73802 (Християнський світогляд на язичницькі традиції в тексті "Слово о полку Ігоревім"), страница 2

«Слово о полку Ігоревім» розпочинається своєрідним вступом-заспівом. Далі йдуть три частини. У першій автор розповідає про похід, бій і поразку Ігоря. У другій – звертається до князів, щоби ті об'єдналися і виступили за рідну землю. У третій частині йдеться про втечу Ігоря з полону. Завершується твір хвалою руським князям і дружині. Кожна частина містить багато закликів, роздумів, спогадів.

У заспіві автор міркує: як йому повести мову про похід Ігоря? Чи не піти шляхом свого знаменитого попередника Бояна? Образ цього славетного співця-поета і музики-гусляра увесь час витає у «Слові». Про нього згадується і на початку, і всередині, і наприкінці пісні-повісті. Боян, який оспівував володарів свого часу – Ярослава Мудрого, хороброго Мстислава Тмутараканського, гарного на вигляд Романа Святославовича, був настільки неповторним митцем слова, відрізнявся такою силою і розмахом поетичної уяви, що його називали солов’єм, вважали нащадком самого бога Велеса. Цікаво, що ім’я Бояна довго було відоме лише з тексту «Слова». І коли на стінах Софії Київської відкрили старовинні написи, серед них знову зустріли славетне ім’я.

Поетична манера Бояна була творцеві «Слова» близькою, він прагнув її наслідувати й робив це талановито. Автора «Слова» можна назвати учнем-нащадком Бояна. Кожним рядком твір свідчить про його поетичну фантазію, обдарованість і винятковість; і це дало йому змогу втілити свої шляхетні ідеї в оригінальні й сильні художні образи.

Мужність, героїзм, слава і честь цінуються у «Слові» дуже високо.

Почнем же, браття, повість оцю

од старого Володимира до нинішнього Ігоря,

що відточив намір силою своєю

і вигострив серця свойого мужністю;

Сповнившись ратного духу,

він навів свої хоробрі полки

на землю Половецькую

на землю Руськую [57; 7]¹

Ігор і його спільники пішли на половців, бо прагнули «собі честі, а князю – слави». Безслав’я для князя – гірше від смерті. Слава перемог руських воїнів – ці слава всієї Руської землі. Поразка ж принесла не лише горе і страждання, але й зневагу.

Про першу переможну сутичку з половцями автор говорить коротко, лише повідомляючи, що захопили воїни гарних половецьких дівчат, золото, паволоки, оксамити. Ігор не взяв собі нічого, тільки бойові знамена ворога як символ своєї перемоги.

Але вирішальна битва була ще попереду. Наближення її замальовується тривожними образами стихій. Криваве побоїще провіщають криваві зорі, з моря сунуть чорні хмари, в яких трепечуть сині блискавиці, щоб затьмарити чотири сонця – чотирьох князів. Поява незліченного половецького війська розгортається у широченну панораму. В цьому безвихідному оточенні виявляють свою велику мужність князь Всеволод, усе військо русичів у нечуваній для тих часів биткві:

З рання до вечора,

з вечора до світу

летять стріли гартовані,

гримлять шаблі об шоломи,

тріщать списи харалужнії

у полі незнаємім,

серед землі Половецької (19)

Та сили були нерівними. Тяжку поразку руських полків автор зображує засобами народної поетики як бенкет:

… тут кривавого вина недостало;

тут пир доконали хоробрі русичі:

сватів попоїли

і самі полягли

за землю Руськую (19)

Автор «Слова» досконало знав історію свого народу, його минуле й сучасне, життя і помисли князів, прагнення простого народу. Тому серце його болить через поразку і смерть руських воїнів, і він увесь час шукає причини цього всенародного нещастя. Він перериває свою розповідь про Ігорів похід, щоб згадати давні міжусобиці й одного з головних призвідців князівських чвар – Олега Святославовича, якого з гіркою іронією перейменовує в Гориславича. В міжусобицях руських князів люди гинули так само, як і в битвах з чужими ордами. Гинув народ, нищилися плоди його мирної праці. Горе розлилося по Руській земілі:

Тоді, за Олега Гориславича,

сіялося й виростало уособицями,

гинуло добро Даждьбожого внука,

в княжих крамолах віки вкоротилися людям (19)

Серед князів лише Святослав київський зображений далекоглядним державним діячем. Незадовго до походу Ігоря саме він зумів об’єднати руські сили і «наступив на землю Половецьку», «як вихор, вихопив» із залізних полків половецького могутнього хана Кобяка і кинув його у свою гридницю. Слава цієї перемоги дійшла до німців, італійців, греків і чехів.

