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