Друга частина поеми розпочинається тим, що на боярській раді Святослав розповідає про свій тривожний сон. Із болем і сумом дорікає він Ігореві та Всеволоду за їхній вчинок, тужить за ними. І тут же з тяжким докором кидає іншим князям, зокрема Ярославу чернігівському, могутньому, але нерішучому, що не бажають допомагати йому в боротьбі з чужинцями. Автор підхоплює «золоте слово» Святослава, закликає виступити за Руську землю, відплатити за поразку Ігоря. У «Слові» проходить» ціла галерея князів: Всеволод Юрійович володимиро-суздальський, рязанські князі Глібовичі, князь Рюрик Ростиславович і його брат Давид смоленський, Ярослав Осмомисл галицький, Роман, князь галицький і волинський, його спільник Мстислав т інші. Автор підкреслює, що доля кожного русича – і князя, і ратая нерозривно пов’язана з долею всієї Вітчизни. Тому головним героєм твору є вся велика Русь, як земля, так і народ. Од краю і до краю – від синього моря до північних боліт, од Волги і до Карпатських гір. Волга і Дунай, Дніпро і Дон, Сула Двіна, Рось, Стугна, Немига; Київ і Новгород, Новгород-Сіверський і Чернігів, Тмутаракань і Полоцьк, Курськ і Переяславль, Сурож і Корсунь, Галич і Римів – це ріки і міста, де відбувалися ті чи інші події. У «Слові» оживає далека історія, що переплітається із тогочасністю. Автор згадує Буса, князя антів, предків східних слов'ян, який загинув іще у 375 р.; веде мову про Володимира Святославовича, який помер 1015 р.; і тут же звертається до своїх сучасників, які жили в 1187 р.; можливо, слухали «Слово» з вуст самого творця. Цей надзвичайно широкий обсяг «Слова» у просторі й часі викликає разючий художній ефект: невелика за розміром пам'ятка справляє враження монументального, грандіозного твору.

Третя частина «Слова» починається знаменитим «Плачем Ярославни», який багато в чому нагадує народні голосіння. Серед сурових і мужніх воїнів з’являється руська жінка, дружина Ігоря. Ніби продовжуючи заклики автора, вона з мольбою замовлянням звертається до могутніх стихій і сил природи. В тяжкому особистому горі оплакує вона не лише свого чоловіка. Образ Ярославни стає символом, який крізь віки сяє своєю моральною силою і чистотою. Ярославна належить до найшляхетніших і найпоетичніших жіночих постатей усієї світової літератури.

Природа у «Слові» наділена людськими мислями і почуттями, разом з людиною вона радіє або сумує, любить або ненавидить, допомагає або ставить перешкоди.

І образна система «Слова», і його поетичні засоби навдивовижу яскраві, розмаїті, нестаріючі. Донині не втрачають свіжості, емоційної наснаги постійні епітети «Слова»: чорна земля, студена роса, чисте поле, сизий орел, чорний ворон, світле сонце, красна дівиця, синє море. Кожне словосполучення, кожен речення твору є перлинами художньої образності. Тому «Слово о полку Ігоревім» належить до найкоштовніших скарбів світової літератури.

Вже багато років дослідники цієї видатної пам’ятки намагаються розгадати його таємниці. Одна з них – це авторство «Слова». Відомо тільки одне: він був високоталановитим, освіченим, блискуче знав світову історію, фольклор, географію, культурне життя, легко орієнтувався у політичних і державних обставинах як свого часу, так і минулих часів, майстерно володів поетично-образними надбаннями народної творчості, знав світову літературу, був знайомий з поезією Гомера, Вергілія, можливо читав Платона, Есхіла і Цицерона. У «Слові» багато іншомовних слів, що свідчить про знання автором декількох мов. Він детально описує похід із досконалим знанням військової справи. Безперечно, що автор «Слова» був гарячим патріотом землі Руської, який закликав до згуртування всіх сил перед ворожою навалою. Ймовірно, він був професійним поетом-співцем і належав до дружинного середовища одного з князів.

Як можливих авторів називали боярина Петра Бориславовича, книжника з Галича Тимофія, співця Митуса, учасника походу Ігоря Біловолоса Прововича і Ольстіна Олексича та багатьох інших. Гіпотетичним автором є й Кирило Туровський який жив і творив в Турові, що на Прип’яті [33; 11–12].

«Слово о полку Ігоревім» набуло популярності вже у давні часи.

Друга таємниця твору в часі його написання. Існує гіпотеза, що текст епосу «Слова» датується 1185–1187 рр. Цілий ряд дослідників датує його 1186 р. Називаються й інші дати створення «Слова»: 1187 р., 1184–1186 рр., 1186-1189 рр. та 90-ті роки ХІІ ст. А.О. Горський критично ставиться до цих дат. На його думку, жодна з них не може бути безсумнівно визнаною [14; 82].

Єдиний відомий нам текст «Слово о полку Ігоревім» був у складі збірника, що зберігся у бібліотеці вже закритого Спасо-Ярославського монастиря. Його знайшов й придбав колекціонер старовини О.І. Мусін-Пушкін у 1791 році. З рукопису «Слова» зробили копію для цариці Катерини ІІ й подарували у 1796 р. Таким чином у 2006 році святкували потрійний ювілей «Слова». Тим часом О.Ф. Малиновський та М.М. Бантиш-Каменський разом з О.І. Мусіним-Пушкіним почали готувати пам’ятку до друку. Нарешті 1800 року «Слово» вийшло в Москві. У книзі надруковано старовинний текст, а паралельно – переклад російською мовою; у примітках витлумачено багато незрозумілих місць пам’ятки. У 1812 році, під час навали французів на Москву, згорів палац О.І. Мусіна-Пушкіна. У вогні загинуло багато дорогоцінних рукописів, а серед них і збірник, де містилося «Слово». Згоріла більша частина тиражу першого видання твору.

Одразу після виходу в світ «Слово» зацікавило письменників, учених, художників. З плином часу цей інтерес ставав все гострішим. Унікальну пам’ятку взялися досліджувати історики, археологи, мовознавці, філософи, природознавці, астрономи, а найбільше – історики літератури. Досі вивчається своєрідність художніх образів і засобів, висвітлюються «темні місця», які й до нині незрозумілі. Тривають суперечки між ученими, відкриваються нові й нові грані цього незвичайного витвору давньоруського генія. В усьому світі воно викликає захоплення і подив своєю ідейною значимістю і художньою красою. Його перекладають десятками мов. «Слово» стає джерелом натхнення для багатьох митців.

Оскільки «Слово» було створене давньоруською мовою, раз у раз поставала потреба передати його поетичну красу і силу наступним поколінням відповідно оновленим перекладом. Так виникла традиція численних перекладів «Слова».

Митці різних епох і поетичних стилів використовували і трансформували його образи, символи, деталі, у багатьох творах літератури й інших видів мистецтва розроблялись його теми, створювались численні варіації.

Твір цей знайшов відгук в останніх частинах «Енеїди» І. Котляревського. Найпоширеніший український переклад твору здійснив М. Шашкевич, потім – І. Вагилевич, М. Максимович, С. Руданський. Дуже добре знав і любив «Слово о полку Ігоревім» Тарас Шевченко. Перекладали та переспівували «Слово» І. Франко, Ю. Федькович, П. Мирний, М. Чернявський, В. Щурат, Б. Грінченко, М. Рильський, Н. Забіла, В. Шевчук та інші українські письменники і вчені.

Багатьма своїми аспектами «Слово о полку Ігоревім» залишається для сучасного читача й далі «полем незнаємим», рясніє «темними» місцями і «білими плямами». Можливо окремі його таємниці ніколи й не будуть розгадані, та завдяки спільним зусиллям вчених, письменників, перекладачів, воно все більше наближається до нас, розкриває перед нами чарівний поетичний дивосвіт нашим далеких предків, живе своїм глибоким патріотизмом, тонким ліризмом, високою поетичністю продовжує хвилювати уми і серця нових поколінь. Закладені в ньому ідеї миру і гуманізму відіграють свою роль у формуванні світової духовної культури [37; 209].

2. «Слово о полку Ігоревім»: зустріч двох епох

2.1 Двоєвір’я

Введення християнства на Русі спричинило величезний переворот у світогляді й побуті наших предків. У своїх уже доволі близьких наслідках християнство стало важливою і політичною, й моральною силою.

Яким би слабким спочатку не було в народу розуміння нового віровчення, воно однак, було першим цілісним кодексом космогонії і моралі, обставлене було правильною і у великих осередках урочистою обрядовістю, в храмах небаченої доти краси, з постійним втручанням в особисте життя кожного, з прикладами власного аскетичного ентузіазму, що, безперечно, мало сильний вплив, з багатим запасом релігійно-чудесного, нарешті – з готовими священними і церковно-богослужбовими книгами, які поклали початок освіти й писемності. Старовина була, зрозуміло, дорога загалові як звичне вірування, люба своїми веселими святами, внаслідок чого загал утримав надовго багато що з її запасу; проте як віровчення старовина не змогла вже змагатися з християнством, особливо після того, коли ореол святості й чуда оточив самих руських подвижників і страдників [9; 28].

Із зустрічі двох світоглядів створився той середній стан, який давні пастирі Руської Церкви називали «двовірством ». Християнське вчення з його сумарною проповіддю і доволі абстрактною догматикою двоїлося з тими первісними язичницькими уявленнями, якими батьки й діди жили цілі віки і які ввійшли в плоть і кров дітей і поки що нічим не були ще порушені.